Удалині виднілися облиті сонячним багрянцем верхівки сосен

(1) На невеличкій прогалині тут, посеред гори, розкинулася пасіка.

(2) Високі дерева, підіймаючи на/зустріч сонцю своє густе гілля, оточують її з усіх боків.

(3) У/середині росте трава, з квітками рясно помішана, та стоїть із десяток вуликів.

(5) Ось щось торкнулося моєї руки: це одна з бджілок неспішно поповзла по/моему/ліктю.

(6) А я стою, затамувавши подих і […].

1. Синонімом до слова «підіймаючи» в другому реченні може бути підносячи

2. Доречне завершення останнього речення наведено в рядку втопивши очі в буянні природи .

4. У називному відмінку вжито в тексті іменник бджоли

5. Уточнювальною обставиною ускладнено речення перше

6. Складним безсполучниковим є речення п’яте

9. Апостроф треба писати на місці обох пропусків рядка з..їсти пів..яблука

10. Неправильно утворено форму слова у варіанті кілограм помідор

13. Неправильно побудовано речення Годинники – це штучно створені предмети, які інформують людину про час і який є дуже важливим ресурсом.

16. Прочитайте уривок.

І трудний хліб черствий, щоден(1)ий, і темні многотрудні дні,

Подвоєні літери слід писати на місці всіх цифр, окрім 4

17. Помилку у творенні ступенів порівняння прикметників допущено в рядку ближчий, більш гарячіший

18. Двокрапку треба поставити в реченні (розділові знаки пропущено) Сашко задихався та зморився більше години вони бігли з Сіроманцем.

19. Кількість звуків і букв однакова в кожному слові рядка походжає, якість, їстоньки, яблунька

21. Помилку в написанні особових закінчень дієслів допущено в рядку розгорнемо, клеєте.

23. Правильно написано всі займенники рядка дехто, ніякий, скільки-небудь, абищо

24. З’ясуйте вид наведених простих речень.

(Вид речення – приклад)

Означено-особове — Яку ще хочем більшу славу укласти в блідість власних слів?

Неозначено-особове — Таких чекають все життя заради миті.

Безособове — Заморосило осінь у сльозу.

З’ясувальне — Здавалося хлопцю, що.

Означальне — Це був такий день, що.

Наслідкове — Погода стояла сонячна, так що.

26. Приєднайте до частини Лелеки повернулися до рідного гнізда. запропоновані варіанти та з’ясуйте тип кожного з утворених речень.

(Варіант завершення речення — Тип речення)

як заструменіли весняні ручаї. — Складнопідрядне

і заходилися його лагодити. — Просте з однорідними членами

перелетівши сині моря. — Просте з відокремленими членами

27. Доберіть синоніми до поданих фразеологізмів.

28. Визначте, якою частиною мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

2 займенник

Шлях до національного самоусвідомлення

(10–13) Якими різними є люди, котрі приходять на Землю зі своїми завданнями й утілюють ці завдання настільки, наскільки це виявляється для них можливим завдяки комплексу обставин, такими різними є народи, нації, і кожна з них має свою місію, провідну ідею буття на цій Землі.

(20–35) Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов’язане з географічним положенням. Із прадавніх часів на землях сучасної України жили землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу й не була затоплена світовим океаном. За оценками експертів, на території України розміщується понад 30 відсотків чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходилита йшли далі племена завойовників і кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, проте етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 мільйонів осіб) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, – на Кубані, Алтаї, у Приамур’ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині.

(36–37) Саме у ХХ столітті почали з’являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі.

(38–43) Науковці називають українську мову однією з найдавніших і найдосконаліших мов світу. Польський учений-лінгвіст Михайло Красуський у праці «Прадавність української мови» (1880 рік) відзначив: «Тривалий час порівнюючи арійські мови, я переконався, що українська мова старша не тільки за всі слов’янські, включно з так званою старослов’янською, а й за санскритську, давньогрецьку, латинську й інші арійські».

(44–50) За евфонічністю (милозвучністю) науковці ставлять нашу мову на одне з перших місць у світі. Так, 1934 року на Всесвітньому конкурсі мов, що проводився у Франції, серед найкрасивіших і найбагатших мов назвали французьку, перську й українську. Милозвучність української мови досягається уникненням збігу голосних і приголосних, чергуванням звуків. Як підкреслюють дослідники, особливі краса та музикальність української мови є одним з найяскравіших проявів панестетизму, всеохопної любові до краси, що пронизує духовне та матеріальне буття українців.

(51–52) У сучасній українській культурі збереглися священні знаки-символи, історія виникнення яких сягає в глибину тисячоліть.

(53–55) Тризуб, державний символ України, є одним із найархаїчніших і найпоширеніших сакральних знаків людської цивілізації. Із тризубом зображалися грецький Посейдон, римський Нептун, індійські Шива та Вішну, скіфський Тагимасад.

(65–73) Філософські гіпотези трактують цей знак як символічне зображення ідеї. Є думка, що тризуб – це символ державної влади. За іншими версіями – символ влади над трьома світами – небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Найґрунтовнішими видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою всіх фізичних тіл; три кольори – жовтий, червоний, синій, – взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру – ширина, довжина, висота – характеризують об’єм і простір світобудови.

(74–77) Гомер, описуючи у своїй «Іліаді» давніх жителів Північного Причорномор’я, дає їм характеристику “найсправедливіших серед людей”. Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика була неперевершеним правовим феноменом і однією з перших конституцій Європи.

(80–83) Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців – берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України – бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея.

30. Рядки «Хочеться сказати разом з іншими: призначення України й українців –берегти Життя, утверджувати Істину, творити Добро, примножувати Красу. Місія України – бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич та її національна ідея»

34. Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту (рядки 1–2) є займенник .

35. У тексті немає відповіді на запитання Чому сучасні нації суттєво впливають одна на одну?

43. Уплив імпресіонізму явно відчутний у творі «Intermezzo»

45. У поемі «Мойсей» використано сюжет біблійний .

46. У рядках

Безсмертні будуть у її словах.

47. «Сміх буде, плач буде перламутровий», — запевняє свою кохану ліричний герой верша «Арфами, арфами…»

48. Письменник Лозов’ягін обрав собі псевдоним Іван Багряний .

49. Дія комедії «Мина Мазало» розгортається у Харкові .

51. «Пошли ж вам, Боже, щасливу долю та сили в руки, щоб. возвеличили трудами красну землю нашу українську, аби цвіла вона багатствами і згодою», — благословляє своїх дітей героїня твору «Україна в огні» .

53. «Ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! У моєму сміхові завжди бачив народ. «, сказав Остап Вишня .

54. «Ти вже не згинеш, ти двожилава, / Земля, рабована віками, / І не скарать тебе душителям / Сибірами і Соловками», — звертається до України Василь Стус .

55. Рядки

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас

Характеризують Тараса Шевченка .

57. Установіть відповідність між назвою та проблемою (темою) художнього твору.

«Лісова песня» боротьба духовності з буденщиною

58. Установіть відповідність між автором і персонажем твору.

Тарас Шевченко Ярема Галайда

Михайло Коцюбинський Палагна

59. Установіть відповідність між назвою твору та історичним тлом, на якому розгортаються його події.

Назва твору Історичне тло

«Чорна рада» Руїна (1657-1687 рр.)

«Я (Романтика)» Громадянська війна (1917-1921 рр.)

«Сьогодні усе для тебе –

(1) На невеличкій прогалині тут, посеред гори, розкинулася пасіка. (2) Високі дерева, підіймаючи на/зустріч сонцю своє густе гілля, оточують її з усіх боків. (3) У/середині росте трава, з квітками рясно помішана, та стоїть із десяток вуликів. (4) Сонце кидає з/верху хвилі тепла і золоті бджоли бринять у повітрі. (5) Ось щось торкнулося моєї руки: це одна з бджілок неспішно поповзла по/моєму ліктю. (6) А я стою, затамувавши подих і […].

1. Синонімом до слова «підіймаючи» в другому реченні може бути підносячи

3. Окремо в тексті пишеться сполука слів по/моєму

6. Складним безсполучниковим є речення п’яте

11. Помилково вжито слово в рядку ювілейні міроприємства

13. Неправильно побудовано речення Годинники – це штучно створені предмети, які інформують людину про час і який є дуже важливим ресурсом .

16. Прочитайте уривок.

Подвоєні літери слід писати на місці всіх цифр, окрім 4

17. Помилку у творенні ступенів порівняння прикметників допущено в рядку ближчий, більш гарячіший

20. Неправильно побудовано словосполучення на позначення часу без п’ятнадцяти десять

Источник: http://alexschool.at.ua/news/vidpovidi_z_ukrajinskoji_movi_ta_literaturi_zno_2011_roku_ii_sesija/2011-06-04-83

4. У називному відмінку вжито в тексті іменник бджоли

7. Пунктуаційну помилку допущено в реченні четвертому

9. Апостроф треба писати на місці обох пропусків рядка з..їсти пів..яблука

10. Неправильно утворено форму слова у варіанті кілограм помідор

12. Помилково утворено слово гардеробщиця

15. Літеру и треба писати на місці пропуску в усіх словах рядка д..ктант, такс..ст, Лейпц..г

І трудний хліб черствий, щоден(1)ий, і темні многотрудні дні,

І в снах – Ел(2)ади і Афіни та хмурі степові вогні.

Проста, земна моя Мадон(5)а, проста, земна моя жона.

21. Помилку в написанні особових закінчень дієслів допущено в рядку розгорнемо, клеєте

22. Поширене означення не відокремлюється в реченні (розділові знаки пропущено) Удалині виднілися облиті сонячним багрянцем верхівки сосен .

23. Правильно написано всі займенники рядка дехто, ніякий, скільки-небудь, абищо

Теми для обговорення

Прочитайте текст і виконайте завдання 1–7.

(4) Сонце кидає з/верху хвилі тепла і золоті бджоли бринять у повітрі.

3. Окремо в тексті пишеться сполука слів по/моєму

7. Пунктуаційну помилку допущено в реченні четвертому

8. На другий склад падає наголос у слові ознака

11. Помилково вжито слово в рядку ювілейні міроприємства

12. Помилково утворено слово гардеробщиця

14. Правильно написано всі слова в рядку розрівняти, скалічений, безцільний, сповідати, прізвище .

15. Літеру и треба писати на місці пропуску в усіх словах рядка д..ктант, такс..ст, Лейпц..г .

А поруч, як весталка сон(3)а, вартує жертовн(4)ик вона,

Проста, земна моя Мадон(5)а, проста, земна моя жона.

20. Неправильно побудовано словосполучення на позначення часу без п’ятнадцяти десять

22. Поширене означення не відокремлюється в реченні (розділові знаки пропущено) Удалині виднілися облиті сонячним багрянцем верхівки сосен .

Називне — Криштальний промінь сміливого сонця.

25. Визначте, який вид підрядного відповідає кожному фрагментові складного речення.

(Вид підрядного речення — Фрагмент речення)

Допустове — Упав додолу перший лист, хоча.

і враз ожила простора садиба. — Складносурядне

(Фразеологизм – Синоним)

море по колено — мов з гуски вода

хоч вовком вий — хоч кричи

з доброго дива — ні сіло ні впало

за всяку цену — що б там не було

Дослідження (1) вчених доводять, що людину, яка не привчила (2) себе працювати напружено, (3) долаючи звичку (4) зайвий раз відпочити, чекає обмеженість мислення, відмова від усього творчого.

1 іменник

3 дієприслівник (форма дієслова)

4 прикметник

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29–36.

(1–4) Квітник життя людства на Землі складається з багатьох націй, народів, країн. Серед них немає гірших чи кращих, добрих чи злих, потворних чи вродливих. Кожна нація – це велика особистість, що несе в зернині своєї душі скарб великої любові, краси, добра, справедливості, гармонії.

(5–9) Кожна сучасна нація – це також і продукт історії, це потік, у який влилися свого часу інші великі чи малі нації й народи. Тому якщо первісні нації можна розглядати як ноти у своєму звучанні, то сучасні нації – це складні поліфонічні акорди. Або якщо первісні нації розглядати як чисті кольори спектру, райдужні кольори, то сучасні нації – це складні багатокольорові малюнки.

(14–19) Життя великих індивідуальностей – націй – підпорядковане законов ритму, відбувається відповідно до циклів. В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе за значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно… Є нації з великим історичним минулим, а є нації молоді, що проходять через етап становлення як цілісна людська спільнота.

(56–64) На території України знайдено наскельні малюнки із зображенням тризуба, датовані ІV–ІІІ тисячоліттями до нашої ери. Тризуб був відомий в Ольвії, Боспорському царстві, Урарту, Ірані, Індії, на Кавказі, його зображення використовували представники крито-мінойської культури (ІІІ–ІІ тисячоліття до нашої ери), гети (ІІІ–І тисячоліття до нашої ери), сармати, царські скіфи, руські князі. В Індії, у штаті Джаму і Кашмір, височить священна гора з трьома вершинами, яку індійці називають Трикута. У надрах гори заховане святилище богині Вайяну Деві – Великої Матері. Під охороною жерців, за трьома магічними каменями, знаходиться її велична бронзова фігура з тризубом у правій руці.

(78–79) Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя.

За Світланою Гавриленко, «Дайджест Всеукраїнської експертної мережі» 838 слів

29. Слово «зрослися». вжите авторкою в рядку 26, означає стали єдиним цілим

(рядки 80–83) є висновком

31. Слова авторки «В історичному минулому нам відомі приклади, коли нації з’являлися та зникали, коли якась нація виявляла себе за значною активністю, а потім віками жила тихо й непомітно. « (рядки 15–17), є підтвердженням того, що життя наций «підпорядковане закону ритму» (рядки 14–15)

32. У переносному значенні вжито слово, виділене в рядку Кожна нація у великому плетиві світової історії веде свій малюнок, свій візерунок, творячи спільну духовну й матеріальну реальність, загальну тканину життя (рядки 78–79) .

33. За стильовими ознаками текст є публіцистичним .

36. Для підтвердження своїх думок авторка залучає факти всіх перерахованих наук, окрім фольклористики .

37. Рядки «Ой біжить мала дівчина, / А за нею русалочка: / «Та послухай мене, красна панночко, / Загадаю тобі три загадочки. «, — є в календарно-обрядовій пісні .

38. «Незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені. «, — заявляє персонаж твору Григорія Сковороди .

39. Нова українська драматургія започаткована твором Івана Котляревського .

40. Низку риторичних запитань: «Що ми. чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті. » -ставить автор у творі «І мертвим, і живим…».

41. Павло Тетеря, Іван Брюховецький і Яким Сомко є персонажами твору «Чорна рада»

42. У тому, що «сила родиться й завзяття / Не ридать, а добувати, / Хоч синам, як не собі, / Кращу долю в боротьбі», — переконаний автор твору «Гімн»

44. Провідною ідеєю комедії «Хазяїн» є засудження прагнення багатіїв до стяжання задля стяжання .

Звитяги наші, муки і руїни

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

ідеться про героїню твору Ліни Костенко

50. Слова «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину» є в творі «Лебеді материнства» .

52. «Сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько відкриває тебе для себе», — звертається до поезії ліричний герой твору «Балада про соняшник» .

56. Наприкінці ХХ століття помітним явищем української літератури став постмодернізм .

Назва твору Проблема (тема) твору

«Людина» емансипація жінки

«Мисливські усмешки» замилування рідною природою

«Мойсей» взаємини вождя і народу

Автор твору Персонаж твору

Іван Багряний Многогрішний

Іван Карпенко-Карий Феноген

«Україна в огні» Друга світова війна (1939-1945 рр.)

«Гайдамаки» Коліївщина (1768 р.)

60. Установіть відповідність між цитатою з твору та його назвою.

(Цитата з твору — назва твору)

«На снігу великими літерами було написано: «ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА» — «Тигролови»

Источник: http://www.osvita.org.ua/articles/719.html

Олександропільський НВК

Відповіді з української мови та літератури ЗНО 2011 року (ІІ сесія)

Умова завдання та правильна відповідь ( картинка внизу -переведення балів. )

2. Доречне завершення останнього речення наведено в рядку втопивши очі в буянні природи .

5. Уточнювальною обставиною ускладнено речення перше

8. На другий склад падає наголос у слові ознака

14. Правильно написано всі слова в рядку розрівняти, скалічений, безцільний, сповідати, прізвище

18. Двокрапку треба поставити в реченні (розділові знаки пропущено) Сашко задихався та зморився більше години вони бігли з Сіроманцем .

19. Кількість звуків і букв однакова в кожному слові рядка походжає, якість, їстоньки, яблунька

Книга: Хвороба Кітахари

Фредові Ротблатту та пам’яті мого батька Карла Ріхарда Рансмайра

1. Пожежа в океані

Чорними лежали двоє мерців серед бразильського січня. Пожежа, яка вже багато днів продиралася крізь хащі острова, залишаючи за собою вигорілі смуги, вивільнила трупи з плутанини квітучих ліан, спопеливши водночас одяг на їхніх ранах: це були двоє чоловіків під тінню скель. Вони лежали на відстані кількох метрів один від одного в нелюдських, вивернутих позах між стебел папороті. Червоний канат, який пов’язував їх між собою, обвуглився від жару.

Вогонь обпік мерців, випалив їхні очі і стер риси обличчя, віддалився потім із тріском та шкварчанням, але зрештою повернувся знов під тягарем власного жару і витанцьовував на тілах, що розкладались, допоки злива не загнала полум’я у сталево-сірий попіл повалених каресмейрових дерев і ще далі — в нутряну сирість стовбурів. Там пожежа згасла.

Таким чином вона пощадила третє тіло, воно не спопеліло. Далеко від останків чоловіків, попід висячими коренями та гойдливими пагонами, лежала жінка. Її худеньке тіло із пробитим переніссям, харч тутешніх красивих птахів, було всуціль об’їдене — цілий лабіринт прогризли в ньому жуки, личинки, мухи, що повзали по цій поживній їжі, дзижчачи та відпихаючи одне одного — марево з шовково зблискуючих крилець та панцирів; бенкет.

Пілот топографічної служби, який в ці дні кружляв на своєму літаку над бухтою Сан-Маркус і, уникаючи зустрічі із грозовим фронтом, що насувався, знов і знов повертав до мису Кабуду-Бон-Жезус, звернув увагу, що на скелястому острові, розташованому за якихось десять миль від Атлантичного узбережжя, хаотично зміяться вогняні смуги — димна, божевільна дорога крізь джунглі. Топограф двічі пролетів над згарищем і закінчив свій радіозвіт, сповнений тріском атмосферних шумів, тим словом, що стояло на його карті під назвою острова: Deserto. Безлюдний.

2. Моорський крикун

Берінг був дитиною війни і знав лише мир. Усяка розмова про час його народження була нагадуванням про те, що свій перший крик прозвучав тієї ночі, коли Моор один-єдиний раз зазнав бомбардування. То була дощова квітнева ніч незадовго до підписання перемир’я, яке на шкільних уроках у повоєнний період називали не інакше як Оранієнбурзький мир.

Ескадра бомбардувальників, що відходила до узбережжя Адріатики, скинула тоді залишки свого бомбового вантажу у темряву над Моорським озером. Мати Берінга, вагітна, з набряклими ногами, саме тоді несла мішок конини від підпільного м’ясника. М’яке, ледь знекровлене м’ясо було важким для її рук і мимоволі їй згадувався живіт її чоловіка — аж тут над платанами на березі озера здійнявся величезний вогняний кулак, потім ще один… вона кинула мішок на польову дорогу і побігла мов навіжена до палаючого селища.

Пекло пожежі — потужнішої вона ніколи в житті не бачила — вже обпалило їй брови та волосся, коли пара чиїхось рук з якогось чорного будинку схопила її і потягла в глибини підвалу. Там вона ридала, поки не зсудомило горло.

Серед запліснявілих бочок, на кілька тижнів раніше, її другий син і з’явився на світ, який ніби відкотився у давнину, в епоху вулканів; ночами земля мерехтіла під багряним небом. Удень фосфорні хмари затьмарювали сонце, і в кам’яних пустелях мешканці печер полювали на голубів, ящірок та пацюків. Ішов дощ упереміш із попелом. А батько Берінга, моорський коваль, був далеко.

Роки потому цей батько, глухий до жахів ночі народження сина, буде лякати сім’ю, змальовуючи страждання, яких він зазнав під час цієї війни, він сам. І в Берінга щоразу пересихало в горлі і пекло в очах, коли він знову і знову чув, як на фронті його батько, геть змучений спрагою, на дванадцятий день боїв напився власної крови. Це було у лівійській пустелі. Біля перевалу Хальфайях. Ударна хвиля бронебійного снаряда відкинула батька на кам’яний осип. І коли у пеклі цієї пустелі раптом побігла обличчям червона, на диво прохолодна цівка, батько по-мавп’ячому висунув уперед нижню щелепу, підібгав губи і почав сьорбати, спершу розгублено і з неприхованою відразою, але далі все жадібніше: цей струмочок мав його врятувати. З пустелі він повернувся з широким шрамом на лобі.

Мати Берінга багато молилася. Навіть коли війна з її жертвами з кожним роком усе глибше западала в землю і нарешті зникла під полями з буряками та люпином, вона все ще чула у літніх грозах гуркіт артилерії. І нерідко ночами являлась їй, як тоді, Богородиця і шепотіла пророцтва та звістки з раю. Коли священний образ зникав і мати Берінга підходила до вікна остудити трепетну лихоманку, вона бачила неосвітлений берег озера і горбкуваті необроблені поля, які чорними хвилями котилися до ще чорніших гірських кряжів.

Обоє Берінгових братів загинули; молодший потонув у Моорському озері, пірнаючи в крижану воду однієї з бухт за іклами — так звалися затонулі, порослі червоними водоростями та прісноводними мушлями боєприпаси розбитої армії, мідні кулі, які він вибивав із патронних гільз камінням, просвердлював і носив, мов ікла спійманого хижака, на шнурку довкола шиї. Пропав і другий, старший — емігрував і згинув десь у лісах штату Нью-Йорк. Останньою звісткою від нього, отриманою багато років тому, була листівка з краєвидом річки Гудзон, сіра течія якої неодмінно викликала і скорботу за потопельником.

Коли мати Берінга на річницю смерті свого потонулого сина пускала озером букетик блакитних анемонів і запалені свічки у дерев’яних мисочках, один з вогників завжди був присвячений польці Целіні, яка прийшла їй на допомогу в ніч бомбардування.

Целіна, вивезена з Поділля на примусові роботи, заховалася тоді у земляному підвалі палаючої виноробні і затягла в це безпечне місце матір Берінга. Між дубових бочок вона намостила мішки та вологий картон і вклала на них ридаючу ковалиху, в якої раптово почалися перейми, а потім зав’язкою від фартука перетягла пуповину, перегризла її зубами і обмила новонародженого вином.

У той час, як згори до ледь освітленого сальними свічками підземелля долітав тільки гуркіт вибухів, полька обіймала матір з немовлям на її руках і гучно молилася Чорній Ченстоховській Богоматері, прихльобуючи заодно все частіше кепське прокисле вино, і зрештою почала між скоромовками молитов та літаній вершити суд над минулими роками:

Вогненна буря цієї ночі — це кара Божої Матері за те, що Моор кинув своїх чоловіків на війну і змусив їх пройти у складі жахливих армій до Шоновіце, навіть до Чорного моря та Єгипту, відплата за те, що на берегах Бугу її нареченому Єжи, улану, довелося йти в атаку проти танків, а потім під гусеницями… його красиві руки… його вродливе обличчя…

Царице Небесна!

Кара за спалену Варшаву і за каменотеса Бугая, якого з усією родиною та сусідами пригнали на лісовий склад до вуглярів з Шоновіце, щоб вони там вирили собі могилу.

Мати Божа, розраднице у скорботах!

Помста за збезчещену невістку Христину…

О притулку грішних!

…і за кушніра Зільбершаца з Озенни… Два роки ховався бідолаха у вапняковій ямі, поки хтось не видав його, і витяг звідти, і у Треблінці навіки вкинув у вапно…

Владичице милосердна!

Спокута! за попіл на польській землі та розтоптані луки Поділля…

Так скаржилась і плакала полька Целіна, коли нагорі вже давно настала мертва тиша, а виснажена мати Берінга заснула.

Чоловіки Моору, шепотіла Целіна у крихітні кулачки немовляти, знов і знов притискаючи їх до губ і цілуючи, чоловіки Моору піднялися супроти всього світу — і тепер цей світ у гніві своєму наступає на тутешні поля, немов Страшний суд, з усіма живими та мертвими, ангели з вогняними мечами, калмики з російських степів, орди неприкаяних, невідспіваних душ, вибитих з їхніх смертних оболонок, привиди. І польські улани в шаленому скакові на своїх конях, і жиди зі Святої землі, що бряжчать кулеметними стрічками та багнетами, і всі, кому вже нічого було втрачати, всі, хто не міг вже мати іншої віри, крім віри в помсту…

Амінь.

Підневільна робітниця Целіна Кобро з Шоновіце на Поділлі стала першою у Моорі жертвою, загинувши через чотири дні під кулями батальйону, що пройшов селищем у переможному наступі. Це було непорозуміння. В сутінках боягузливий піхотинець переплутав закутану постать польки, що вела коня у цій темноті, зі снайпером, з утікаючим ворогом, двічі марно крикнув незрозумілою мовою Стій! і Тривога!  — і вистрілив.

Перша ж автоматна черга різонула Целіні по грудях та шиї і поранила коня. Целіна зав’язала коняці ніздрі, а копита обмотала ганчір’ям, щоб під час затишшя відвести із захопленого селища нічийну тварину до укриття, до соснового гаю, і тим самим урятувати від конфіскації чи забиття; цей кінь був її трофеєм. Кульгаючи, він кинувся геть, а Целіна лишилася лежати на порослих мохом каменях, і швидкі кроки піхотинця, що наближались, вона чула вже як далекий, дивно-врочистий шум власної смерті: шелест листя, хрускіт гілок, глибоке, бездонно глибоке дихання — і нарешті здавлений крик, солдатська лайка, після чого всі шерехи зникли і навіки запали в тишу.

Вранці Целіну поховали під обвугленими привокзальними акаціями поруч з робітником з моорської каменоломні, військовополоненим грузином, який помер з голоду всього через кілька годин після вступу до селища переможців.

Уже в перші тижні після її смерті ніби почали збуватися не тільки пророцтва з ночі, коли народився Берінг, але й найпотаємніші її мрії про помсту, якими вона жила всі ці роки на чужині.

Мешканців Моору виганяли з їхніх будинків. Палали подвір’я переможених адептів війни. Наглядачі з місцевої каменоломні, страшні у недавньому минулому, мовчки терпіли усі приниження; двох із них повісили на сталевому тросі на сьомий день після визволення, то була холодна і вітряна п’ятниця.

Моорських курей і сухоребрих свиней ганяли площею Героїв та закіптюженими полями, вони тепер були рухомими мішенями, на них тренувалися снайпери, які викидали падло собакам — у голодуючому Моорі… і раптово знецінені знаки розрізнення, ордени та бюсти героїв, загорнуті у прапори та непотрібні вже мундири, тонули у вигрібних ямах або зникали на горищах, у підвальних схованках, а також у вогні та поспіхом прикопаній землі. У Моорі владарювали переможці. Хоч би які скарги на цю владу надходили до комендатури — відповіді та резолюції окупаційних військ були зазвичай тільки злісним нагадуванням про жорстокість тієї армії, в якій вірно служили моорські чоловіки.

Звісно, зовсім не вершники Страшного суду роз’їжджали селищем на заляпаних глиною ломових конях, і з танкових люків та з відкритих платформ армійських ешелонів позирали не ангели помсти і не привиди з пророцтв Целіни, — але в комендатурі, на яку було перетворено громадську канцелярію, засів перший з низки іноземних командирів — полковник з Красноярська, білобрисий сибіряк з водянистими очима; він не міг забути своєї вбитої сім’ї і стогнав уночі в жахливих снах, а призначаючи, навмисне нерегулярно, комендантську годину, наказував стріляти по всьому, що в ту пору рухалося на вулицях і в садах Моору.

Війна скінчилась. Але такому віддаленому від усіх полів битв Моору за один тільки перший мирний рік судилося побачити більше солдатів, ніж за всі одноманітні століття дотеперішньої його історії. До того ж іноді здавалось, ніби на оточених горами моорських пагорбах не просто здійснюються плани стратегічного розгортання військ, а також тривають якісь химерні монструозні маневри, які мусять продемонструвати саме тут, у цій глушині, сукупну всесвітню потугу: на перекопаних полях та виноградниках Моору, на порожніх дорогах та заболочених, тванистих луках нашаровувались та перетинались у цей перший рік окупаційні зони шести різних армій.

На настінній карті в комендатурі горбистий моорський край виглядав усього-на-всього клаптиковою викрійкою капітуляції. Переговори без кінця та краю між переможцями, що суперничали між собою, визначали та змінювали демаркаційні лінії, передавали долини і траси з благодатних рук одного генерала до сваволі його наступника, ділили густо поцяткований вирвами від вибухів ландшафт, пересували гори… Але вже наступного місяця нова конференція знову все перетасовувала. Одного разу Моор втрапив до раптово розверзлої між арміями нейтральної зони, був залишений військами — і знову окупований. Берінгова садиба постійно залишалася в лещатах мінливих кордонів, але завжди була нічим більшим ніж вбогою здобиччю — закіптюжена кузня, порожній хлів, кошара для овець, необроблена земля.

Протягом перших двох тижнів перемир’я у Моорі хазяйнували виключно сибіряки красноярського полковника, після їхнього відходу до селища вступила марокканська батарея під французькою орудою. Настав травень, але тепла все ще не було. Марокканці вбили двох дійних корів, що були заховані в руїнах моорського тартака, розстелили на бруківці перед комендатурою молитовні килимки, а коли, на невимовний жах Берінгової матері, один з африканців пострілом зніс Мадонну цвинтарної каплички із позолоченої хмарки, його не побив жоден грім з небесної синяви.

Батарея залишилася аж до літа. Далі їй на зміну прибув шотландський Хайлендський полк, гельські снайпери, які принаймні раз на тиждень відзначали річницю якихось незабутніх битв — з урочистим підняттям прапора, грою на волинках і розпиванням темного пива; і врешті, коли з небагатьох засіяних полів зібрали врожай і вони знову лежали чорні та голі, як і увесь тутешній морозний край, шотландців змінила американська рота і почався режим майора з Оклахоми.

Майор Елліот був чоловіком свавільним і впертим. Він почепив на вхідних дверях комендатури велике гардеробне дзеркало і питав кожного прохача чи скаржника з окупованих районів, кого або що той бачить у цьому дзеркалі. Якщо майор був сердитим або просто не в настрої, він нудно повторював ув одній і тій самій послідовності свої запитання, аж поки прохач не описував те, що хотів чути майор, — свиняче рило, щетину і ратиці.

Проте майор Елліот не лише піддавав селище химерним репресіям — з цими приниженнями переможені зрештою змирились, вважаючи їх незрозумілими дивацтвами, — загалом же при ньому жити стало помітно легше: нестримний, стихійний самосуд звільнених примусових робітників або маршових частин відступив перед чітким законом армії-переможниці. У першу мирну зиму не минало й дня, щоб майор не віддавав хоча б один новий наказ, спрямований проти загрозливої анархії, — розпорядження щодо мародерства, саботажу, крадіжок вугілля. Худий сержант, пристрасний фанат бейсболу та німецької поезії XIX століття, перекладав параграф за параграфом нові кримінально-правові норми дивною канцелярською мовою, а потім прибивав свій твір до дошки оголошень у комендатурі.

Тим часом як рідне селище щодня ставало нужденнішим, Берінг, сповитий у порізані на шматки прапори, лежав собі у кошику для білизни, підвішеному до сволоку, лежав і ревів — худий, коростявий малюк, лежав у своїй слинявій безпорадності, що пахла молоком, — і ріс. Хай Моору роковано згинути — у сина зниклого у пустелі коваля з кожним днем більшало сил. Він ревів — і його годували, ревів — і його брали на руки, ревів — і ковалиха, яка цілими ночами не спала біля колиски, вимолюючи в Богоматері повернення її чоловіка додому, цілувала малого і приголублювала. Оскільки чи не кожен контакт із землею наводив жах на малюка, він терпіти не міг тверді і невпинно репетував, коли мати виймала його з колиски і клала до свого ліжка. Як не намагалася вона його вгамувати, як не вмовляла, він усе одно кричав.

Перший рік життя Берінга був темним. Обидва вікна в його комірчині лишалися позабиваними ще тривалий час по війні: хоча б це приміщення, єдине в будинку коваля, яке не постраждало під час нічного бомбардування Моору — ані тріщин у стінах, ані слідів пожежі, — потрібно було захистити від мародерів та залізних уламків, що дзижчали в леті. У полях все ще лежали міни. Ось так Берінг і похитувався там у колисці, плив у своїй темноті, іноді чуючи з глибини під собою ламкі голоси трьох квочок, врятованих у ніч бомбардування з палаючого курника і врешті замкнених у неушкодженій комірчині разом з усім більш-менш вартісним майном.

Квоктання та ворушіння цих курей у їхній дротяній клітці чулися значно гучнішими у темряві Берінга за будь-який шум зовнішнього світу. Навіть рев танків, що маневрували на луках, і той через забиті дошками вікна доносився до люльки малюка глухо, ніби зовсім здалеку. Берінг, летун серед упійманих птахів, здається, любив цих квочок, і коли одна з них раптово подавала голос, він, бувало, обривав навіть свій найвідчайдушніший крик.

Коли його мати ходила від двору до двору, іноді цілоденно ходячи селами, щоб виміняти гвинти, цвяхи для підков, а врешті й захований у підвалі кузні зварювальний апарат коваля — на хліб, м’ясо чи банку запліснявілого варення, за Берінгом приглядав старший брат, ревнивий, неврівноважений підліток, який ненавидів цей крикливий згорток. У безсилій люті він мучив комах, нічних метеликів і тарганів, виганяв їх зі шпарин в обшивці стін, відривав одну за одною тоненькі ніжки і кидав покалічених під братову колиску, квочкам, а після такої годівлі здіймав паніку серед курей полум’ям свічки. Тоді Берінг непорушно прислухався до голосів страху.

Навіть багато років потому крик півнів будив у ньому незрозумілі, загадкові відчуття. Нерідко це був меланхолійний, безсилий гнів, який не мав конкретного адресата, але попри це більш ніж усякий звіриний чи людський звук пов’язував його з місцем свого народження.

Мати Берінга увірувала в небесне знамення і винесла курячу клітку геть з комірчини, коли одного сніжного лютневого ранку малюк, який цілу годину не шумів, тільки уважно прислухався, знову розкричався і голос його був схожим на квоктання: крикун квоктав, мов курка! Крикун розмахував руками, простягав зі свого кошика скорчені білі пальчики — немов пташині кігті. І чи не повертав він ривками голову?

Крикун хотів бути птахом.

3. Вокзал біля озера

Тієї посушливої осені, коли моорський коваль повернувся з Африки і з полону, Берінг міг вимовити заледве три десятки слів, хоча зі значно більшим задоволенням він удавав голоси багатьох відомих йому птахів: він був куркою, і горлицею, і сичем. Тривав другий мирний рік.

Нашкрябана на листівці польової пошти звістка про майбутнє батькове повернення зробила з кузнею метаморфозу: за одну хлібину біженець з Моравії потинькував щілини і побілив стіни, і забиті вікна кімнатки Берінга нарешті знову прочинилися. Тепер шум світу накинувся на Берінга з усієї сили. Він кричав від болю. Слух, сказав моравець, забілюючи плями кіптяви, малий має дуже чутливі вуха. Слух дуже тонкий.

Берінг щосили кричав, як ніколи раніше — ніби насправді тікав у власний голос, шукав захисту у свого голосу… мовби власний крик і справді був значно стерпнішим — не таким пронизливим і різким, як гуркіт світу з відчинених вікон. Але ще задовго до того як крикун зробив свій перший крок у цей світ, він, здається, відчув, що милозвучні голоси птахів — це значно кращий прихисток, ніж грубий людський рик: проміжок від низів до верхів тваринного співу містив у собі всю захищеність і затишок, за якими можна було тільки тужити у «відкоркованому» домі.

Коли моравський біженець пішов із кузні, з побілених, ще не просохлих кімнат, там залишився запах гнилої води — і знову задоволений малюк. Мати Берінга, дослухавшись до поради моравця, купила в нього за дві чарки шнапсу воскові пробки, про які він сказав, нібито вони відлиті з цілющих свічок печерних монастирів Метеори! — і тепер, тільки-но її син починав кричати, вона затикала йому вуха.

Моорський коваль прибув додому у зараженому дизентерією вагоні на свято врожаю. В руїнах вокзалу біля озера на звільнених нетерпляче чекав цілий натовп. На залізничних насипах панував похмурий неспокій. Чутки, що далеко ширились приозерними просторами, стверджували, що цей ешелон — останній у Моорі поїзд, залізницю буде демонтовано.

День видався хмарний, на землю ліг перший іній, і холод пахнув спаленою на полях стернею. У жовтневій тиші ритмічний стук паротяга, що наближався, чути було вже досить довго, коли нарешті над тополями біля ставка, де розводили карпів, з’явився і поповз у напрямку озера жаданий димовий шлейф.

Берінг, худенький півторарічний хлопчик, міцно тримався за мамину руку, в густому натовпі геть непомітний серед багатьох ніг, пальт — і плечей, які то змикалися над ним, то знову розступалися; проте він раніше за інших вирізнив удалині надсадне пахкання потяга і нашорошив вуха. А звук лише наближався, це було химерне, нечуване раніше дихання.

Поїзд, який нарешті мало не в пішому темпі в’їхав до розбомбленого вокзального дебаркадера, складався із закритих «телятників» і на перший погляд скидався на ті жалюгідні поїзди, які у роки війни, забиті під зав’язку підневільними робітниками та полоненими ворогами. вповзали, зазвичай на світанку, до моорської каменоломні: такі самі стогони долітали з нутра вагонів, коли такий поїзд підтягували до берега, на запасну колію, і там він із металічним брязкотом зупинявся біля тупикового буфера. Такий самий сморід, коли нарешті розсувалися двері. Тільки цього разу ані важкоозброєні наглядачі в одностроях, ані криклива польова поліція не стояли вздовж насипів, лише декілька знудьгованих піхотинців з роти майора Елліота, які мали наказ лише спостерігати за цією виставою — прибуттям ешелону.

Вагони зупинились і натовп тієї ж миті ожив. Сотні людей, скинувши тягар багаторічного чекання, роїлися довкола цього потяга, немов біля здоровенного, тільки-но впольованого звіра. З їхнього невиразного бурмотіння постало лунке багатоголосся, гучний крик. Більшість із них була не менш виснажена й обдерта, як і ті вільновідпущені, які вилізали з вагонів без багажу, похитуючись і прикриваючи очі від світла. Ліс рук, однакові плями облич, невпізнаваних у засліпленні. Пом’яті квіти та фотографії зниклих безвісти — немов козирі у грі в карти зі смертю, вигукування імен, прохань, заклинань:

Ти його тут бачив, мого чоловіка?!

А бачив мого брата, може, знаєш його…

Він же з вами…

Він мусить бути з вами!

Ви ж з Африки приїхали…

… ґвалт, штовханина, а тим часом ті, що вже знайшли одне одного, обіймаються, пестливо шепочучи щось або без жодних слів, нарешті роблять перші спільні кроки, йдуть з війни — і тут знову починають штовхатися, щоб серед перших дістатися зали очікування, яка стоїть без даху. Кажуть, там можна дістати хліба.

У цьому залі просто неба стоїть, витягнувши руки по швах, майор Елліот поруч з моорським секретарем, за ними — духовий оркестр у цивільному, який за сигналом секретаря грає спочатку мелодію старовинної повільної пісні, а вже потім — марш. На слух помітно, що в оркестрі чимало відсутніх. Лише один-єдиний кларнет. Жодного флюгельгорна.

Потім западає тиша. Хто саме є тим промовцем під двома прапорами, з перону вже не розгледіти. Два гучномовці на дерев’яних стовпах розносять його слова над коліями та головами аж далі, до озера.

Ласкаво просимоБатьків щипав руїнах… Майбутнє… і будьте мужніми!

Хто зараз слухатиме ці промови. Берінг відчуває тільки біль від безладних пронизливих звуків, що вилітають з динаміків і здаються йому суцільним огидним виттям.

Після того як оратор замовкає — знову музика, писклявий голосок цитри і за ним акордеон, як у довоєнних тавернах; потім співачка, яка двічі збивається, оскільки чи то плаче, чи то чхає — незрозуміло.

Музики, співаки, промовці і сам майор Елліот розчиняються в натовпі. Святкування зустрічі завершено. Аж тепер ешелонних бідолах наділяють хлібом та сухим молоком (тижневий раціон); секретар веде облік і підписує накладні. Дехто з обдарованих уже не в змозі стояти на ногах і зсутулено осідає на коліна. Кожен може йти куди забажав, вперше за багато років — куди забажав. Але куди?

Розгублено стоїть серед цього тлуму ковалиха, за одну її руку чіпляється Берінг, за іншу — його брат, який як завжди злиться, але мовчить, побоюючись погроз матері. Берінг також не розтуляє рота. Дихання потяга все ще гуде йому в вухах.

Ковалиха не вимахувала світлиною. Натовп тягнув і штовхав її з синами то в один бік, то в інший, і кожен із цих напрямів здавався їй правильним. Тому що вона була певна, тому що як ні в що інше у світі вірила, що цього разу її чекання у стінах моорського вокзалу не буде марним. Вона прийшла з квітами, Берінгів брат стискає їх в кулаці. Цикламени, зірвані на березі біля запруди.

З дітьми в кожній руці ковалиха не може, як інші, пробиватися крізь натовп. Вона і він взагалі ніколи не поспішали назустріч одне одному, підходили нерішуче, а незрідка й соромливо та збентежено. Потім війна намела між ними піщані дюни Північної Африки, розлила між ними ціле море. Вони були ледь знайомі.

Але як раніше, так і тепер ковалисі доводиться чекати на нього. Чекати у гущавині натовпу, витягуючись навшпиньки аби роззирнутись навкруги, аж поки на холодному озерному вітрі не починає колоти в очах і сльози течуть обличчям.

Вона не знає, що плаче, не чує, що повторює ковалеве ім’я, як замовляння, як формулу. Берінг тулиться збоку, приголомшений першим у своєму житті натовпом і тим бурхливим пульсом, який він відчуває в руці, що тримає його долоньку.

Після роздачі хліба метушня довкола прибульців стала менш напруженою, навіть повеселішала; невеликі гурти, обнявшись, один за одним покидали натовп, чувся сміх, під’їжджали фіри і навіть вантажівка. Елліотівські солдати відібрали в якогось кучера-горлопана заборонений прапор і заштовхали його до свого джипа. На це майже ніхто не звернув уваги. Лише перемазаний глиною кудлатий собака, що належав арештанту, з гавкотом метався довкола машини, огризаючись на ворогів свого хазяїна, відставши тільки тоді, коли один із солдатів лупонув йому по черепу кольбою свого автомата.

Незмірний,

незмірний час мусив минути, поки голови та плечі високо над Берінгом розсіюються і натовп рідшає. Немов судомне дихання, що тепер заспокоїлось, розчистило простір — мати раптово тягне геть Берінга разом з його братом.

Нарешті і ковалиха може пройти наперед, туди, де багато сірих постатей стоять сірою когортою, так і не змішуються з тими, хто чекає. Двічі їй здається, що вона віднайшла втрачене обличчя, і двічі це обличчя виявляється чужим; аж через цілу вічність вона бачить коваля, що стоїть зовсім поруч, за якихось три метри від неї. Серце в неї калатає так, що відбирає всі сили, і вона відчуває, що вже ладна була примиритися з марністю пошуків.

Коваль — виснажений худий чоловік — зупинився так різко, що той, хто йшов за ним, наштовхується на його спину. Втримавшись на ногах, він дивиться на неї.

Заріс бородою. На обличчі чорні плями. Він і схожий, і несхожий на того, що жив у її спогаді. Про шрам на лобі вона дізналася з польової пошти. Але тільки тепер її це лякає. Що ж це була за війна, на якій він так довго пропадав і з якої тепер ось так повертається? Цього вона вже не знає. Півсвіту згинуло разом з Моором, це вона пам’ятає; пам’ятає і те, що з полькою Целіною та чотирма коровами її власного обійстя зникла у землі та у вогні й половина людства, пресвята Діво Маріє! Але він один серед усіх зниклих колись тримав її в обіймах. І він повернувся додому.

Сини ніяковіють. Брат уперто не бажає пригадати цього чоловіка, а Берінг його ще ніколи не бачив. Сини чіпляються за матір, руки ж у неї тепер зайняті, як і в усіх щасливців на руїнах вокзалу.

Так і дивляться вони одне на одного, сини — на страшного незнайомця, незнайомець — на матір, і на брата, і на Берінга. Кожен мовчить. А потім незнайомець робить крок, який вириває в Берінга крик жаху. Виснажений чоловік показує на нього. повільно робить два кроки, хапає його обіруч, забирає від мами — собі на руки.

Берінг відчуває: в цьому чоловікові напевно живе той подих, який він відчув здалеку. А зараз перед очима — шрам на ковалевому лобі, рана, через яку цей, мабуть, і дістав таку худобу й задишку, і Берінг кричить на висоті батькових очей, вигукує слова, які мають сказати матері — вона в нього за спиною, — чим цей так його лякає, він кричить Кров! кричить Смердить!

і брикається на руках у худого чоловіка, і знає, що слова йому не допоможуть. Мама — лише тінь далеко за спиною. Так минає секунди три, на четверту Берінг відчуває, як щось смикає, рве його крик і немовби молотком вбиває уривки голосу в маківку голови, і нарешті він чує з власних вуст той, інший, рятівний голос, який проніс його крізь пітьму першого року, — і квокче, квокче на руках у батька! Квокче несамовито — перелякана курка, що стріпує руками-крилами, до смерті переляканий птах, якого виснажений чоловік не може більше втримати. Сіпаючись, він падає додолу.

4. Кам’яне Море

Через три тижні після повернення коваля додому поїзд свободи все ще так само стояв у тупику. З розсунутих настіж дверей «телятників» штиняло сечею та гівном, у прілій соломі воркували голуби, на яких полювали біженці, що мешкали у наметах коло залізничного насипу, — стріляли з рогаток, ловили сітями. Глибокі колії дороги до озера поблискували в ці дні першою кригою, спекулянти стукали у вікна та двері, але навіть за опущеним залізним ролетом колоніальної крамниці хиталися на протязі самі лише сухі жмутки лаванди — і майор Елліот задовольнив ковалеве прохання і видав з армійського майна на якийсь час цьому «вільновідпущеному» зварювальний апарат.

Перші спалахи та вогняні відблиски зі знову відчиненої кузні, а незабаром після них — оглушливі удари молота по важких дишлах, сітчастих огорожах хлівів та флюгерах; і розпечена до червоного, залізна дубова гілка — перше замовлення новозаснованої Спілки ветеранів — також стрибала ковадлом. Коваль розмовляв сам із собою, жалібно стогнав уві сні, але серед шуму своєї праці час від часу починав раптом наспівувати куплети солдатських пісень або просто ля-ля-ля, а Берінг тим часом ще не оклигав після падіння з батькових рук. Тюрбан з бинтів робив його обличчя крихітним і зовсім пташиним.

Утім, ковалеві цей вкритий плямами тюрбан на синовій голові нагадував тільки про час, проведений в пустелі, і він розповідав історії про сипучі бархани, під якими гинули вкрай стомлені конвойні, говорив за столом у кухні про летючі піски — буревісники, які сотнями фонтанчиків водномить злітали в повітря і зразу опадали із дзенькотом, немов багато голок сипалося на скляну землю… Описував він і оази, в яких знаходили притулок каравани, перед тим як тьмяне сонце гасло в піщаних хмарах.

Проте попри всі старання батька розтлумачити своїй родині, що таке пустеля, всі спроби зобразити гримаси дромадера чи регіт гієн, Берінг так боявся худого чоловіка в ліжку своєї матері, що тижнями з його вуст не злітало не тільки слово, а й пташині крики.

Потяг, на якому прибув схудлий чоловік, — дев’ять вагонів та локомотив з тендером — усе так само стояв у руїнах моорського вокзалу, немов випавши з розкладу, забутий всіма владами й комендатурами, і напевно не судилося йому вже покинути свою кінцеву станцію.

Безхмарним морозним днем з рівнини прибула американська інженерна колона і почала демонтаж залізниці. Немов знак особливої кари, перші удари кувалди впали на централізаційний пост, який серед підневільних робітників моорської каменоломні був сумно відомим як моорське роздоріжжя. Це роздоріжжя — стрілка, захована в глухих заростях кропиви, м’яти та ожини, — ділило в роки війни усі потяги, що наближалися до берегів Моору, на білі та сліпі.

Білі потяги і під час війни привозили на озеро тих самих пасажирів, що і в мирні часи: курортників зі свистячим диханням, товстих пацієнтів, що страждали на подагру, покупців на щовівторковий рибний ринок і приміських гендлярів-«човників» з долини. Десь далеко тривали бої, а в Моорі більшало й більшало відпускників з фронту й важкопоранених офіцерів, які проводили останні дні свого життя на смугастих шезлонгах під тентами Ґранд-готелю. Для білих поїздів стрілку завжди переводили праворуч, і вони котилися пологим спуском до кінцевої — моорського вокзалу.

Сліпі поїзди до цього вокзалу ніколи не добиралися. Сліпі — означало без вікон, без табличок, із нізвідки в нікуди. Сліпими були замкнені товарні вагони й «телятники» ешелонів з військовополоненими. Тільки на платформах, у гальмівних будках, а іноді на закіптюжених дахах виднілися люди — наглядачі, солдати. Для таких потягів стрілку з брязкотом переводили ліворуч. Потім вони також котилися вниз, до вкритого пилом берега, що лежав у тьмяній далині. До берега каменоломні.

З опорного каркаса розбомбленої наглядової вишки, що знаходилася біля роздоріжжя, відкривався чудовий краєвид озера. Десятиліття потому Берінг, бранець Бразилії, згадає цей краєвид як образ рідних місць: здавалося, там, унизу, лежав зелений фіорд, морський рукав, що виблискує на сонці. Або це був потік, що за довгі еони пробив собі русло в камені і тепер, приборканий, повз каньйонами власної впертості? Між порослих лісом і голих схилів зміїлося це озеро далеко-далеко в гори, аж поки не впиралося у скелясті крутосхили і глушину з її бездоріжжям.

Якщо дивитися на це з іншого берега водного дзеркала, за ясної погоди тераси каменоломні здавалися лише величезними світлими сходами, що вели з хмар униз, до води. А вгорі, десь над вершиною цих величезних гранітних сходів, високо над хмарами пилу від підривних робіт, над прогнилими дахами барачного табору біля каменедробарки і над слідами всіх мук, вистражданих на Сліпому березі, починався дикий край.

Могутнішими за все, що відкривалося погляду з Моору, були гори, що височіли над каменоломнею. Кожен потічок, що струменів рінню, збігав з льодовиків і губився в туманному мареві, кожне провалля та ущелина каньйону, над якою кружляли зграї галок, вели в глибину кам’яного лабіринту, де будь-яке світло перетворювалося на тіні — сірі як попіл, і сині, і забарвлені всіма кольорами неорганічної природи. На великій, на всю стіну, мапі, що висіла в комендатурі, назва цих гір, написана над позначками висот і химерними лініями ізогіпсів, була обведена червоним: Кам’яне Море. Заборонене, бездоріжнє і заміноване на своїх перевалах, розкинулося це Море між зонами окупації — гола, похована під глетчерами нічийна земля.

Коли дощові шквали атлантичного циклону затуманювали панораму озера, гори з їхніми снігами, що не танули навіть у розпал літа, часом неможливо було відрізнити від грозового фронту. У такі дні Кам’яне Море ніби розпливалося, постаючи нечітким бар’єром зі скель, хмар і льоду, — і незгасно у пам’яті Берінга закарбувався виведений на цьому бар’єрі напис:

ТУТ ЛЕЖАТЬ УБИТІ —

ЧИСЛОМ ОДИНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ ДЕВ’ЯТСОТ СІМДЕСЯТ ТРИ, —

І ВБИЛИ ЇХ СИНИ ЦІЄЇ ЗЕМЛІ.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МООРУ

На п’яти незасипаних сходинках гранітного кар’єру, на п’яти нерівних монструозних рядках за наказом майора Елліота було поставлено — споруджено!  — цей напис, над яким примусово працювали і каменотеси, і будівельники; кожна літера — заввишки з людину. Кожна літера як окрема, скріплена цементом скульптура з уламків таборових бараків, з опор сторожових веж і залізобетонних уламків підірваного бункера… Так Елліот перетворив на пам’ятник не тільки закинутий кар’єр приозерної каменоломні, але й цілі гори.

Звісно, мешканці Моору, Ляйсу, Гаагу та всього приозерного узбережжя намагалися боротися з цим написом у кар’єрі — листами протесту, запевненнями у власній невинуватості, навіть провели на набережній нечисленну демонстрацію і вдалися до саботажу: двічі падали підпиляні нишком опори літер, а одного разу вночі розлетівся на уламки довгий, майже сорокаметровий у довжину рядок, що повідомляв про кількість жертв — несила було на нього дивитись.

Але Елліот був комендантом. І Елліот був достатньо злим та сильним, аби не кидати слів на вітер: він пригрозив, що за кожен наступний акт саботажу він накаже зробити на урвищах, пагорбах та стінах будинків інші написи-звинувачення, ще гірші за теперішній. І врешті-решт величезні літери в кар’єрі стали на повен зріст, кострубаті, пофарбовані вапном, помітні здалеку, стали пліч-о-пліч, немов зниклі безвісти моорські солдати, як вишикувані підневільні робітники на перевірці, як переможці під знаменами свого тріумфу. І хоч би яке жахливе число було закарбоване в них, ніхто не піддавав сумніву, що в кам’яних осипах та у пророслій корінням ялин та сосен землі біля підніжжя напису лежали мерці з барачного табору біля каменедробарки.

Одинадцять тисяч дев’ятсот сімдесят три… Конфісковані таборові книги реєстрації смертей, нескінченні переліки імен, виведені почерком, схожим на орнамент із лез ножів, Елліот тримав під замком у сейфі комендатури і за часів свого режиму діставав їх звідти тільки на роковини Оранієнбурзького миру, але вперше він це зробив у дні, коли в кар’єрі споруджували напис. Під наглядом військової поліції таборові книги цілий тиждень лежали тоді у скляній вітрині біля пароплавного причалу, розгорнуті, виставлені на загальний огляд, а на ліхтарних стовпах уздовж набережної лопотіли на вітрі чорні прапори.

Коли останнього дня цієї виставки прибула інженерна колона і, знищивши «моорське роздоріжжя», почала перетворювати залізничний насип на порожній, нікчемний вал, мати Берінга заткнула воском чутливі синові вуха: брязкіт ланцюгів та зірваних рейок гучно відлунював над селищем та прилеглим узбережжям.

Перелякані цим шумом та буханням кувалд, протягом якоїсь години до насипу збіглися сотні людей. І їх ставало все більше. Навіть з таких віддалених селищ як Ляйс і Гааг були видні стовпи диму від вогнищ, в яких згорали просмолені дерев’яні шпали надважливої магістралі, що сполучала Моор з рівниною та великим світом.

Обурений натовп погрожував солдатам кулаками, викрикував адресовані їм питання, прокльони. Зараз, коли до зими було зовсім небагато, збувалися найгірші чутки про демонтаж залізниці. Зняття з експлуатації! Моор знову відкинутий на узбіччя! Відрізаний від світу.

Солдати незворушно зривали шпали, одну за одною, і звалювали на вантажні платформи, які потім відтягували паровозом далі від озера. Товарняк потроху відповзав у напрямку рівнини, забираючи з собою свою дорогу.

Обурення і розгубленість Моору, здавалося, тільки підбадьорили солдатів: незважаючи на мороз, деякі скинули френчі та сорочки, ніби гарували в літню спеку, і відкрили всім свої татуювання: чорнильно-сині орлині голови та крила птахів на плечах, блакитні русалки, сині черепи і схрещені вогненні мечі.

Один із татуйованих у відповідь на крик і лайку натовпу склав із двох ломиків щось на зразок ножиць і почав танцювати у все вужчому просторі між своїм загоном та мешканцями приозер’я. Він тупотів, кружляючи колами, завів щось жалібне і розіграв гротескну пантоміму, зобразивши, ніби ножиці перерізають йому горло. Не відводячи очей з глядачів, він завивав усе гучніше і помалу перейшов на крик, у якому моорці впізнали власну перебрехану мову: гетьбуряк-гетьбуряк-гетьбуряк!

Двоє-троє друзів танцюриста підхопили цей мотив, відбиваючи такт кайлами, лопатами та кувалдами.

Раптово у повітрі просвистів камінь. І ще один. А за мить злість швиргонула з насипу град жорстви, який полетів на татуйованих напівголих солдатів. Але ще в той момент, коли були кинуті перші камені, начальник варти, сержант, устиг випустити над головами застережну чергу з автомата.

У тиші, яка враз запанувала, чутно було тільки кроки коменданта. Майор Елліот зіскочив з вантажної платформи, відштовхнув убік сержанта, став між притихлим натовпом і готовими до контратаки татуйованими і почав несамовито волати. Кричав він довго — щось про початок, про перший крок, і знов і знов повторював одне дивакувате слово. Це було нечуване досі ім’я: Стелламур.

5. Стелламур, або Оранієнбурзький мир

Берінгу було сім років, коли він втратив свої пташині голоси. Це сталося на одній із запилюжених вистав, які майор Елліот називав Stellamour’s Party і влаштовував у кар’єрі чотири рази на рік: серед гранітних блоків та руїн таборових бараків біля каменедробарки Моор повинен був пізнати, що таке спека середини літа чи мороз січневого ранку для в’язня, який в усяку пору року мусить бути просто неба.

Це було одного серпневого дня, спекотного як у пустелі, коли батько Берінга у розпал такої party упав під важелезною ношею, а потім, лежачи на спині, марно намагався звестися на ноги.

Вигляд батька, що дриґав ногами, так насмішив семирічного хлопчика, що врешті він, ніби в якійсь істеричній грі, сам упав біля цього великого жука на краю калюжі і кричав, аж поки вартовий солдат не заткнув йому рота яблуком.

Після цього нападу сміху коли б не шукав син коваля притулку в курниках чи в тіні пташиних зграй, що злітали, він свистів, туркотів і квоктав уже тільки як людина, що лише намагається вдавати курку, дрозда чи голуба, — справжній пташиний голос пропав назавжди. Після цієї втрати в нього, проте, залишилася фахова здатність розпізнавати навіть найрідкісніших птахів і випадкових гостей приозерного краю за одним-єдиним криком: білочеревого стрижа, сніжного зимородка, білу чайку і польового луня, малу білосніжну чаплю, лебедя-кликуна, гірську трясогузку, різних буревісників, малу вівсянку… — їхніми іменами Берінг у шкільні роки заповнював порожні сторінки старої амбарної книги, що вийшла з ужитку, — у ній коваль колись записував замовлення.

Великі й маленькі портрети Стелламура, лисого уміхненого чоловіка, красувалися в ті роки на дошках з плакатами, на воротах, а то й на брандмауері спаленої фабрики чи казарми — здоровенні, на всю стіну.

Суддя і вчений Ліндон Портер Стелламур у кріслі біля книжкового стелажу в кабінеті, у яскравих кольорах…

Стелламур у білому смокінгу між колонами вашингтонського Капітолію…

і Стелламур у сорочці-сафарі, що вимахує обома руками з променистої корони на голові американської статуї Свободи…

Стелла-

Стелламур

Верховний суддя Стелламур Із Покіпсі у квітучому штаті штаті Нью-Йорк…  — ці слова стали потім приспівом чудернацького гімну — чи то шлягера, чи то дитячої пісеньки, — який виконувався змішаними хорами під час церемоній підйому і спуску прапора та на святкових збіговиськах. Важко засвоєне по літерах на слух у неопалюваних класах, які продувалися протягами, багаторазово нашкрябане крейдою на грифельних дошках і нарешті більшою мірою вигравіюване ніж написане авторучками на грубому папері — ім’я Стелламура вже давно незгасно вкарбувалося до свідомості нового покоління. Навіть над ворітьми відбудованих водяних млинів та відновлених спілок буряківництва маяли транспаранти з нашитими на них висловами судді:

На наших полях зростає майбутнє.

Або ще:

Не вбивай.

Від тих днів, коли інженерна колона майора Елліота ліквідувала залізничне сполучення з рівниною і Моор безслідно щез із графіків руху поїздів, мешканці окупаційних зон протягом довгого процесу демонтажу та спустошення мало-помалу зрозуміли, мусили зрозуміти, що Ліндон Портер Стелламур — це не просто нове ім’я, що належить якомусь представнику Армії та режиму переможців, але єдине і справжнє ім’я відплати.

Моор ще цілком добре пам’ятав із незгаслим навіть по роках обуренням той день, коли Елліот вперше наказав населенню приозерних селищ зімкнутими колонами з’явитися до кар’єру: цього дня не лише мало відбутися відкриття проклятущого напису, текст якого вже давно облетів усе узбережжя, але передусім — принаймні так повідомлялось у листівках та афішах цієї першої party,  — мав бути оприлюднений мирний план Стелламура. (Повідомлялося також, що тим, хто буде відсутнім у явочних списках цього свята без поважних причин, загрожує військовий трибунал.)

І от у призначений час велелюдна, сповнена і ненавистю, і страхом процесія поповзла до каменоломні: під проводом секретарів, яких Армія посадила на місце зниклих у виправних таборах колишніх бургомістрів та комунальних радників, крокували мешканці приозер’я мертвим залізничним насипом, тряслись і в запряжених кіньми та волами фірах вузькою жорствяною дорогою уздовж її підніжжя або гребли озером у плоскодонках чи ветхих човниках. Похмура, принижена громада, в якій найхоробріші лише наважувалися, прикривши рота рукою, прошепотіти, що комендант геть з глузду з’їхав.

Безсумнівно, такі накази міг віддавати тільки божевільний: чорні стіни барачного табору при каменоломні, порвані спіралі колючого дроту та проржавілі протитанкові пастки були прикрашені наче до свята. З транспортерів та переламаних трубопроводів, похитуючись, звисали лампіони, на вкритих мохом гранітних брилах блищали жмутки металевих квітів і гілки з дубового листя, які коваль декілька днів мусив вирізати з рулону катаної жерсті, а стрілу крана, що стирчала з великої калабані, обвивали гірлянди.

— Щоб він здох, — сказав коваль, прив’язуючи свого човна до причалу каменоломні, і сплюнув у воду.

— Захисти нас від нього, — прошепотіла Берінгова мати й поцілувала ладанку Чорної Богородиці.

Хоч би де Елліот з’являвся того дня на джипі чи на патрульному катері, — усі нишком, поза його спиною, погрожували кулаками. Але коли в сутінках засвітилися лампіони і на п’яти рядках кам’яних сходів спалахнули величезні, в людський зріст, смолоскипи, селища все ж вишикувались довгими мовчазними шеренгами, незмигно дивлячись на напис, усе ще закритий крикливо-яскравими полотнищами у кольорах війни:

Зшиті із сотень шматків та клаптів, з френчів, із закіптюженого маскувального брезенту і старих моорських прапорів, ці полотнища маяли на вітрі, лопотіли і, немов хвилі прибою, пробігали понад кам’яними літерами.

Тут лежать убиті — числом одинадцять тисяч дев’ятсот сімдесят три. А Берінгу, який стояв у цей час серед моорців, і з захопленням спостерігав за кожним актом церемонії відкриття, і який знати нічого не знав про сенс напису, здавалося, що під цим ворухким ганчір’ям блукають із витягнутими руками люди, які шукають шлях на волю, назад до світу.

Але там був лише сам комендант, який став перед закритим ще написом у конусі світла прожектора і мовчки подав знак. Полотнища сповзли додолу, на сирий пісок та в калюжі, і ще якийсь час чавкали, поки не затихли, набряклі водою.

Шереги мовчали. У кар’єрі зібралося більше трьох тисяч людей, але чути було тільки озеро, пориви вітру й тріск смолоскипів. Побілений вапном, помітний здалеку, здоровенний напис ніби завис над головами, відкидаючи до казана каменоломні хиткі, непевні тіні.

Комендант ходив туди-сюди поміж кам’яних літер слів ЛАСКАВО ПРОСИМО від «К» повз «О», «П» та «О» і назад, — світловий конус рухався за ним. Раптом Елліот повернувся обличчям до шерег і, немов відганяючи мух, змахнув кулаком, в якому затис згорнуті трубочкою аркуші паперу, і вигукнув:

— Назад! Забирайтесь назад! У кам’яний вік!

Спантеличені, втомлені довгою дорогою і довгим стоянням шеренги дивилися вгору на жестикулюючу постать, і не розуміли, що із гучномовців, нашвидку присобачених до суччя на деревах та стовпів, гримить їм назустріч голосом Елліота послання Стелламура.

Елліот кілька разів розправив свої папірці, які все норовили знову згорнутися трубкою, підніс їх до самих очей і став зачитувати параграфи мирного плану, та з такою швидкістю, що люди в шеренгах вихоплювали тільки огризки фраз, іноземні слова, розуміючи насамперед образи та коментарі, якими Елліот постійно переривав офіційний тон:

— Паскуди. На сільгоспроботи… сіновали замість бункерів…  — тріщало й хрипіло з динаміків, — жодних фабрик, жодних турбін, жодних сталеплавильних заводів не буде більше… Армія пастухів та селян… Перевиховання і перетворення: ті, хто розпалив війну, стануть пасти свиней і вирощувати спаржу! Генерали візьмуться за вила з гноєм… Назад на ниви. Овес і ячмінь у руїнах заводів… Капустяні качани, купи гною… а на шосейних магістралях димітимуть коров’ячі кізяки і наступної весни зійде картопля.

Після параграфа 22 майор почастував слухачів ще однією тирадою, а потім так само раптово й несамовито, як і почав, обірвав промову, зіжмакав папірці з мирним планом і швиргонув під ноги своєму ординарцеві, що стояв поруч.

Того вечора збори закінчилися не духовою музикою і не гімнами. Шеренги мусили стояти в тиші, поки не догорів останній смолоскип і вибілений вапном напис не зник у пітьмі. Тільки тоді комендант відпустив селян — у ніч.

Наступного тижня було зупинено річкову електростанцію; відповідно до параграфа 9 мирного плану турбіни і трансформатори із підстанції повезли геть на російських армійських вантажівках. Проте вартовим із важким озброєнням, що охороняли демонтаж, цього разу випала легка служба: ніхто в Моорі не протестував.

Хто не мав у сараї чи в погребі на своєму подвір’ї дизельного генератора, той знову запалював вечорами гасові лампи та свічки. На вулицях і в провулках уночі знову панувала непроглядна пітьма. Лише на плацу і навколо дошки оголошень під дверима комендатури блимали неспокійні грона електричних лампочок.

Одного разу вранці двоє солдатів протупотіли снігом на пагорб, до кузні, й іменем Стелламура вимагали повернути зварювальний апарат. Не один раз мати Берінга гадала, чим все-таки тоді коваль їх підкупив, що ті так швидко забралися назад зі шматком якогось старого залізяччя, а зварювальний апарат залишився лежати вдома, у підвальній схованці.

Коваль у ці дні часто сидів біля свого безнадійно схибленого на птахах сина і проказував йому назви інструментів, але, живучи разом зі своєю богомільною дружиною, ставав усе мовчазнішим, і навіть у пивниці на причалі не було в нього більше приятелів.

Моор нестримно зісковзував назад крізь роки. Вітрини колоніальної крамниці й парфумерної крамнички згасли. На берегах настала тиша: неконфісковані та невивезені мотори припадали пилом. Пальне було на вагу золота, як цинамон або апельсини.

Тільки там, де у приватних будинках квартирували офіцери, і недалеко від казарм, у теплій близькості Армії, завжди вистачало світла, по суботах до пізньої ночі грали оркестри, а в будні — музичні автомати, і нічого не бракувало. І все ж протягом одного-єдиного року стало помітно, що реверсивний час залишав сліди навіть у цих резерваціях зникомого Сьогодні: чисельність військового контингенту зменшувалась. Ешелон за ешелоном вони поверталися на рівнину. Залишались холодні будинки і солдати, що втрачали пильність: терпіли жалюгідну контрабанду, яка постачала жалюгідний чорний ринок; дивилися часто крізь пальці на підробні печатки у паспортах і перепустках; байдуже спостерігали як перші емігранти покидають цю глушину. Але хай би там що відбувалося, зі стін канцелярій, з афішних тумб і плакатів усе так само дивилося усміхнене обличчя Стелламура, лисого і справедливого чоловіка.

Втім, майор Елліот був невблаганним, як і раніше. Літери Великого напису обов’язково білили після кожної відлиги, і чотири рази на рік — у жовтні, січні, квітні та серпні — мешканців приозерних сіл збирали у каменоломні на Stellamour’s Party, і вони стояли довгими рядами між ямами з ґрунтовою водою і височенними мурами зеленого граніту. Замість того щоб пустити події на самоплив і дозволити жахам часів війни поступово потьмяніти й затуманитися, майор Елліот винаходив для цих заходів усе нові й нові меморіальні ритуали. Схоже, комендант і сам був заручником минулого, яке щоразу наказував роз’ятрювати.

У години прийому Елліот, ніби такий собі бухгалтер вогняної стихії, сидів серед стосів обпалених і обвуглених особових справ і канцелярських книг, і незабаром не тільки кожен відвідувач чи скаржник, але і взагалі увесь Моор знав, що ці врятовані з вогню, реквізовані свідчення примусової праці, поіменні списки, стовпчики цифр, кубатури, реєстри покарань — почорнілі папери, що зафіксували не що інше, як історію барачного табору при каменоломні.

У січні того року, коли Берінгові судилося втратити свої пташині голоси, Елліот виявив серед цих документів теку з фотографіями. Це були дещо зіпсовані водою під час гасіння пожежі аматорські світлини з життя табору: в’язні у смугастих робах, в’язні у каменоломні, в’язні, що вишикувані стоять перед своїми бараками… Саме завдяки цьому альбому Елліот винайшов повинність, яка зробила його незабутнім далеко за межами району своїх комендантських повноважень.

Він почав використовувати ці фотографії як зразки для макабричних масових сцен, що їх мешканці приозер’я за його наказом розігрували в ході чергової party, а один з полкових фотографів фіксував це на плівку. Світлини мали виглядати так само як зразки. Елліот знайшов у врятованих документах записи щодо поділу в’язнів на касти і тому вимагав правдоподібного вбрання, примушуючи моорських статистів переодягатися жидами, військовополоненими, циганами, комуністами чи зрадниками раси.

Мешканцям приозер’я, костюмованим як жертви розбитого режиму, за який загинуло стільки моорських чоловіків, довелося вже на наступній party одягнути смугасті роби з грубого полотна, які мали нашивки на позначення національності, із розпізнавальними трикутниками і жовтими зірками Давида, і стояти в черзі перед уявними санаційними пунктами, позувати в ролі польських підневільних робітників чи угорських жидів з кувалдами, кайлами і ломами перед якоюсь із величезних гранітних брил, і шикуватися на перекличку біля фундаментів зруйнованих бараків — точно як бачив Елліот у своєму альбомі.

Але Елліот не був жорстоким. Він не наполягав на тому, щоб його статисти, як постаті на одному з уражених плямами цвілі фото, стояли напівголі у снігу, — навпаки, на час позування навіть забезпечував їх ковдрами і старими шинелями; дітям і старим між зйомками було дозволено перебувати в наметах. Тільки від годин переклички, від жахливого, крижаного, нестерпного часу, що минав під каркання команд, номерів та імен, — тільки від цієї вічності, як і раніше, ніхто не міг сховатись. У постановках цих сцен минали стелламурівські заходи у січні та квітні.

З нагоди літнього свята, у той день, коли батько Берінга, немов жук, лежав на спині і дриґав ногами, комендант призначив згадування фотографії, біля зубчастого білого краю якої внизу хтось написав олівцем: Сходи.

На світлині можна було бачити сотні й сотні зігнутих спин, довгу процесію в’язнів, у кожного на спині дерев’яна «коза», а в ній — великий, обтесаний у формі квадрату, гранітний блок.

В’язні тягнули свій вантаж похідним строєм широкими, вирубаними в камені сходами, які йшли від самого дна кар’єру через чотири рівні розробок до верхнього краю, що губився в тумані. Ці сходи. які лишилися неушкодженими під час війни, визволення та руйнування табору, а також у перші мирні роки, були настільки крутими та нерівними, що й без вантажу подолати їх було непросто.

Моору ці сходи були добре відомі. Звісно, вже під час перших допитів при Елліоті саме цей факт затято заперечували, а все ж кожному в приозер’ї було відомо, що більшість мерців, похованих у братській могилі біля підніжжя Великого напису, померли саме тут, на сходах, — задавлені своїм вантажем, померли від виснаження, від побоїв, стусанів та куль наглядачів. Біда тому, хто падав на цих сходах і хоч на секунду, хоч на короткий удар серця зволікав звестися на ноги.

Проте Елліот не був жорстоким. Елліот і цього разу вимагав тільки зовнішньої подібності й не змушував статистів вантажити на «козу» справжній, важелезний кам’яний блок, схожий на ті, що досі у великій кількості валялися біля підніжжя сходів як пам’ятники смертним мукам. Елліот хотів досягти лише зовнішньої схожості з фотографіями і не наполягав на нестерпному тягарі достеменності.

Таким чином, кожен зі згоди коменданта міг нести муляж — «камені» з пап’є-маше, картону або склених докупи ганчірок, та що там казати, Елліот мирився навіть з іще легшим матеріалом, легким мов пух! — пожмаканими газетами, камінно-сірими подушками…

Одне тільки — сходи були такими ж крутими, широкими й довгими, як на фотографії. І спека стояла неймовірна.

Моорського коваля і ще двох того літнього дня охопила чи то гордість, чи то впертість, вони не прийняли полегшень і не стали імітувати вантаж.

Коли Елліот дав команду починати, коваль закотив на «козу» здоровенний кам’яний блок, міцно його прив’язав, хитаючись, підвівся, і разом з колоною піднявся сходинок на тридцять, якщо не більше. Але потім усе сповільнювався і сповільнювався, аж поки жахлива вага не потягла його назад, не примусила позадкувати і врешті-решт упасти в порожнечу, яку обходили ті, що йшли позаду.

Він покотився шкереберть по сходах і ось уже завмер унизу, на спині, не маючи сил підвестися, а колона так і йшла вгору, не озираючись на нього, — і Берінг відділився від решти звільнених від усякого вантажу дітей і старих, підбіг до кумедного батька і ще підбігаючи, запищав у захваті від цієї досі не баченої гри.

6. Два постріли

Коли його молодший брат потонув ув озері, Берінгу було дванадцять… і дев’ятнадцять йому було, коли старший брат так само зник з його життя, вирушивши шукати кращого життя з армійським паспортом до гамбурзького порту, а потім до лісів Північної Америки… Того ж року дрібна залізна стружка, що сипонула з токарного верстата, сильно вразила очі його батька — коваль з того дня бачив світ мов крізь крихітне віконце, вкрите візерунками морозу.

Зникнення братів зробило Берінга єдиним сином і спадкоємцем, і після цього нещасного випадку він перебрав майстерню з рук напівсліпого батька, ночами заспокоював матір, геть змучену видіннями, — їй являлося вже все ясне небесне воїнство, — а крім цих обов’язків, хоч і неохоче, він тепер виконував роботу моорського коваля.

Адже у занедбаних садибах, на зарослих бур’янами полях і заболочених луках завжди потрібні послуги коваля, який може заварити надтріснуті плуги й нагострити брус у косарки; а от такий механік як Берінг, що кохається у повітроплаванні й узагалі в техніці, не цікавить нікого: яка користь з того, що він знався на клапанній системі рідкісних моторів і збирав з прутів, дроту, ґуми і драних сорочок тріпотливі пташині крила?

Тож Берінг так і варив з уламків згорілих джипів реманент, який значно полегшував збирання врожаю буряків, конструював з полотна та жерсті проворні вітряки, а коли за декілька місяців назбирав заліза і кольорового металу, то збудував генератор, і тепер, як тільки чорний ринок заливав до каністр та відер достатньо пального, кузня цілий вечір сяяла вогнями.

Він працював у кузні, вирощував на вузькому городі капусту й картоплю, тримав курник із квочками, влітку завозив до стайні малу фіру сіна і доглядав за конем і двома-трьома свиньми.

Коли березневі й квітневі бурі деколи гнали через заболочені поля хмари червоного пилу, дрібний пісок, про який в Моорі говорили, ніби південні вітри приносять його з пустель Північної Африки, у Берінгового батька знову нив шрам на лобі і всюди ввижався пісок, він проклинав свою долю і вовкуватість Берінга: жінка! в домі будь-що потрібна жінка, конче, навіть якщо вона буде з армійського борделю, хоча б для того, щоб вона вимела із садиби летючий пісок, що хрускотить на всіх підвіконнях і на підлозі, а з ним — і біль спогадів.

Але навіть коли він не скаржився, не сипав докорами і не викрикував через весь будинок прокльони, схоже було, що батько Берінга збирався використати роки своєї «відставки» на те, щоб з усією безпощадною, гострою спостережливістю того, хто відійшов від справ, слідкувати за кожним кроком нащадка. Здійснюючи контрольний обхід здичавілого фруктового саду, старий стукав своїм костуром по стовбурах погано обрізаних дерев, годинами лупив по опорних жердинах тріскучого вітряка або сидів у сутінковій, зараженій будинковим грибком світлиці й розгонистим, як у всякого підсліпуватого, почерком виводив у шкільному зошиті реєстр прорахунків і недбальств свого наступника:

У четвер дохлий стриж у криниці й собака не на цепу. У п’ятницю в комині згоріла рукавиця, а в сінях знову повно піску. Вночі скрипів незмащений флюгер. Буря. Не можу спати. І так далі.

Через свої марення Дівою Марією і постійною марною тугою за раєм мати Берінга давно перестала звертати увагу на довколишній світ. За наказом Богородиці вони вигнала чоловіка (богохульника й лихослова) зі спільної спальні, та й до інших кімнат заходила тільки після того, як він ішов з них. З Берінгом вона розмовляла виключно пошепки, м’яса не їла і взагалі харчувалася наодинці, на кухні, а кожну іскру, що вилітала з попільника печі, вважала знаком небес.

Мало не щодня тепер їй являлася над пожежною водоймою левітуюча полька Целіна з вогнепальними ранами, її ангел-охоронець, який передавав їй поради і послання Божої Матері і для якого вона запускала вінки з квітів, кидала у воду іконки святих та інші пожертви в надії, що він знайде дружину для її самотнього сина.

Берінг ненавидів свою спадщину. Немов в облозі з напівпрогнилих джипів, лафетів і випатраних броньовиків — усю цю техніку військові ешелони кинули при відході, а він відбуксирував її на Ковальський пагорб,  — нависала його садиба над дахами Моору. Вікна кузні були розбиті або позабивані, зірки тріщин у склі проклеєні папером, намащеним воском. Там, де й папір поверх тріщин розірвався або там, де його взагалі не було, у темряву майстерні вже вдерлися гілки здичавілого саду. Навіть під високими плодовими деревами в цьому саді — грушами й волоськими горіхами — тулилися машини, тонули в заростях кущів та дикого винограду, геть зношені, бурі від іржі, багато з них глибоко вросли в м’який ґрунт; тут — зарослий мохом броньовик без покришок і без керма, там — сіноворушилка, розібрані шасі двох лімузинів і, мов серце динозавра, встановлений на масивну дерев’яну підставку мотор без поршнів і клапанів, чорний, замащений маслом і настільки величезний, що ні в якому разі не міг належати жодному з цих драндулетів під деревами.

Хоча молодий коваль давно вже не знаходив бодай якогось застосування проіржавілим Гвинтам, карданним валам і підкрилкам із цього залізного цвинтаря, а все ж час від часу запрягав коня і підтягував на пагорб ще один непотріб, ще один шмат роз’їденого корозією металу, ніби маючи бажання ще щільніше стягнути довкола ненависної садиби кільце з брухту. Ковальський пагорб став таким же непривітним і занедбаним, як і ввесь осяжний звідтіль світ.

Проте Берінг, приневолений обов’язками перед батьками, кузнею і хазяйством, напевно ніколи б не кинув свого спадку напризволяще і не виїхав би, якби орда зарізяк не змусила б через кілька днів після його двадцятитриріччя заплямувати кров’ю власний дім, зробивши його непридатним для життя. Це була безвітряна, тепла квітнева ніч, і Берінг у ній застрелив одного з чужинців.

Мертвий? Невже цей п’яний бандит, що вистрибнув на нього з темряви, справді стік кров’ю від вогнепальних ран, що уві сні й наяву розверзаються в уяві коваля: двоє спливаючих димом очей на грудях у чорному шкіряному панцирі, дві невеликі рани, які перетворили сталевого чоловіка на м’яку, невимовно м’яку, ніби зовсім без кісток, істоту, яка, проте, не впала, а на частку секунди виросла!  — і лише потім, незграбно обертаючись, загриміла вниз по сходах в обійми дружків, що саме підбігали.

Мертвий? І це я його вбив, я? Невже переслідувач, від якого всього через декілька хвилин після пострілів, і вранці, і ще багато днів потому нічого не лишилося, крім темного кривавого сліду втечі, крапель і патьоків, що губилися у жерстві на доріжці до кузні… невже цей п’яниця, цей покидьок справді і безповоротно мертвий?

Щоразу, коли Берінг ставив собі це запитання з усе новими лайливими словами на адресу безіменного нічного ворога, пам’ять у результаті все одно змушувала його повторювати одне й те саме: Я вбив його, я його застрелив, я.

Налисо поголений чужинець, озброєний ланцюгом і обрізком труби, міщанин, один з шести або семи, до крові побив його тоді біля пам’ятника мироносцю Стелламуру, гнався за ним через увесь вічевий майдан, зарослий диким вівсом, і по жерстявій доріжці до самої кузні, і подвір’ям, за ним! за сумирним ковалем, якому не було навіть чим відбитись, — біжучи, він тільки вихопив з розкритої коробки і жбурнув через плече жменю підківних цвяхів.

Банди зарізяк періодично, як-от цієї квітневої ночі, з’являлися з руїн спорожнілих міст і лабіринтоподібних гірських печер, атакуючи таку беззахисну глушину як Моор і сусідні з ним села. З того часу як армія пішла з приозерних закутнів на рівнину і ці забуті всіма місця були залишені самі на себе, будь-яка нахабна зграя, навіть не маючи вогнепальної зброї, могла витворяти що заманеться.

Бувало, що декілька селян-буряківників і робітників з гранітних кар’єрів бралися за сокири й пращі, спільно охороняючи в’їзд до села, але взагалі бандам не було жодного стриму. Військові патрулі вже давно охороняли тільки лінії зв’язку між рівнинними комендатурами, і зазвичай до прохань про допомогу із віддалених від цивілізації сіл залишалися глухими.

Епізодичні каральні експедиції, які відсилав до озера або в котрусь гірську долину який-небудь співчутливий генерал, бандитів зовсім не лякали: помітні здалеку солдатські колони протягом двох-трьох днів тягнулися селами, встановлювали намети під прикриттям спорожнілих хуторів, іноді ховали в каменях убитих… Солдати вислуховували жертв нальоту, складали протокол, тут і там демонструючи свою непохитну рішучість, обстрілювали лісовий масив або ущелину, де давно вже нікого не було, — і знову відходили.

Нечисленні агенти Армії серед місцевого населення були достатньо впливовими, щоб користуватися своїми привілеями, однак, за умовами стелламурівського плану, всі вони залишалися без стрілецької зброї і були надто слабкими, щоб хоч якось захистити від нальотів довірену їм нейтральну зону.

Банди могли виринути будь-де і зразу ж зникнути, вони громили все, що стояло в них на шляху, збирали охоронну данину, не зупиняючись навіть перед нападами на громади покаяння та спокути, які довгими процесіями тяглися тоді полями колишніх битв і до масових поховань знищених таборів, встановлюючи там пам’ятники загиблим і каплиці.

Хоча десятки законів військової юстиції захищали спокутників, зарізяки ганялися за ними полями, палили їхні прапори й транспаранти, рвали на шматки принесені портрети мироносця Стелламура і кидали їх у вогонь.

Ось і тієї ночі банда в супроводі двох мотоциклістів, немов виникнувши з небуття, з’явилась у Моорі на захопленому в якомусь аграрному товаристві вантажному фургоні, повному каміння та скляних пляшок із запалювальною сумішшю. Машина гуркотіла набережною і вуличками, часом сповільнюючи свій хід до пішого темпу, і тоді на вікна та ворота садиб летіли палаючі снаряди. «Броньовані» шкірою бандити стояли похитуючись уздовж бортів вантажівки, вили і клаксонили без угаву, закидаючи Моор палаючими пляшками. Непокірна глушина мусить нарешті втямити, що від цього лиха їх врятує тільки пожежний грошик, плата за дах.

Нарешті вони дісталися вічевого майдану, вилізли з машини, вдерлися до будинку моорського секретаря, витягли волаючого чоловіка надвір, облили гасом і, погрожуючи підпалити, погнали до старого пароплавного причалу. Там його прив’язали до якоря розбитого прогулянкового катера і підтягнули разом з цією залізякою прямо до лінії води, бідолаха вже прощався з життям і кричав не своїм голосом, але вони раптом відчепились, покинувши ридаючу жертву, немов гру, що стала нудною.

Тим часом з розбитих віконець секретарського курника вистрибували у темряву, стріпуючи крилами, кури, а побитий ланцюгами дворовий пес в агонії повз зі скавчанням через площу.

Лише через кілька місяців Берінг усвідомить, що після першого ж удару, який упав на його голову за якусь мить, коли він нахилився над цим собакою, він думав лише про один порятунок — захований у старій кам’яній трубі кузні сріблясто-чорний армійський пістолет його батька. Того року, коли Берінг успадкував садибу, старий виміняв зброю в якогось дезертира за сушені яблука, одяг і копчене м’ясо, а потім загорнув заборонений для всього цивільного населення скарб — навіть зберігання каралося смертю! — у промаслену ганчірку і підвісив у димоході.

Усі ці роки Берінг не тільки знав про батьків секрет, але й регулярно діставав пістолет з полотняного згортка, розбирав! знову збирав і опанував це диво механіки не гірше ніж значно грубше ковальське приладдя, про що батько, втім, дізнався тільки тієї квітневої ночі. Вичищена і заряджена, зброя висіла собі в димоході.

Хоча шлях його втечі з вічевого майдану назад до кузні склав декілька сотень метрів, у темряві, дорогою, всіяною вибоїнами, але в пам’яті весь цей шлях пригадувався Берінгу як один стрибок із беззахисності до озброєної всемогутності.

Зарослий травою майдан стрімко летить під ним, пастки вибоїн він перестрибує із упевненістю тварини, яка тікає. Але біжить він не до кузні, укриття, нори, тільки за зброєю.

Коли Берінг підбігає до двору, до сходів на горище, він уже чує скрип і тупіт по дошках важких чобіт переслідувачів. Далі! Вгору східцями! Зрештою він починає задихатись, давлячись повітрям, перед очима стрибають різнокольорові кола — і от нарешті він біля залізних дверцят димоходу, різким ударом збиває засувку, зриває зі шнурка полотняний згорток. За мить промаслена ганчірка летить у темряву.

Тепер він стискає в руці пістолет. Який він дивовижно легкий цієї миті, як пір’їнка. У таємних забавах з його механікою він був важким у кулаці, як молот.

За чотири, за три кроки від нього, впритул біля себе він нарешті на власні очі бачить переслідувача, освітленого своїм похідним ліхтарем: той регоче. Наздогнав здобич і відчуває за спиною чисельну перевагу своїх дружків, з тріумфальним воланням змахує ланцюгом, що свистить у повітрі, — як раптом його голос зникає у нечуваному громі.

Перший постріл підкидає Берінгову руку вгору, ніби ланцюг — він із брязкотом зникає у темряві — і справді уразив його. Гуркіт мало не рве барабанні перетинки, угвинчується в мозок, завдає болю, як жоден інший звук дотепер. Блискавка дулового полум’я гасне, погасла цілу вічність тому, а він усе ще бачить перед собою освітлене спалахом обличчя ворога — розверстий рот, невимовний подив.

Коли це обличчя меркне і також загрожує згаснути, Берінг зовсім не бажає, щоб воно втекло в темряву — і вдруге тисне на гачок. Лише тепер зброя раптом набирає колишньої ваги. Рука опускається. Здригаючись, він стоїть посеред ночі.

Дивно, що тепер у голові б’ється одна-єдина фраза, знов і знов лише ця фраза, яка стрімко обплутує його, яку він шепоче, викрикує, волає вниз, углиб, де щось тупотить геть, щось тікає, щось зникає… Поки життя просто-напросто йде собі своїм ходом, тут шурхотить, там зчиняє гуркіт, ще десь снує майже нечутно, а він лише кричить як дурний невідомо кому: Ось воно як, ось воно виходить як, ось як воно…  — і не може зупинитись.

Потім, невідомо в який саме момент, він бачить матір, яка піднімається сходами з лампою, що чадить; чує батька, який хапає його за плече й надсадно кричить. Він не розуміє, про що його питають. Потім ніби щось рветься всередині і виливається геть, він більше не може стримати тілесну вологу: гарячий струмінь тече по ногах, сльози збігають обличчям, сорочка наскрізь промокла від поту; вся волога до краплі струменить з нього і випаровується у повітрі, яке пахне холодною смолою і стало зовсім крижаним. Але сам він палає жаром мов у лихоманці і стоїть, обіпершись об димохід. І говорить. Просить води.

Він дозволяє відвести себе униз, на кухню, починає відповідати на запитання, сам не знаючи, що саме говорить. П’є і вибльовує воду. П’є ще і ще, і знову вода витікає геть перш ніж він встигає її проковтнути.

Як тільки засірів ранок, старі та нащадок уперше за багато років разом сидять на кухні. Батькова голова звісилась на плече, щелепа відвисла; довга нитка слини повзе з кутика вуст на груди, коли він судомно похропує. Мати обплела руки чотками і спить із напівзаплющеними очима. Піч холодна. Берінг сидить біля вікна, втупившись у залізний сад навпроти, і кожен удар його пульсу озивається в ньому колючим болем, ніби кров у його серці й жилах кристалізувалась і стала дрібним піском, схожим на скло.

7. Корабель у селах

Уночі випав сніг. Сніг на квітучих деревах, сніг на високому вже чортополосі, на продавлених дахах лімузинів, на всьому цьому залізному мотлохові навколо кузні. Сніг у травні. Ніхто в Моорі не пригадував, щоб за двадцять три повоєнні роки хоч раз о такій порі, майже влітку, випадав сніг.

Навіть на токарний верстат біля вікна майстерні пориви вітру північноатлантичного холодного фронту намели маленькі снігові замети; з одного стирчав напилок, а поруч — клешня струбцини. І це при тому, що рік цей почався теплою, як ніколи, погодою: кущі рокитника зацвіли за десять днів до свята Сорока мучеників!

Але цього травневого дня навіть снігова буря не змогла перемогти радісне збудження у селах коло дороги на Моор і до озера. Під тінню тополь і каштанів, уздовж розкислих узбіч у селах ще з раннього ранку гуртувалися селяни та робітники у святковому вбранні, а то й особливі комітети зустрічальників та хори товариств буряківництва або кам’яних млинів, з букетами квітів, паперовими прапорцями, — чекали Доставки.

Тріумфальні арки з ялинових гілок красувалися над гравійними дорогами, які встигли більш-менш підлатати — гравієм, уламками кори та стружками. Тільки хворі й старі залишалися цього сніжного ранку по домах. Усі, хто міг іти, сповнені сподівань, висипали на вулиці, найбільш нетерплячі — ще до світанку, щоб не пропустити жодної миті тієї грандіозної процесії, яка непрямо дала про себе знати ще кілька місяців тому: в Моорі розширили й замостили зворотний поворот дороги, зміцнили спершу міст біля запруди, потім — віадук, і врешті-решт летючий будівельний загін зніс, спиляв, вирубав усі справжні та вигадані перешкоди на запланованому маршруті прямування.

Там, де ані дерева, ані зарослі кропивою руїни часів війни не заступали огляд, червоні проблискові маячки процесії було видно здалеку. Під проводом військового патруля з обертальними маячками наближався транспорт — щось на зразок тих великовантажних потягів, що в перші роки Оранієнбурзького миру сотнями покидали країну, навантажені турбоагрегатами, сталевими валами прокатних станів й обладнанням цілих фабрик; від пилу цих колон країна ніби вицвіла й потьмяніла.

Цього разу, огорнутий хмарою дизельних вихлопів, за патрулем тягнувся всього один-єдиний тягач, увесь у плямах маскувальної фарби, і мотор в нього був явно заслабким — у горах і навіть на значно пологіших схилах моорських пагорбів потужність цього тягача доводилося раз по раз збільшувати, запрягаючи в нього селянських коней або десять-дванадцять пар яремних волів.

Так натужно і часом лишень зі швидкістю тяглової скотини рухав він уперед свій вантаж: закріплену сталевими ланцюгами й тросами велику обіцянку і водночас нечіткий спогад про довоєнне літнє пообіддя, коли пароплавний причал у Моорі загрожував упасти під вагою жвавих екскурсійних груп, а біля концертного павільйону в парку приозерного Ґранд-готелю юрмилися курортники… на низькій платформі тягача лежав корабель — пароплав з гребними колесами й чорно-смугастою трубою! Він різко пахнув свіжою фарбою і смолою, а нижче ватерлінії все ще був у гірляндах з мушель; краї ілюмінаторів, роз’їдені сіллю Адріатики, замальовані білим; поручні з червоного дерева відшліфовані долонями незчисленних пасажирів… Старезний, але гордовито сяючий, він, похитуючись, рухався до прісних вод Моорського озера.

У сповнених очікуванням селах говорили, що цей пароплав є подарунком однієї верфі з Істрії, символ примиренння і дружби у третьому десятиріччі окупації. Мовляв, один колишній в’язень, інженер, якому вдалося втекти з табору біля каменоломні, по війні дослужився до старшого керівника цієї верфі й вислав сюди корабель з доків Пули. Ніби як дещо запізнілу подяку тим селянам приозер’я, які свого часу сховали утікача від пошукових команд і собак-нишпорок з каменоломні. Говорили іще багато всякого…

Проте моорський секретар, каменяр-пенсіонер, який після жорсткого побиття під час недавнього нальоту міг ходити ще тільки на милицях, знав усе значно краще. Сьогодні вранці він, звісно, дав розпорядження прикрасити прапорами і прапорцями держав-переможниць і свою контору, і навіть клени довкола вічевого майдану, проте, як і всі інші посередники й агенти Армії, мовчав про те, що корабель цей зовсім не подарунок і не символ примирення давніх ворогів, а просто-напросто розвалюха, списана, знята з рейсів ветха посудина адріатичного каботажного пароплавства… І селяни у приозер’ї, принаймні старі, що живуть на висілках, також добре це знали, як і те, що жоден із них ніколи не ховав каторжника-утікача, і чітко пам’ятали, що страх перед польовою поліцією та догами з каменоломні свого часу був значно більшим за співчуття.

Але кому захочеться псувати такими спогадами найбільше свято повоєнних років? Захват з приводу цього пароплава, доправленого з Адріатики через Альпи, не залишав місця для сумнівів. Дунайські верфі, що будували озерно-річкові судна, давно демонтували й вивезли, а ті, що були зруйновані, так і лежали в руїнах невідбудованими. Жодна з верфей рівнини не змогла б забезпечити Моорське озеро настільки великим пароплавом.

«Спляча грекиня », колісний пароплав, який красувався на довоєнних листівках як символ озерного краю, згорів у ніч моорського бомбардування під градом палаючих уламків, серед лісу водяних фонтанів, і відтоді лежав під віялом з водоростей та мулу в зеленій глибині коло причалу, добре помітний у штиль при спокійній воді.

Тривалий час моорський секретар наполегливо, але марно просив нове судно. Копії прохань та відмов складали не багато не мало дві папки в його канцелярії. І хоча врешті-решт матеріал для розв’язання корабельного питання знайшовся просто-таки під боком, у тому місці, яке заплямувало історію Моору як жодне інше: у приозерній каменоломні.

Одна з адріатичних страхових компаній, маючи бажання відновити колишню пишність своєї контори у Трієсті, стала досліджувати походження розколотих облицювальних плит і в результаті встановила, що вони привезені з батьківщини Берінга. Такий граніт, темно-зелена корінна порода, добувався лише у двох кар’єрах планети Земля. Перший, більший, був розташований біля атлантичного узбережжя Бразилії, другий — на Моорському озері.

Після довгого листування і докладних переговорів регіональне командування дозволило доставку на Адріатику зеленого граніту — звідти й повз тепер до Моору цей пароплав, основна частина виторгуваної компенсації.

Пароплав у горах схвилював усю округу, і не тільки тому, що подолав альпійські перевали; справжньою сенсацією було інше: він пройшов крізь рогатки торгівельних обмежень, що набагато складніше, і тепер через огорожі з колючого дроту, під дулами автоматів прямував до озера. От у народі й спалахнула зненацька надія, що велика свобода Середземноморського узбережжя і квітуче багатство Півдня — і навіть Америка! — можливо, все-таки ближче, ніж це дозволяють думати здичавілість моорського краю, руїни, мертві залізничні насипи і спорожнілі, зупинені фабрики.

Села у своїх очікуваннях почали мріяти.

Серед шуму своїх духових оркестрів вони мріяли про вишукану красу Італії, про палаци й пальмові алеї, про невичерпні універсальні магазини Америки та далекі бездефіцитні краї, де після війни все тільки росло, розвивалося й ставало ще кращим. Цього сніжного ранку у розмовах тих, хто чекав, не інакше як постали в яскравих фарбах сподівання останніх років — сподівання, в яких майбутнє уявлялось у сяйві свободи й розкоші.

Цей пароплав, який до болю повільно підповзав до Моору слідом за допотопним військовим тягачем, за кіньми та яремними волами, був виміняний на дев’ять підвод каменю і все ж коштував набагато більше… Звісно, він не дуже-то й великий, звичайний старий прогулянковий пароплав, який і в кращі свої дні возив з рієкської гавані до скелястих островів затоки Кварнер не більше трьох сотень пасажирів. Не було в ньому і якоїсь особливої краси, жодного порівняння з тим легендарним латунним блиском «Сплячої грекині », до якої й досі на роковини її загибелі наввипередки пірнали, щоб прикрасити затягнутий мулом остов букетами квітів та вимпелами. Той з пірнальників, хто першим вискакував на поверхню зі шматком зогнилих торішніх прикрас, отримував як призу право на поїздку до Відня або до ще більш віддалених та екзотичних окупаційних зон — до Гамбурга, Дрездена або Нюрнберга.

Усі довгі роки зубожіння, коли спалена «Спляча грекиня» лежала в глибинах, озеро тримало на своїх хвилях хіба що торпедні катери армійських маневрів та дерев’яні плоскодонки рибалок, котрі вдень коптили в глиняних печах свій улов і розвішували сіті на прибережних луках. З вікон Ґранд-готелю ріс дикий овес і трава, а обвалений дах концертного павільйону прикривав хаос розбитих стільців та парасоль від сонця, полотно яких давно зітліло.

Ні, це не був якийсь особливо солідний корабель, але однак найбільший з тих, які доводилося бачити повоєнному сільському поколінню, адже про блиск світу молодь знала переважно з чужомовних журналів, які користувалися на чорному ринкові значно більшим попитом, ніж цитрусові та кава.

Це був чудовий корабель. Гігант, таємничий океанський монстр! чий безцінний фрахт зміцнював надію, що тепер усе можливо, як це й було до війни.

8. Собачий Король

У сніговій тиші гуркіт удару був чутним аж у кузні. Берінг зі своїм конем, довгогривим битюком, саме підтягнув волоком до майстерні важке, вагою мало не в тонну, зубчасте колесо кам’яного млина і вже почав було відпрягати тварину, коли цей гуркіт докотився з берега, розбився об стіни садиби й затих. Тільки дзвін скла тривав на мить довше — лунке подзенькування дощу з уламків.

Зляканий кінь різко підвів голову й відважив своєму господареві дуже несподіваного стусана — не встоявши на ногах, Берінг перелетів через зубчасте колесо й гепнувся додолу, у перемішане зі снігом болото на подвір’ї. Без жодного слова лайки через цей прикрий випадок, так само стискаючи в одній руці кінський мундштук і налобник, а другою тримаючись за забитий бік, він пошкутильгав до воріт.

Безлюдна набережна пролягала глибоко внизу; розорана корабельним транспортом, витолочена ногами роззяв, вона була лише темною рискою між зимовою сушею і свинцево-сірими водами озера. Ця дорога йшла уздовж названої іменем Стелламура каштанової алеї — її суцвіття перетворилися на сніжні кулаки, — перетинала шурхотливий очеретяний півострів, потім круто повертала до бухти зі зруйнованим готелем «Бельвю» — і ось там її перегороджувала якась раптова, блискуча перепона: біля прикрашеного гіллям та гірляндами спуску до готельного пляжу, де на вечір було призначено спускання на воду та «хрещення» корабля, стояв розбитий лімузин. Капот виглядав як химерна скульптура, відірваний бампер погнувся і стирчав угору, немов хромований сигнал лиха… брудний слід на снігу описав хід цієї метаморфози у вигляді суцільної, красиво вигнутої лінії: машина не вписалася у поворот коло Бельвю, титанічна відцентрова сила викинула її з дорожнього полотна, біля води вдарила об нову кам’яну стінку, змуровану для зміцнення берега, і відкинула знов на дорогу. Два колісні диски, що відлетіли, поблискували серед снігу цілими та неушкодженими.

Навіть з такої відстані Берінг з першого погляду впізнав розбиту машину. Комендантська — синьо-білий «Студебекер», потужний шосейний легковик, з тих, що були йому знайомі переважно з картинок у запліснявілих журналах, залишених солдатами серед іншого казарменого сміття, восьмициліндровий, з куленепробивними колесами, двоколірним лакуванням, бездоганно відполірованими оздобами та фарами, які могли одразу вихопити з темряви цілу низку будинків!

Ще хлопчаком Берінг бігав за цим дивом разом зі зграйкою інших захоплених підлітків, коли Елліот на малій швидкості роз’їжджав селами і, бувало, кидав з вікна чорний шоколад і лакрицю. У пам’яті Берінга ці інспекційні поїздки залишили ще глибший слід, ніж на моорських битих шляхах: нестримно, як танк, лімузин їхав по вибоїнах, осідаючи в будь-яку западину місцевості, і виринав звідти ще красивішим, ніж раніше.

І хоча сам майор після великої прощальної церемонії в кар’єрі уже багато років тому відбув разом зі своєю частиною на рівнину, «Студебекер» час від часу несподівано з’являвся на сільських дорогах як заблуканий, примарний символ влади. Адже Елліот на прощання подарував найбільш вражаючий знак своєї могутності єдиному моорському мешканцю, який за роки окупації заслужив на його довіру.

Цей чоловік — у глухих селах на нього, улюбленця Армії, поглядали і заздрісно, і вороже — завдячував комендантові не тільки безцінним подарунком, але і взагалі всім, що розпалювало проти нього ненависть: своїм достоту аристократичним становищем начальника гранітної каменоломні, реквізованим будинком (де був навіть радіоприймач!), а також хай і обмеженою, але попри це нечуваною свободою пересування і, нарешті, навіть іменем. Усе тому, що в останній промові перед своїм від’їздом комендант із майже лагідною посмішкою назвав свого фаворита мій Собачий Король.

І тепер, по роках, лишень поодинокі люди у приозер’ї пам’ятали, що справжнє ім’я Собачого Короля — Амбрас.

Поза всяким сумнівом, Амбрас був непересічною людиною. У минулому в’язень табору, він мав на лівому передпліччі шрам завширшки з палець. То був відбиток розжареного напилка, яким він після звільнення навзажди знищив ганебне татуювання, арештантський номер. Свої дні він проводив на терасах кар’єру або в запилюженому бараці начальника каменоломні, а ночі — в особняку, що звався «Вілла Флора », який потроху занепадав на узгір’ї серед здичавілого парку. Він був єдиним мешканцем цього двоповерхового фахверкового будинку з дерев’яними верандами, еркерами, галереями та салонами, але попри це йому було досить однієї кімнати — колишнього музичного салону, вікна якого виходили на озеро: тут він спав на дивані, розшитому пейзажами райського саду; обтягнутий зеленим сукном гральний стіл правив йому за кухонний та робочий одночасно, за ним він на смерканні з’їдав свою холодну вечерю і перед сном кидав свій одяг на закритий рояль. Решта приміщень у цьому будинку, меблі в чохлах, плямисті від плісняви шпалери та діряві штори з парчі, гіпсові фавни і розікрадена бібліотека були залишені на дюжину напівдиких собак.

Довгі роки вілла «Флора» залишалася безлюдним місцем. Її господар, готельєр на прізвище Ґольдфарб, володів свого часу готелем «Бельвю» і прилеглими до нього пляжами та купальнями, де було влаштовано щось на зразок санаторію, який вічно балансував на межі банкрутства, і одного разу туди навідалися уповноважені державної таємної поліції, заштовхали його разом із жінкою та глухонімою дочкою до автомобіля без знаків розрізнення і вивезли у невідомому напрямку. У Моорі тоді казали: до табору, в Польщу, або ще: який там табір, яка там Польща, завезли до найближчого лісу та й по всьому.

Їхня кухарка, дочка теслі з гірської долини неподалік від Ляйса, згадувала на повоєнному допиті в майора Елліота, як господарі колінкували на підлозі салону, у повному спантеличенні складали до валізи зимовий одяг, потім знову все розпакували, а врешті дістали з величезної валізи і склали до двох сумок всього-на-всього плюшеву жирафу і шерстяні дитячі речі, тому що уповноважені наказали взяти з собою мінімум багажу; особливо ж їй запам’яталося, що один з цих уповноважених, той, що був без пальта, курив цигарки у хазяйському кабінеті — у кабінеті милостивого пана Ґольдфарба! — де до цієї години взагалі ніколи не курили.

Так чи інакше, від господарів жодної звістки не було — ані з Польщі, ані з будь-якого іншого табору, — назад вони також не повернулись, ані під час війни, ані в роки Оранієнбурзького миру.

«Бельвю», так само як і «Ґранд-готель», був під ту пору будинком відпочинку або притулком смерті для поранених фронтових офіцерів, а вілла «Флора» — літньою резиденцією якогось партфункціонера, ну а потім Моор захопила російська піхота, бійці якої і знайшли цього функціонера з простріленою головою перед дзеркалом у гардеробній; він так мертвою хваткою стис пістолет у своєму кулаці, що той так і не випав з його пальців, коли солдати загорнули труп у закривавлений килим і разом з дубовим вінком і якимось хромованим бюстом викинули з вікна.

Але й переможці пробули на цій віллі недовго. Після відходу цілої низки різноманітних окупаційних частин тут іноді ночували біженці із розбомблених міст, потім вигнанці з Моравії та Бесарабії і, нарешті, волоцюги — аж поки майор Елліот не зачинив спустошену віллу і не дав розпорядження охороняти її, доки не буде встановлено долю її зниклого власника.

Саме тоді моорський коваль за наказом Елліота навісив на зламані ворота ланцюги та замки; вибиті вікна забили дошками, а парк оточили колючим дротом. Далі майор наказав випустити в садибі на волю двох псів, здоровенних ірландських вівчарок, подарованих йому як талісман союзниками — одним із шотландських хайлендських полків. Кобелі зжирали геть-чисто все, що жбурляли їм через дротяну огорожу військові патрулі, кидалися на кожного незваного гостя і навіть намагалися вихоплювати карпів з води паркового ставочка, вкритого лататтям. Коли до їхніх володінь час від часу доносився через озеро гуркіт вибухів з каменоломні, вони нашорошено завмирали, спершись передніми лапами на поручні дерев’яних веранд, готові до стрибка, злючі, і вили на Сліпий берег, що лежав навпроти. Вілла «Флора» стала неприступною.

У глушині ті часи звалися собачими роками: м’ясо, мило і решта речей першої необхідності були й лишалися дефіцитними, адже мирний план Стелламура навіть від найбіднішої спільноти вимагав самозабезпечення. У кого нивка або сад приносили врожай, тим було що їсти, а деколи вистачало й на те, щоб виміняти на чорному ринку курку на цигарки і картопляний шнапс на батарейки. Тому в ці роки не тільки в руїнах міст, але і в багатьох селянських дворах навіть собака був зайвим ротом.

Собак проганяли з дворів, кидали напризволяще, або вони самі з голоду тікали, збиваючись у лісах та гірських долинах до лютих зграй, які нападали навіть на «червону» дичину, а бувало й викопували кістки з поховань жертв війни. Коли голод примушував їх виходити з хащів до казарм, Елліот дозволяв своїм солдатам влаштовувати на них полювання й десятками відстрілювати, але не допускав жодних розправ з боку місцевих, які не мали вогнепальної зброї, а сильця, петлі та капкани були забороненими. Адже полювання, зокрема полювання на собак, було справою Армії. І Армія поблажливо ставилась до того, що деякі зі здичавілих псів знаходили лаз у дротяній огорожі вілли «Флора» і або знаходили там притулок, підкорившись ірландським бестіям, або гинули від їхніх зубів. Таким чином у парку вілли поступово зібралася непереможна зграя, яка час від часу робила набіги на села, знову ховаючись потім за огорожею, аж поки одного дощового літа до Собачого дому не прибув новий господар.

У ті перші дні серпня, через дев’ять років після свого звільнення з барачного табору при каменедробарці, на Моорське озеро повернувся пошарпаний роботою в каменоломні фотограф Амбрас, в’язень № 4273. Майстер портрету та пейзажу без жодних грошей, без фотокамери, без студії та темної кімнати, Амбрас відгукнувся тоді на заклик Армії, яка шукала начальника для знову відкритого в Моорі гранітного кар’єру.

Ніхто не впізнав приїжджого. Навіть давньому таборовому товаришу, певно, дуже складно було б упізнати в цьому незнайомцеві худу як скелет, жалюгідну постать, яка в день визволення брела уздовж розірваної електроогорожі до барака-пральні. Амбрас був тоді надто змучений, щоб стояти в черзі, чекаючи на вичищену куртку або сорочку покійника, або хоча б скинути смугасту робу, і він просто неба вперше за багато місяців улаштував собі ванну — влігся у паруючу твань неглибокої стічної канави і став дивитися вгору на снігові хмарки. Він бачив, як небо відповзає в гори терасами каменоломні; слухав далекі голоси, накази, крики, далекий гуркіт моторів і шум вітру в соснах та в опорах вартової вежі і хотів тільки лежати ось так, у цьому жаданому теплі, що огортало його мов густе, в’язке молоко, — аж раптом двоє гробокопачів, моорських мешканців, яких танкісти присилували до цієї роботи, підхопили його за руки та ноги і кинули на труповоз.

Я ще живий, прошепотів Амбрас до снігового неба, відчуваючи за своєю спиною щось кругле, тверде, а на шиї — волосся, холодну щетину, я ще живий, але не відірвав погляду від гір і хмар.

Навіть дев’ять років потому у своїй першій розмові з майором Елліотом зацілілий міг цілком точно, в масштабі відтворити на аркуші канцелярського паперу пральню, крематорій, бункери, тунелі й бараки моорського табору. Його паспорт жертви протягом цієї вербувальної співбесіди, чорний від штемпелів та поміток, лежав розгорнутим поруч із чаркою шнапсу на письмовому столі Елліота. І хоча на всі запитання про таборові роки Амбрас відповідав на позір байдуже, іноді він раптом затинався, хапав чарку і, хвилину покрутивши її в руках, випивав.

Після полудня коменданта й чужинця бачили на пароплавному причалі, вони про щось розмовляли, жваво жестикулюючи, і Елліот навіть сміявся. Чи це сміявся його супутник? Вони чекали на транспорт до Сліпого берега, переправилися потім на цьому запилюженому понтоні до каменоломні й повернулися назад аж коли засутеніло, сидячи у кермувальній рубці поромника і все ще розмовляючи.

Наступного тижня на листівках і на дошці оголошень біля комендатури під іменем нового начальника каменоломні стояло попередження, що всякий бунт проти цього адміністратора буде каратися так само суворо, як і напад на самого Елліота. Таким чином ім’я Амбраса стало погрозою ще до того, як він віддав свої перші накази в каменоломні.

Але боятися прибульця Моор став лише з того вечора, коли він приборкав собачу зграю вілли «Флора».

— Вілла. Собачий дім?

Звісна річ, Елліот недовірливо перепитав, коли Амбрас вирішив поселитися саме там, відмовившись і від кімнати в номерах біля пароплавного причалу, і від спорожнілих садиб моорських емігрантів.

Але комендантові було зрештою байдуже, хто захистить від мародерів майно зниклого безвісти Ґольдфарба. Тому заперечувати він не став.

Того ж дня, в годину вечірнього годування, Амбрас стояв перед зачиненими на ланцюг дверима вілли. В одній руці він тримав набряклий кров’ю полотняний мішок повний кісток і обрізків м’яса з казарми, в іншій — досить товстий обрізок залізної труби. Зграя вже чекала на нього.

Вілла «Флора». Як часто у свої таборові роки він бачив її як зникому маленьку цятку світла на протилежному березі. У деякі вечори цей маячок раптом яскраво спалахував у променях призахідного сонця — невидимі вікна, що хилиталися на протязі або вже зачинені на ніч, посилали через озеро відображення сонця у вигляді стрімкої послідовності сонячних відблисків. Щоразу, коли ці вогні з іншого боку засліплювали його, Амбрас, хоч би де він був — між бараками, на табірній дорозі чи навіть під вартовою вежею біля каменедробильні, — на одну коротку мить переставав бачити й чути своє сьогоденне пекло і навіть після багатьох годин і днів після того, як сигнали згасали, уявляв собі обличчя, нові й нові обличчя тих незнайомців, які там, на волі розтринькували щастя бути живим.

У вічності його таборових років ці відблиски світла зробилися врешті єдиним доказом того, що моорська каменоломня — це ще не все і що за електричною огорожею, напевно, мусить і досі існувати інший світ, навіть якщо він і забув про нього і йому подібних.

Засапавшись на крутому підйомі від занепалого човнового сараю до вілли, він опускає мішок з м’ясом додолу. Собаки здійняли гавкіт, ще не бачивши його, коли він був у гущавині кущів на схилі. Тепер вони люто кидаються на іржаві ґрати воріт, на викувані ковалем пагони, листки, виноградні грона. Широко розмахнувшись, він кидає, шмат за шматом, кістки й тельбухи через ці металеві зарості.

Зграя накидається на їдло з пожадливістю, добре знайомою йому за табором. Голодні забувають про ворога біля воріт, зараз вони вороги тільки один одному. Можна відчинити навісний замок. Ланцюг падає в листя, яке вітер за багато років намів під ґрати.

Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять… Собак він рахує вголос, а дійшовши до останньої, починає спочатку і кожну цифру вимовляє примирливо і проникливо, тримаючи всіх псів у полі зору, так і сипле цифрами, ласкавими прізвиськами, шепоче команди з лексикону дресирувальників, так само як і всякі позбавлені сенсу дурниці, не замовкаючи ні на мить, а тим часом з усіх сил налягає на ворота, і нарешті одна стулка з глибоким стогоном піддається, і він може проштовхнутися у щілину.

Ірландські кобелі відтягнули свою частину їдла до ставочка з лататтям і обидва раптом завмирають, перестаючи жувати й жадібно заковтувати, підводять важкі морди і дивляться на відчинені ворота. Вони незмигно пасуть поглядами Амбраса і напевно починають гарчати, щирити ікла, але все так само, немов кам’яні ідоли, стоять біля води, ніби збиті з пантелику: невже можна втнути такий вибрик, який зараз робить Амбрас, що вже прямує до них і щось бурмотить та шепоче.

Але не ірландські кобелі, а лише сірий у брунатних плямах, вкритий шрамами мисливський пес немов за нечутною командою полишає свинячу ратицю і, навіть не гавкнувши для перестороги, стрибає на зайду.

Проте Амбрас у сутичці з ворогом уже давно не потребує жодних попереджень. Він змахує залізною трубою і завдає нападникові такого потужного удару по морді, що пес, не дострибнувши, валиться на жорствяну доріжку. І там кашляє, гавкає кров’ю аж доки, не маючи сил зімкнути розтрощені щелепи, його череп не падає на каміння.

У той час, як найлютіший пес здихає просто перед ними, інші собаки слухають і дивляться тільки на свого приборкувача. Всі забули про їдло. Вбитий кобель з відкритою пащею лежить на жорстві, Амбрас іде далі до будинку і вже знову завів бесіду зі зграєю, говорить примирливо і проникливо, як і раніше, — і в цей момент удалині, біля ставочка з лататтям, виходить зі свого заціпеніння один з ірландців, більший.

Спочатку його рухи повільні, дещо нерішучі. Але поступово вони стають усе швидшими й швидшими і, набравши скажену швидкість, розлючений пес величезними стрибками летить на чужинця.

Його також трафляє залізна труба, немов спис, вона врізається у розверсту пащу, обламує ікла, заштовхує глибоко в горлянку клапті піднебіння.

Кобелю — попри те, що йому вже нема чим дихати — різким, до хрусту в кістках, ривком голови вдається вирвати в Амбраса зброю, виплюнути із себе списа і гризонути нового хазяїна вілли за плече. Але той, хто хоче зараз вижити, мусить убити. А сил на вбивство у нього більше нема.

Зате Амбрас з криком злості або болю, схожим більше на гавкіт, ніж на людський крик, кидається на собаку, обіруч стуляє йому пащу і відчуває, як його тіло перетворюється на суцільний нестримний м’яз. Він здавлює оскаженілу бестію ногами, міцно тримає її — тільки б не випустити цю довбешку, цю пащу. Собака і чоловік летять шкереберть із доріжки у колючі хащі. І там Амбрас зумів сісти на свого ворога верхи.

Він нахиляється так, ніби хоче впитися своїми зубами в горлянку тварини, наближає свої очі впритул до очей пса, свій рот — до собачої пащі. Але потім, щосили стиснувши руками собачий череп, він різко заламує його назад, якомога далі, поки лоб звірюки на занурюється у наїжачену шерсть на загривку і пес не перетворюється зрештою на жертву. З гучним, далеко чутним хрускотом ламається шия. І тоді Амбрас на мить справді відчуває під собою коника, тепле, волохате лоша, яке слабне під своїм вершником.

У Моорі пізніше знаходились усе нові й нові очевидці, які нібито спостерігали за цією боротьбою з якогось укриття — із сараю біля колючого дроту, з вівчарні, навіть просто з ями. У своїх розповідях, настільки ж драматичних, як і багатих варіантами, вони описували, як Собачий Король ще якийсь час сидів на туші, а потім устав і пішов, похитуючись, до свого дому, своєї резиденції. Чимало свідчень були про те, що зграя зробила третю спробу, інші твердили, що переможець, спотикаючись, безперешкодно піднявся сходами на веранду, і присягалися, що пси, звісивши голову перед Собачим Королем, забралися з його шляху.

Фактично всі ці свідчення лише повторювали та переінакшували розповідь одного рибалки, який тоді ловив у бухті Бельвю сліпих лящів, позбавлених очей, дивно солодких на смак риб, які блукали на дні у найглибших місцях озера.

Рибалка в очікуванні дзвону своїх поплавків задрімав і прокинувся від собачого гавкоту. У свій бінокль він побачив, як один чоловік — судячи з бомбера на ньому, ніби начальник каменоломні — розчахнув ворота вілли. А потім він побачив атаку. Бій. І хоча це видовище у лінзах бінокля іноді втрачало чіткість і здригалося в такт його пульсу, рибалка все ж побачив достатньо, аби ввечері того ж дня доповісти про все у таверні коло пароплавного причалу.

Але ані рибалка, ані хтось іще в Моорі так і не дізнався, що окрім тих багатьох, що переказували цю історію, насправді був ще один очевидець сутички: Берінг, якому тоді було дев’ять років і якого занедбана вілла знов і знов магічно до себе вабила, шукав того дня недалеко від воріт дикі орхідеї, як тут зненацька з кущів виліз Амбрас. Вкритий пагонами закинутого виноградника, Берінг не лише від початку до кінця спостерігав, як Амбрас розправився зі своїми ворогами, але й також чув дивні ласкаві прізвиська та команди, що їх вигукував завойовник спантеличеній зграї, просуваючись доріжкою. Бачив, холонучи від страху, й те, як приборкані пси після всього, що сталося, знову повернулися до їдла.

А потім Амбрас поховав своїх ворогів: кинув собачі трупи в зарослий бузиною видолинок і завалив уламками штукатурки та сміттям, яке з вілли приволік до саду.

Берінг довго не зважувався покинути свою схованку. Тільки страх перед темрявою ночі, що насувалась, врешті-решт вигнав його з укриття. Він кинувся навтьоки, немов щось загрожувало його життю. Але будинок позаду нього так і стояв без жодного звуку. Лише одне-єдине вікно, в якому неспокійно тремтів вогонь свічки або смолоскипу, світило йому вслід. Зграя була невидимою і не зронила ні звуку.

У наступні роки Берінгові не траплялося бачити Собачого Короля так близько, як у ті години захоплення вілли: Амбрас давно вже роз’їжджав селами у комендантському лімузині — тінь за кермом; Амбрас щоранку стояв біля поручнів порома, прямуючи до каменоломні, сидів в оточенні своїх псів під гігантськими соснами вілли «Флора» або, розташувавшись на трибуні під тентом, спостерігав за церемоніями громад спокутників… Для Берінга начальник каменоломні лишався протягом усіх цих років далекою фігурою, яка незмінно була присутньою лише в батькових прокльонах і злісних пересудах моорців.

Хоча у спогадах Берінга про підкорення псів обличчя цього чоловіка мало цілком чіткі риси, вони також дедалі більше ставали рисами біблійного героя, якого він бачив у релігійних календарях ковалихи, — непереможного царя, який голіруч убив лева і вигнав своїх ворогів, філістимлян у золотих шоломах, у пустелю, у смерть.

Образ цього біблійного воїна стояв і перед очима двадятитрирічного Берінга, коли він вранці перед спуском корабля на воду вийшов за ворота двору і впізнав розбиту машину на повороті до «Бельвю». Собачий Король на своїй колісниці. Собачий Король після битви. Король у розбитій своїй колісниці.

Для численних роззяв, що йшли цього холодного і сніжного травневого ранку до бухти Бельвю, щоб там відзначити спуск на воду «Сплячої грекині», руїни «студебекера» на їхньому шляху були додатковим святковим атракціоном. Автокатастрофа у країні сонних возів, тачок та пішоходів! Ярмаркова сенсація. Огорнутий хмарками пари від власних прокльонів, начальник каменоломні стояв поруч із розбитим автом, часом штурхав ногою загрузлі в болоті колеса, але не просив нікого допомогти. Мешканці приозер’я стояли віддалік і обговорювали його невдачу, одні зловтішалися, інші поблажливо питали начальника, як він доїхав, і вигукували даремні поради. Але оскільки для улюбленця Армії ніхто нічого не робив без його особливого наказу, Амбрас так і стояв один біля свого брухту.

Він відігнув від переднього колеса рване крило і два-три рази марно спробував запустити мотор, і в цей момент на Ковальському пагорбі Берінг, піддавшися магнетизму дивовижної машини там, на березі, знову загнуздав свого коня. Перемазаний глиною після падіння, попри біль, він скочив на неосідланого коня і погнав униз засніженим схилом, до озера.

Собачий Король якраз вибив з рами автомобільного вікна застряглі уламки, коли на нього впала тінь вершника. Берінг нахилився до нього з висоти змиленого коня — ніби до слуги. Він уперше подивився Амбрасу в обличчя і сказав:

— Я можу вам допомогти. — У холодному повітрі його голос прозвучав пискляво й хрипло. Він мимоволі ковтнув.

— Допомогти? — перепитує Собачий Король, випростується і уважно дивиться на нього, і Берінгові раптом здається, немов начальник каменоломні і головний моорський суддя дивиться тільки на його руку, якою він раніше тримав пістолет. Тільки на цю руку, якою він убив зниклу жертву.

— Допомогти? Оцим конякою? — питає Амбрас. Куртка в нього розірвана, один рукав мокрий від крові.

— Оцим конякою, моїм конем… конем та інструментом. Я поверну машину на трасу, вона буде на ходу.

— Ти?

— Так, я, — каже Берінг, не знаючи, як треба говорити з Королем, і не спішуючись.

— Ти хто — торгівець брухтом чи чорнокнижник?

— Ні… я… — розгублено бурмоче Берінг. І раптом звідкись здалеку прилітає до нього слово, якого він ніколи не чув, але яке читав у календарях ковалихи: — Ні, ваша ясновельможносте. я коваль.

9. Великий ремонт

Собачий Король і моорський коваль були відсутніми того дня на «хрещенні» корабля, спускові зі стапеля та святі. Не бачили, як було вибито останні підпори з-під корпуса, як судно шубовснуло у воду, майже зникнувши при цьому у хмарках з мерехтливих сніжинок. Ніс його настільки круто пірнув углиб озера, що потужна хвиля сягнула вище палуби й зірвала з планшира два рятувальні кола й декілька квіткових гірлянд. Пароплав загрозливо завалився спершу на один облавок — у бік гір та Сліпого берега, потім — у бік причалу, що був чорним від людей, але поступово, немов надто грубо розгойдана колиска, все ж вирівнявся і врешті спокійно завмер на хвилях навпроти руїн готелю «Бельвю».

Аж тепер тільки моорський секретар розбив об форштевень пляшку вина. У метушні через судно, що так раптово шубовснуло у воду, він мало про неї не забув, думаючи лиш про те, що треба подати знак рукою! Але цього знаку ніхто не чекав. Тож він вигукнув нове ім’я колоса — з тією ж затримкою, з якою тепер духовий оркестр на пришвартованому понтоні заграв щось тріскуне, а святковий натовп на березі почав кричати «браво! ». Це було давно знайоме, затонуле ім’я, що нарешті знову виринуло з озерного дна — і тієї ж миті знову зникло в захопленому галасі.

— Нарікаю тебе… — крикнув секретар, марно намагаючись перекрити оглушливий рев, закашлявся з натуги, почав ще раз і врешті проспівав свою формулу безсилим, сухим як папір голосом, якого вже ніхто не почув: — Нарікаю тебе іменем «Спляча грекиня»!

Сніг, що осипався з лав, надбудов і палуб, плавав у бухті як швидкоплинний спогад про айсберги і у відгомонах святкування перетворювався на зелену, як мох, воду. І тим часом як на причалі співав хор, виступали оратори, піднімали прапори і за відсутності установок для феєрверку запускали сигнальні ракети, подув поривчастий, теплий вітер, сповнив бухту чорно-синіми тінями, розтопив сніг на грузьких луках та на схилах, відкривши погляду велике болото.

Берінг і Амбрас добре бачили в ці години вогненні кулі ракет, проте хорову й оркестрову музику пориви вітру доносили до них крізь очерет лиш як уривчасті, викривлені до невпізнання звуки. Собачого Короля і коваля не було серед пасажирів, що масово сунули на облавок, і знервований церемонімейстер, зауваживши відсутність одного з почесних гостей, марно розпитував про нього на причалі та на палубі. З великим товариством на облавку «Спляча грекиня» врешті-решт вийшла без Амбраса у свій перший прогулянковий рейс.

Відсутність Берінга була непомітною; він не був запрошеним. Але те, що начальник каменоломні й головний моорський суддя не з’явився на цьому найбільшому з часу закінчення війни святі, породило безліч чуток як на березі, так і на кораблі: Собачий Король лежить скаліченим після аварії у моорському лазареті, з легкими ушкодженнями, важко поранений, при смерті, уже врізав дуба, однією собакою менше, чи й не втрата…

Що? Помер? Цей — і помер? Та ніколи. Такі як він переживуть і кінець світу, за кілька днів після пригоди у найгіршому разі їм нитиме підсихаюча подряпина на обличчі, і вони й далі будуть такими ж залізними й неприступними.

Оцей? Точно стирчить десь поміж скель зі своїм біноклем, читає по губах і нотує собі кожного, хто про нього базікає…

Стілець Амбраса на верхній палубі «Сплячої грекині», за головним столом, яким гуляв вітер, лишався порожнім. Жоден із гостей свята не наважився його зайняти. Тому одна страва змінювала іншу, холонула на призначеній для нього тарілці і так непочатою й забиралася зі столу: бурякова зупа, перлова каша й сирники, свинячий шпик, рубці, маринований в оцті сліпий лящ, копчені поросячі п’ятачки в желе і навіть тушковані, фаршировані січеними волоськими горіхами каліфорнійські персики із розформованого складу Армії… — все це, сходячи паром і запахами, холонуло навпроти стільця Собачого Короля на заздрість усьому застільному товариству і, супроводжуване довгими поглядами, знову зникало в горшках та каструлях камбузу.

Голодні та розлючені, двоє відсутніх мордувалися, затягуючи розбитий «студебекер» на Ковальський пагорб. Берінг уже давно каявся, що поїхав на берег. Собачий Король прийняв його допомогу без жодного слова вдячності — і тепер Берінг під злі команди цього ясновельможного обдирав до крові долоні об волокнистий буксирний канат. І натужно, немов підневільний робітник, штовхав машину до свого дому. І не наважився протестувати, коли Амбрас висмикнув у нього з-за халяви батога і почав лупцювати коня, його коня!

З кінських ніздрів додолу летіли шматки піни. Після кожного удару батогом кобила смикала упряж так, що було чути звук як від тугої тятиви. Але ні ривки, ні удари не допомагали. Ніщо не допомагало: біля роз’їждженого коліями узвозу під дверима кузні навіть Амбрас мусив визнати, що двом чоловікам та одному коневі «студебекер» нагору не затягнути.

— Досить. Розпрягай.

Берінг звільнив змилену кобилу з упряжі, зірвав на узбіччі кілька жмутків дикого вівса й почав витирати їй боки.

— Облиш це.

Кобила ще кілька секунд марно чекала на ласку свого хазяїна, а потім рушила з понурою головою вгору до воріт. Коваля Амбрас не відпустив.

— Підеш зі мною.

Мовчки, кожен замкнувшись у власній злості, вони врешті обоє закрокували до бухти Бельвю. Там Собачий Король збирався вимагати джип або хоча б упряжку з волами, фірманом у якій буде коваль.

— Ти ж умієш керувати волами? А як щодо джипа? Можеш вести?

Коваль умів усе. Тому, хто розбирав і лагодив брухт покинутих Армією машин і моторів, бронетранспортери та джипи були так само знайомі, як і музичні автомати та прогорілі тостери з покинутих казарм.

На півшляху до свята, коли над кронами величезних сосен уже можна було бачити провалений, мов у пагоди, дах «Бельвю», їм трапилися зразу шість тяглових волів із тих, що були зайняті на транспортуванні корабля і тепер були вільні. Скотар громади спокутників, яка провадила монастирське життя на одному з високогірних пасовиськ Кам’яного Моря, не один раз вистояв чергу біля причалу за гірким і темним дармовим пивом, після чого старший скотар — також добряче напідпитку — відправив його додому. Тепер, заглиблений у плаксиву розмову з самим собою, він плівся за упряжкою з волами. Берінг знав його. Недоумок. На минулому тижні приніс нагострити повний кошик ножів і з блаженним рохканням витріщався на вогненний дощ зварювальних робіт аж поки в очах не почорніло. Потім він з вологою хусткою на повіках годину чи й більше пролежав на токарному верстаті біля горнила.

Ідіот з жаху розридався, коли Амбрас ще здалеку гукнув його. Він був певен, що зараз нападуть; не так давно, в лютому, якась банда нещадно побила його, а потім змусила тікати через снігові замети і загнала до річки. Тож зараз він підібрав камінь і почав роззиратись у пошуках іншої зброї та шляхів відступу, коли таки впізнав удалині начальника і навіть скумекав, що упиратися його наказам не варто.

Шість волів тягнуть лімузин, п’яний скотар підстьобує скотину, Берінг з Амбрасом плентаються, спотикаючись, то позаду розвалюхи, то збоку, стараючись, щоб авто не знесло з глинистої слизької колії: достоту карикатура на ту величну корабельну процесію, яка нині вранці пройшла селами; врешті-решт Собачий Король зі своїм ескортом дісталися кузні — і там, попід воротами, їх зустрів добірною лайкою Берінгів батько. Старий подумав, що везуть ще один нікчемний мотлох, жбурляв у волів грудками землі та погрожував кулаками, доки одна з постатей, які він бачив схематично, мов сірі тіні, не накричала на нього голосом адміністратора каменоломні і не наказала стулити рота й зникнути. Він умить замовк і повернувся до чорних надр кузні.

Спритно, ніби він і не напивався, скотар, розвернувши упряжку, завів волів у двір і за вказівками Берінга так установив розтрощений лімузин під захисною повіткою, що розбиті фари авта витріщились понад Моором на озеро. Потім отримав від Амбраса за свою допомогу трохи чорносливу та дві монетки, які той вийняв з кишені. Він хотів було поцілувати руку начальникові, а вклонився на прощання так низько, що аж шапка впала з голови.

У дні після свята Моор побачив «студебекер» без капоту та решітки радіатора, а врешті навіть без коліс — машина стояла на підмостках з нетесаних жердин під повіткою кузні. Ворота стояли розчахнутими настіж. З подвір’я було чути шум великого ремонту.

Навіть розбита, ця машина була загрозою. Досі навіть банди десятою дорогою обходили ті будинки та садиби, біля яких стояв «студебекер». Адже навіть якщо це авто здавалось покинутим де-небудь посеред виноградники чи біля згаслого вогнища у верхів’ях долини, то при найменшій спробі наблизитись на задньому сидінні підводився попелясто-сірий дог; з риком та вищиреними зубами він кидався на вікна, аж поки вони не пітніли від його дихання, і тоді за тьмяними, обслюнявленими шибками зі слідами лап та морди було видно тільки пащу та вищирені ікла. Але на Ковальському пагорбі цієї бестії не було й близько. Коваль без жодних перепон займався відновленням автомобіля.

Світ Моору немовби змінився після спуску на воду пароплава: щоб не перешкоджати швартуванню та відправленню «Сплячої грекині», громадам спокутників було заборонено використовувати причал як платформу для їхніх поморочених ритуалів, під час яких вони запускали списані іменами й датами палаючі паперові кораблики. Ще за місяць до свята вітер прибив такий поминальний кораблик до берега й підпалив очерет.

З особливим же задоволенням Моор помітив, що Собачий Король хоча й не покалічився, не вмер і не зник, але таки залишився без тачки. У супроводі двох, іноді трьох брехливих псів зі своєї зграї він щоранку крокував дорогою нагору від вілли «Флора» до Ковальського пагорба, перевіряв як там розвалюха, плани Берінга щодо механіки і прогрес у ремонті, йшов назад на причал і сходив на пором до каменоломні. Тепер він був єдиним його пасажиром. Адже з появою пароплава вже не тільки цей запилюжений понтон двічі на день сунув через озеро — «Спляча грекиня», новий символ Моору, також ходила до Сліпого берега, біла й спокуслива, з димовим шлейфом, за формою якого — видовженою, рваною чи подібною на пір’їну — місцеві навчилися передбачати погоду. Коли різкий гудок корабельної сирени прокочувався вздовж берегів, повертаючись потім відлунням з гребенів Кам’яного Моря, біля моорської набережної цілими зграями злітали лисухи і чайки, описували неспокійні кола над озером, а потім, угамувавшись, із пронизливим реготом знову зникали в очереті.

Підривники, каменярі й каменотеси — всі, хто працював на Сліпому березі чи хоча б примусово брав участь у стелламурівських заходах, переправлялися тепер на прогулянковому пароплаві й на ньому ж повертались. «Грекиня», прошиваючи своїми маршрутами озерний глиб, за будь-якої погоди пов’язувала берег і села значно надійніше та швидше, ніж дуже часто непроїзна берегова дорога. А інший пароплав з такою ж назвою, зрешечений, увесь у гойдливих стягах з водоростей, так і лежав на дні перед шпунтовими палями старого причалу і, схоже, з кожним новим рейсом ставав незримішим, ніби гребні колеса, гвинт і кермо його наступниці баламутили, затьмарюючи видимість, не тільки донний мул та пісок, але й саме забуття.

Світ справді змінився. Залізний сад, що оточував садибу Берінга і вже почав заростати, нарешті вродив. Адже з тих пір як під повіткою став «студебекер», цей порослий бузиною та палючою кропивою склад металобрухту служив уже не просто арсеналом запасних частин для зношених сільгоспмашин, чия груба механіка здавалася любителю птахів мало не сміхотворною, — тепер залізний сад нарешті став лабораторією для втілення твору мистецтва.

Коваль немов одержимий рився у брухті, шукаючи будь-які деталі, які виглядали корисними для його задуму, витягуючи знов на світло те, що давно було поглинуте заростями та мохом, очищав цю сировину від лишайників та іржі і клав залізяччя до масляної ванни.

Коли його руки зникали в чорній як смола рідині і деталі знов можна було тільки відчувати, але не бачити, він часом якусь хвилину пильно дивився на обрубки своїх передпліч, і йому здавалося, що зниклі руки ніколи не тримали пістолет. Невидимий вказівний палець ковзав завитками різьби, доки не намацував зазубня — і тієї ж миті він пробуджувався зі своїх мрій і відчував раптом знову поштовх віддачі і чув відлуння пострілів тієї ночі як болючий дзвін глибоко в голові. Але робота над машиною Собачого Короля приглушувала цей звук і часом давала йому забути, що десь там між скель, в очереті чи в старій, лабіринтній системі бункерів Кам’яного Моря, лежить мрець, його жертва.

Амбрас нічого не питав. Єдиний мешканець Моору, який після від’їзду майора Елліота володів усіма повноваженнями, щоб арештувати власника зброї та вбивцю, засудити його за законами воєнного часу або видати Армії, не цікавився ані вчинками Берінга, ані його мріями. Амбрас щоранку підіймався до кузні і стоячи випивав там дві чашки кави з цикорію, яку Берінг готував у заварнику над горнилом. Потім Собачий Король ходив довкола розвалюхи під повіткою і слухав пояснення коваля або стояв у дворі, широко розставивши ноги, і придивлявся до ескізів конструкції, які Берінг креслив кочергою в болоті або пилюці.

Іноді ці креслення спантеличували Амбраса, але одне він зрозумів з першого погляду: «студебекер», спадок майора Елліота, у всій колишній пишноті вже не відновити. Проте цей коваль використовував кожну вм’ятину та кожну тріщину в залізі, щоб одержати нову форму. Цей коваль був винахідливішим, а головне — наполегливішим за армійських механіків, які в минулі роки без особливого завзяття ремонтували машину чи робили їй профілактику. (І якби підписаний майором Елліотом наказ не змушував їх виконувати цю службу, «студебекер» давно б стояв на звалищі металобрухту за казармами.)

І досі, з листом про право власності та засмальцьованим наказом Елліота в бардачку, Амбрас двічі-тричі на рік вирушав на рівнину: багато кілометрів жорствяними дорогами, через розтріскані мости та віадуки, очікування протягом годин перед контрольними пунктами та зональними кордонами, потім довгі дні байдикування біля майстерень на якомусь казарменому плацу, ночі у приміщеннях для рядового складу або у спальнику між списаними танками та броньовиками, — і все це тільки для того, щоб домогтися від якогось знудьгованого сержанта гарантованої Елліотом профілактики… І після всього раптом з’ясовується, що цей моорський коваль дивовижно добре знається на моторах! Уже після других відвідин кузні Амбрас був настільки задоволений просуванням ремонту, що залишив там дві бляшанки з м’ясною тушонкою і баночку арахісового масла — делікатеси, які дещо примирили навіть Берінгового батька і на цілий день перервали його лайку.

Ясна річ, ніщо з того, що було знайдено в залізному саду, у тому вигляді для «студебекера» не годилося. Звісно, коваль мусив точно так само випрямляти кувалдою, гнути і заварювати деформовані, порвані та пом’яті деталі корпуса, як і старі залізяки із саду, мусив різати і зшивати уламки, щоб надати їм схожої форми й зібрати з них щось нове. Але навіщо він роками накопичував цей мотлох, навіщо стояв у хмарах іскор і терпів пронизливий звук ударів власного молота, якщо не заради підготовки до цієї роботи, до найбільшого в його дотеперішньому житті завдання з механіки? «Добре. Згоден. Роби як знаєш…» — так Амбрас відповідав на будь-яку його пропозицію, а технічні пояснення давно перестав слухати. «Гаразд. Тачка має бути знову на ходу, не більше того, зрозумів? їздити».

Це ж треба — так говорити про автомобіль. Не розуміючи, що тільки від рук механіка залежить, чи залишиться цей транспорт звичайною машиною чи перетвориться на катапульту, яка навіть інваліда зможе закинути у стрімкий світ нелюдських швидкостей… світ, де порослі маком поля ставали червоно-смугастими потоками, пагорби — рухомими дюнами, вулички Моору — шурхотливими стінами, а обрій — вібруючою межею, яка летить назустріч водієві та зникає під ним.

Берінг надто багато годин відходив моорськими жорствяними шляхами і надто багато вантажів перевіз на фірах, запряжених волами та кіньми, щоби в автомобілі бачити передусім велике полегшення, а у швидкості — певну аналогію з життям птахів. Але на чому він міг себе випробувати дотепер? На тихохідних тягачах, на моторах циркулярних пилок та соломопресів, а у виняткових випадках — на несправному джипі чи фургоні, водій якого на знак вдячності за допомогу дозволяв йому сісти за кермо і намотати два п’янкі кола. На уламках і моторах тих двох лімузинів, що гнили під грушами його саду, він всього-на-всього вивчав таємниці механіки, як археолог вивчає поліспасти забутих часів; такі розвалюхи можна було тільки розібрати по гвинтику, але жодна майстерність не привела б їх до руху.

І ось тепер цей «студебекер». Шикарний потужний легковик! У його двигуні вже після першого дня ремонту знову забилося не лише стакато всілякої механічної рухливості, але й ритм самих мандрів — сигнал зі світу, який після спуску на воду «Сплячої грекині» здавався знову досяжним і для Моору.

«Добре. Гаразд. Роби як знаєш…»

Свободою, наданою йому Амбрасом, Берінг скористався так цілеспрямовано, ніби протягом довгого очікування свого шансу відпрацював кожен прийом. Він розрізав і зварював задні спойлери, витягував їх у довжину, доки вони стали виглядати як хвостові пера! Він узяв карбюратори, які роками лежали напоготові на полицях його арсеналу залізяччя, і підключив по одному до кожної пари циліндрів «студебекера» в його розширеному до величезних розмірів моторному відсікові. Циліндри він розсвердлив і відшліфував їхні голівки; випрямив та скоротив вигин всмоктувальних трубок і відполірував їхні шорсткі внутрішні поверхні, підвищивши таким чином швидкість витікання паливної суміші, — він загалом підвищив швидкість і потужність лімузина, а потім обробляв дверцята кувалдою та газорізальником, доки не надав їм форми щільно притиснутих крил птаха, що стрімко летить униз; довгий капот, тепер загострений, став схожим на воронячий дзьоб. Решітку радіатора він викував у вигляді двох хижих пазуристих лап.

Хай би якою химерною була ця метаморфоза, хай би як часто точили ляси про неї у таверні біля пароплавного причалу або на облавку «Сплячої грекині» під час рейсів до каменоломні, щодня, знов і знов, — Собачому Королю ані дзьоб, ані пазурі, схоже, не заважали.

Ворона? Тачка немов із «павільйону жахів»? — Коли один із каменярів одного ранку наважився заговорити про дивну роботу коваля і між іншим згадав непоштиві порівняння з пивниці, Амбрас тільки розгублено посміявся. Ворона, галка чи курка — його влаштовував будь-який птах. Адже в тому дощеві з іскор, в якому молодий коваль виковував з руїни нове авто, набувала нового вигляду і спадщина майора Елліота: зношений, прив’язаний до армійських майстерень лімузин зараз нарешті ставав його машиною; успадкований пересувний знак влади Елліота — беззаперечним знаком його волі, а нове, відполіроване до блиску чорно-сіре лакування — дзеркалом його сили.

Коли рано-вранці на сьомому тижні Великого ремонту бригада косарів скошувала на схилах попід кузнею перші кормові трави, один з них раптом завмер і з вигуком здивування вказав нагору: без жодного звуку, у сліпучих сонячних відблисках на вітровому склі, хромі та лакуванні, з воріт викотилась «Ворона».

Перш ніж останній косар встиг підвести очі від скошеної трави до цього сяючого видовища, стартонув мотор — з ревом і гуркотом, дещо подібним на шум машин, які бригада чула до цього моменту. Авто з’їхало схилом метрів на двадцять-тридцять униз і зупинилося у швидко танучих хмарах вихлопних газів та пилу. Рик змінився розміреним громом, який приваблював до вікон усе більше спостерігачів. Усі дивилися нагору, на кузню.

А там, немов отямившись від першого переляку, з чорної порожнечі воріт з гавкотом вискочили четверо псів. Неквапливо, помахуючи у правій руці, ніби батогом, сталевими ланцюгами повідків, прямував за ними їхній господар. Собаки оточили машину, намагаючись гризонути нові чорні шини, доки Амбрас не наблизився і, відчинивши задні дверцята, не пустив їх до середини.

Аж тепер водій, Берінг, зняв руки з керма і хотів було вийти з авта, поступитися місцем хазяїну. Проте Амбрас заблокував прочинені дверцята своєю обмотаною ланцюгами рукою, а другою взяв його за плече і втиснув назад у водійське сидіння:

— Місце!

Собаки слідкували за кожним рухом Амбраса, немов пов’язані з ним невидимими нитками, а він раз і другий обійшов блискучу машину, відчинив дверцята, всівся на місце пасажира біля водія, звичним жестом рвонув дверцята на себе, аж вони, ходячи тепер значно легше, лунко брязнули замком, і поплескав коваля по руці:

— Рушай.

— Я. поведу машину? Зараз? Куди? — Берінг зараз охоче б вийшов хоча б ненадовго, щоб принаймні зняти шкіряний фартух і попередити батька, до того ж на вогні у майстерні кипіла в заварнику кава з цикорію.

Проте як завжди, коли він спантеличував коваля своїми раптовими інструкціями, Собачий Король не терпів будь-яких зволікань:

— Рушай. Байдуже куди… Додому. До вілли. Їдь до вілли «Флора».

10. Лілі

Найпотаємнішим скарбом Лілі були п’ять гвинтівок, дванадцять панцерфаустів, шістдесят три ручні гранати і понад дев’ять тисяч набоїв — усе запаковано в деревну шерсть, картон та промаслене ганчір’я і складено до чотирьох пофарбованих у чорне ящиків, настільки важких, що навіть найменший з них вона могла лише волочити, але не нести.

Зате найцінніший скарб Лілі важив не більше яблука; це був мішечок з оленячої шкіри, який вона знайшла в одному зі своїх рейдів на рівнину серед руїн кінотеатру і який протягом років наповнився тьмяними смарагдами, котрі вона шукала й знаходила в ущелинах і карах Кам’яного Моря.

Однак Лілі знала не лише вирубані у скелях склади зі зброєю, забуті з часів війни, не лише льодовикові струмки, у стрімкій течії яких серед ріні перекочувались смарагди, — ні, їй були знайомі всі стежки-доріжки в горах, зокрема й заборонені — через мінні поля вище зони лісів, і навіть у темряві вона могла збігти найкрутішим кам’яним осипом, не спіткнувшись.

Власна спритність захищала її від жорстокості банд у тутешній глушині значно краще, ніж будь-яка її гвинтівка, хоча зрідка вона розбирала одну з них і, сховавши під вовняним плащем, брала з собою. У день зустрічі корабля вона тікала від двох розвідників якоїсь бродячої зграї та піднялася так високо в гори, що, здихавшись переслідувачів, мусила шукати короткий шлях до озера, щоб не проґавити спуск на воду «Сплячої грекині». Без каната й гаків вона спускалася вниз скрижанілим схилом північної стіни, що нависав над нею. Ніхто не міг пройти такими маршрутами за нею.

Лілі була єдиною і останньою мешканкою метеовежі на приозерних луках спаленої моорської водолікарні. У цій круглій будівлі з дахом у формі купола та залізними флюгерами, що височіли над руїнами колишніх критих галерей, соляріїв та бюветів, вона почувалась безпечно, як у жодному іншому будинку над озером. Раніше у нішах зовнішньої стіни цієї вежі були величезні термометри, гігрометри та барометри, які повідомляли відпочивальникам про температуру, вологість і тиск цілющого озерного повітря, тим часом як хромований індикатор рівня води відзначав поступові підняття та спади озерного дзеркала, викреслюючи гострий мов голка графік на нескінченному рулоні паперу. Але тепер ці колись засклені ніші уже тривалий час зяяли порожнечею і були закіптюжені, як і віконні отвори старого будинку берегового наглядача під липами.

Стоячи в оточенні зграї собак, що виляли хвостами, Лілі прив’язувала повіддя свого мула до руки кам’яного фавна перед центральними сходами вілли «Флора», коли «Ворона » з оглушливим звуком (пропуск запалювання) повернула з приозерної дороги до в’їзду на віллу. Лілі заспокійливо поплескала мула по шиї, витягнула з сакви останні смужки в’яленого м’яса, розрізала й кинула собакам, а ті одразу заскавуліли, не знаючи куди кинутись — до цього їдла чи до машини, що поволі наближалась.

Авто мигтіло поміж мамонтових дерев під’їзної алеї, зникало за високими як вежі стовбурами, знову з’являлося, виблискуючи на сонці — і щойно воно спинилося біля сходів, було оточене гавкітливим кодлом. Лілі плескала у долоні й сміялася: так от який цей залізний птах, цей монстр, якого їй описували останніми днями на селянських подвір’ях, блокпостах та на кожній зупинці її зворотного шляху з рівнини вгору, до озера.

Собаки, шалені з радощів, настрибували на капот і спойлери, коли Амбрас, перш ніж вийти самому, відчинив дверцята, випустив дога, двох лабрадорів і чорного водолаза.

— Кінцева станція, ковалю. Глуши мотор.

Берінг заглушив мотор, але вчепився в кермо і навіть не помічав занепадаючої розкоші вілли «Флора». Крізь собачі танці він пильно дивився на жінку, що сміялась. У своєму житті він ще жодного разу на заглядав у вічі незнайомкам довше ніж на секунду. Ось і зараз опустив погляд тієї ж миті, коли Лілі поглянула на нього.

Амбрасові руки здіймалися над буйною собачою зграєю, погладжували морди й голови, відпихали брудні лапи, у той час як він ішов назустріч Лілі.

— Гостя з берегу! Оце так сюрприз. Давно чекаєш?

— Досить довго, щоб згодувати твоїм бестіям тижневий запас провізії.

— Вони із вдячності бачитимуть тебе уві сні… У середу та п’ятницю я навідувався на твою вежу. Ти була у від’їзді?

— Так. За кордоном.

— За кордоном. І що?

— Перед підвісним мостом біля водоспаду дорога знову перекрита — четверо «шкіряних» молодиків з пращами, арматурою та польовим телефоном.

— І вони тебе пропустили?

— Мене? Хіба мене звати Амбрас? Я пройшла через перевал.

— З мулом?

— А хто б іще тягнув моє барахло?

— Багато наміняла?

— Багато. Різний мотлох.

— Довго їздила?

— Вісім днів.

— І що поробляє Елліот?

— Він пішов.

— Пішов? Як це пішов?

— Наш майор попросив переведення. Повернувся назад, до Америки… Шість тижнів тому. Він дещо залишив для тебе в казармі. Я привезла. — Лілі взялася за вуздечку, і мул неслухняно смикнув головою, але вона потягнула його до себе і дістала зі шкіряної сумки на сідельній луці невеликий пакунок із синього паперу, перев’язаний собачим ланцюгом.

— Елліотівський сержант сказав, що ти напевно забув цей ланцюг під час свого останнього візиту.

Лілі настільки раптово кинула пакунок Амбрасові, що той упав поміж собак.

Амбрас виглядав спантеличеним. Незграбно нахилившись за пакунком, який чомусь незбагненно вабив собак, він сказав:

— Забув? Я ще в жодній казармі нічого не забував.

Коли він підняв пакунок над собачою зграєю, попід його руками виникла піраміда з собачих морд. Тільки коли він відв’язав ланцюг, що із дзенькотом упав додолу, і почав розривати папір, собача цікавість дещо послабилася.

У першій щілині в синьому папері стало видно ще глибшу синяву. І на цьому синьому тлі з’явились білі зірки. Потім папір полетів понад собачими головами геть, а в Амбрасових руках залишився акуратно згорнутий прапор Сполучених Штатів Америки.

— Це точно ще не все, — сказала Лілі, — прапор не може бути таким важким.

Амбрас зважив тканину в долонях і потрусив нею мов подушкою, — згорток розкрився, прапор залопотів на вітрі, і знову щось упало між собак, металево брязнувши об каміння. Налякана різким звуком, зграя на мить відскочила, вивільнивши круглий простір, посеред якого поблискувала абсолютно неїстівна річ.

Амбрас втупився вниз між своїх витягнутих рук на прощальний подарунок майора Елліота. Під ногами лежав пістолет.

— Доктрина Стелламура, параграф третій, — сказала Лілі, вдаючи голос, який час від часу звучав з радіопередавача у моорському секретаріаті і, підсилений батареєю гучномовців, лунав понад плацом. — Приватне володіння вогнепальною зброєю переслідується за законами воєнного часу і карається смертю…

Амбрас зібрав прапор у кулаці, перекинув через плече, мов тогу, і закінчив пісеньку Лілі ніде не зафіксованою строфою:

— Доктрина вілли «Флора», параграф перший: закон воєнного часу зветься Амбрас. Параграф другий: винятки прикрашають закон. — Потім він нахилився за пістолетом, охопив пальцями дуло, ніби руків’я молотка, і направив на Берінга, який опустив скло і роззявивши рота сидів за кермом. — Виходь нарешті вже. Іди сюди!

Коваль знічено підкорився і, зробивши десяток кроків, став перед жінкою та Собачим Королем, не підводячи очей і перебираючи зав’язки шкіряного фартуха — вузол за його спиною ніяк не розв’язувався. Пси обнюхували його, і він злякано стрепенувся, коли вологий собачий язик лизнув його сплутані пальці.

— Геть! — сказав Амбрас, і язик зразу його облишив.

— Вузли розв’язують пальцями, а не кулаками, — почувся раптом голос жінки, і вже наступної миті Берінг відчув, як руки Лілі, дивовижно м’які та прохолодні, відвели його пальці від затягнутого вузла, як ці руки ковзнули мимохідь по спині, змусивши його зашарітись. Від центру цього дотику вгору по хребту пробіг трепет і зник у коренях волосся. А потім засмальцьований фартух упав додолу, стара-престара шкура.

— Ось дивись — інструмент покращення світу. — Амбрас тримав пістолет так, ніби збирався його сунути Берінгу в руки. — Знайома тобі ця штуковина?

Питання застало коваля зненацька, ще секунду тому він плив легким мов пір’їнка у своєму щасті, перш ніж сенс сказаного дійшов до нього, і він відчув, як раптом змокли долоні. Немов уся вогкість і сирість тієї єдиної квітневої ночі тепер проступала потом крізь пори на скронях і крапля за краплею повзла по його щоці. Він бачив відблиски на нікельованому дулі зброї в кулаці Амбраса, бачив у спалахові дулового полум’я двох пострілів, як зайда падає зі сліпучого світла у темряву. І чув брязкіт кинутого ланцюга… Собачий Король знав про постріли тієї ночі. Знав про вбитого. Знав усе.

— Не бійся, — сказав Амбрас, швидко вийняв обойму і знову загнав її назад, потім, наче збираючись салютувати, спрямував пістолет у небо, рвонув затвор назад і з різким клацанням повернув у вихідну позицію, — не бійся, він не заряджений.

Пістолет. Та сама модель. Берінг знав цю зброю краще за будь-який інший механізм, який він коли-небудь розбирав і знову збирав. Уранці після стрілянини батько взяв пістолет ковальськими кліщами, немов шматок розпеченого заліза, і пішов з ним до майстерні. Там він поклав його на ковадло й розтрощив лютими ударами молота, викрикуючи в такт: Ідіот! Цей ідіот, цей телепень доведе нас до шибениці! Стріляти у власному домі!

Курок, запобіжник, пружина обойми, затвор, спусковий гачок і всі деталі, які протягом років перед цим стільки разів ковзали у Берінга в руках, які він змащував і знову збирав ув одну й ту ж саму іграшку, дзижчали, розлітаючись по майстерні під ударами молота, немов снаряди з непередбачуваною траєкторією. Тільки тоді як один зі шматків відскочив у вікно і розбив шибку — рідкісну річ, яку дуже важко було дістати, старий отямився і наказав йому зібрати й закопати уламки. Берінг так і зробив, а мати тим часом відмивала криваві сліди на підлозі та сходах лурдською водою і освяченою губкою з Червоного моря.

— Отже, що це таке? Ти глухий? — Амбрас підніс пістолет до його очей так близько, щоб він міг прочитати вигравіюваний на металі напис.

І Берінг упівголоса, покірним тоном викритого, який нарешті припиняє спротив і зізнається, читає гравіювання, ті самі слова, які за довгі години забав з механікою стали йому такими близькими, що він міг розшифрувати їх навіть навпомацки у темряві, кінчиками пальців, як брайлівський шрифт для сліпих:

— Colt М-1911 Automatic. Government Model. Calibre 45.

Амбрас опустив руку зі зброєю.

— Дуже добре. А вмієш ти дати раду таким інструментам? Стріляти можеш?

— Стріляти?

То це був не допит? Не викриття? Собачий Король всього-на-всього поставив йому одне з безлічі запитань, на які можна було відповісти так або інакше і після яких час летить в нікуди, зовсім не змінюючи ані своєї течії, ані сенсу? Все лишилося як було. Амбрас нічого не знав про ту ніч.

— Один лейтенант, — повільно сказав Берінг, — один лейтенант показував мені торік такий пістолет. Ми… ми стріляли з нього по сонячному годиннику коло пральні.

Навіть брехати не треба. Лейтенант з каральної експедиції, яка збиралася стати наметовим табором у парку готелю «Бельвю», саме так і винагородив його за ремонт зламаного дизель-генератора — стрільбою по мішені та парою майже не ношених чобіт. Циферблат сонячного годинника поруч зі зруйнованою пральнею готелю був, на перший погляд, легкою мішенню. Віяло годинникових чисел зображувало апокаліптичних вершників — вицвілу, присипану тиньком зграю. Проте Берінг тоді відстріляв цілу обойму, цілячись у гербовий щит якогось кістлявого воїна, але жодного разу не влучив.

— Стріляти він також уміє, — сказав Амбрас. — Тоді забери нарешті цю штуковину. Вона твоя. Закон воєнного часу каже: ковалеві потрібен молот.

Лілі присіла навпочіпки і чухала одному з лабрадорів за вухами, а Берінгу, що знову піддався колишньому чару зброї, раптом захотілося ще раз відчути руки цієї жінки, її побіжний дотик. Ледь дихаючи, він подивився їй в очі. Потім простягнув руку і взяв у Амбраса пістолет.

11. Бразилійка

Вона пройшла через перевал. Через лавинонебезпечні смуги та глибокі, по коліно, сніги вона пройшла через перевал. Ми зустріли її на Крижаному Дворі. Вчора ввечері. Її мул був важко нав’юченим! Вона знову була в казармах.

Цього разу привезла цілий ящик запальничок, а ще — нейлонові панчохи! На шиї в мула висів транзистор — радіоприймач або магнітофон,  — у будь-якому разі, він програвав цю американську музику. Таке ніби їй батарейки нікуди дівати. Американська музика.

Зараз вона, напевно, на шляху до Ляйса. Нині вранці була на пароплавному причалі, потім на нижній палубі «Сплячої грекині» продавала каменярам темні окуляри. Шкіперу вона пообіцяла флакон одеколону, якщо він пустить її на облавок разом зі скотиною, а на зворотному шляху з каменоломні зайде до Ляйської бухти. До Ляйської бухти — заради неї однієї! Більше ніхто там не сходив.

І що?

Як це що? Авжеж, досягла чого хотіла. А шкіпер перед Ляйською бухтою мало не посадив «Грекиню» на мілину…

Коли Лілі зі своїм мулом поверталася з рівнини, Моор жадібно спостерігав за кожним її кроком. Адже ця, з метеовежі, одна-єдина ходила через кордон, лиш вона постачала чорний ринок дефіцитними товарами, навіть тоді, коли через якісь армійські маневри єдину дорогу на рівнину перекривали і в моорському секретаріаті не видавали жодних перепусток навіть за хабар.

Лілі не переймалася жодними забороненими зонами, як і перепустками, вона просто ходила своїми стежками і привозила кожному своє: моорцям — південні фрукти, інструменти або зелену каву в зернах з армійських складів, а солдатам і прапорщикам, котрі завідували цими складами, — диявольські сувеніри, які вона знаходила у кавернах, печерах або просто у прілому листі: проржавіла холодна та вогнепальна зброя часів останніх боїв та сутичок війни, прострілені шоломи, багнети, Залізні хрести та ввесь брухт, забутий чи покинутий армією моорців на її шляху до загибелі. Адже для тодішніх переможців війна з її тріумфами вже давно стала так само далеким, незрозумілим спогадом, як і для переможених — поразка; таким чином попит колекціонерів на цей мотлох постійно зростав, відповідно зростала й ціна, яку Лілі під час своїх бартерів весь вас призначала наново. Переможці розплачувались дефіцитним товаром за напівзабуті атрибути своїх ворогів. Так Лілі вимінювала у казармах каски на медові дині, кинджали з емблемою мертвої голови — на лакрицю й банани, ордени — на нейлонові панчохи й какао.

І навіть для Собачого Короля, який не потребував нічого, зовсім нічого з цих обмінних товарів, тому що під прикриттям Армії він користувався всіма привілеями і йому нічого не бракувало, — навіть для Собачого Короля Лілі знаходила дещо, за що він був готовий заплатити практично будь-яку ціну, — камені. За один-єдиний смарагд, який вона дістала з дна льодовикового струмка, Амбрас давав їй більше провіанту та предметів розкоші, ніж вона виручала зазвичай у казармах за всі свої торби, набиті військовим брухтом.

Собачий Король обожнював камені. Навіть у напівсні він деколи обчислював пошепки кубатуру величезних гранітних блоків, які його каменярі підривали у кар’єрі Сліпого берега, і бачив уві сні важезні куби, які він у свої таборові роки тягав на дерев’яній «козі» під ударами батога… А починаючи з того лютневого дня, коли Лілі попросила в нього щеня, запропонувавши натомість смарагд, у нього поступово накопичилось більше дюжини її знахідок і все частіше він поринав у мерехтливі глибини кристалічних структур. Навіть тьмяний блиск свіжовідламаного граніту нагадував йому тепер структуру коштовного каміння, і вдень він часто годинами просиджував у начальницькому бараці, роздивляючись крізь лупу невиразні вростки у надрах своїх смарагдів. У цих крихітних кристалічних садах, де квіти й туманності сяяли у контурному світлі сріблястою зеленню, він бачив таємничу, позбавлену звуків і часу картину світу, яка на мить давала йому забути жахи власної історії і навіть свою ненависть.

Таким чином Амбрас став не лише найщедрішим бартер-клієнтом Лілі, але і єдиною у приозер’ї людиною, яка звала її на ім’я. Адже незважаючи на те, що вона провела більшість років свого життя у такій самій бідності й під тим самим обрамленим горами та низками пагорбів небом, що й кожен мешканець приозер’я, Лілі була й лишалася для Моору всього-на-всього бразилійкою. Приїжджою. З чужих країв.

У рік, коли народився Берінг, на береги Моорського озера з перетвореного на кам’яну пустелю Відня занесло обоз із біженцями, серед яких була й Лілі — п’ятирічна дівчинка, що лежала у скарлатиновій лихоманці під грубими ковдрами з кінського волосу на татовому ручному візку.

Скільки днів і тижнів тяглася смугами випаленої землі ця валка з возів, худих верхових коней та навантажених тягарем пішоходів? Лілі згадувала пізніше насамперед ночівлі: спальні місця попід вкритими інеєм деревами, конуси світла, в яких молочно-білі фігури з’являлись і знову зникали; сараї, в яких гуляв вітер і під сволоком яких ліпилися порожні пташині гнізда; яскраво-червоні, немов підсвічені до якогось свята, вікна палаючого вокзалу. Будинок без даху, в якому лежали притрушені снігом люди; а одного разу ввечері дорогу колоні перегородили трупи корів, очі й ніздрі яких видзьобували ворони… Але насамперед Лілі пригадувала багатообіцяюче звучання одного слова, котре біженці повторювали як замовляння від усіх страждань і жахів їхнього шляху, шепотіли в години безсоння, а кучер одного з великих фургонів навіть наспівував: Бразилія. Ми їдемо до Бразилії.

Але подібно до того як потік, покинувши колишнє русло, завжди шукає шлях найменшого спротиву і тут заривається в піщаний ґрунт, там обтікає валун і розбігається струмками серед каміння, а легкі предмети (сміття, тріски сухого гілляччя) просто підхоплює та відносить разом із собою, так і обоз із біженцями тоді неодноразово ухилявся від небезпек: від палаючих сіл, від річок без мостів та переправ, від застав, шлагбаумів, а іноді й просто від чуток про жорстокість котроїсь із банд — і хоча й накидав великий, заплутаний гак, не втрачав надій вийти на узбережжя, до моря, яким кораблі пливуть до Бразилії. Тому й слугували дороговказом їм по черзі великі порти Адріатики, Лігурійського моря, і врешті навіть Північної Атлантики, поки одного разу під кінець зими він не прибув у Нікуди, у Ніщо, до Моору.

І тут — як багато разів на попередніх етапах — співрозмовники знову сподівалися на швидкий транспорт, яким вони вирушать далі, здобудуться на картоплю, хліб і дах на головою. Якісь кілька днів, щонайбільше — тиждень чекання у порожніх готелях колишніх курортів, а далі вони сядуть у поїзд і рушать залізницею через засніжені перевали — через Альпи! — до Трієста, а звідти кораблем до райських країв.

Уже смеркло, коли обоз вийшов до озера, до залізничного насипу, де за тих часів ще були рейки, до потяга з порожніх «телячих» вагонів; до покинутого узбережжя. Але розграбовані мародерами, промерзлі готелі — «Бельвю», «Стелла Поляріс», «Європа» та «Ґранд-готель» , — з подібних на пагоди дахів котрих здувало вітром довгі снігові шлейфи, давно були переповнені іншими вигнанцями, переселенцями, позбавленими дому й батьківщини, які штовхалися біля вогнищ у салонах і готові були захищати кожне спальне місце палицями й кулаками.

Раптом крики: усі назад, повертайте назад, усі назад на берег. Місцевий начальник, напевно комендант, призначив притулком для обозу приміщення старої водолікарні.

Маленька Лілі вирішила у вечір цього прибуття, що вони вже досягли мети. У трояндах ліпнини, у гірляндах гіпсових мушель та мерехтливих мозаїках великої бюветної зали, у білих статуях прогулянкових галерей та в усій цій запилюженій розкоші, що котилася повз, поки батько тягнув і штовхав візок у глибинах водолікарні, їй ввижалися прикмети обітованої країни, про яку так багато розповідалося проти ночі в сараях або просто неба серед холодних полів. Тож попри палаючий жаром лоб і слабкість вона відкинула ковдру й зіскочила з татового візка; широко розкинувши руки, вона стрибала довкола мертвого фонтану, вигукуючи знов і знов: Бразилія! Бразилія! Ми тут, ми в Бразилії!

У моорській водолікарні на дівчинку чекало того вечора не тільки розчарування, адже ніхто інший не хотів називати цей засніжений берег Бразилією, і перед курортними променадами лежало тільки замерзле озеро, а не обіцяний океан… Тому що тоді між довгих рядів розкладачок та мішків із соломою у колишньому гімнастичному залі крім біженців з Відня перебувало приблизно тридцять звільнених таборян, які отримували нужденну допомогу від окупаційних влад, що швидко змінювали одна одну; вони чекали на відправку до рідних країв, звідки цілу вічність тому були вивезені до озера. Завелике виснаження чи каліцтва не дозволяли їм приєднатись до валок, що проходили повз, і покинути Моор пішки, і от уже кілька місяців поспіль ці покинуті напризволяще жили сподіваннями на те, що якийсь міцний репатріант, забувши правила самозбереження, обтяжить себе калікою чи хворим, що врешті-решт з чиєюсь підтримкою, на ношах чи возом виберуться з цього хаосу й потраплять додому.

Серед цих закутаних у ковдри й дрантя силуетів був і бесарабський торгівець постільною білизною, його дружина померла в нього на очах у «телячому» вагоні. Навіть тепер, по трьох нескінченних таборових роках після її смерті в задушливій тісноті ешелону для депортованих, він завжди бачив її обличчя перед собою, лежачи у темряві чи заплющуючи очі, — взагалі завжди. Цей чоловік сидів навпочіпки під шведською стінкою перед своїм ще теплим, похапцем спорожненим казанком і шкріб нігтями вкриті болячками руки, віддираючи великі змертвілі шматки шкіри, коли тато Лілі ввійшов до зали.

Батько не звернув уваги на худющу постать, яка раптом покинула своє шкрябання і з відкритим ротом витріщилась на нього. Він вихопив дочку з її хворобливого танцю коло фонтана, загорнув її в овечий кожушок і на руках ніс до мішків із соломою, які були виділені біженцям для ночівлі, — тієї ж миті тогівець білизною натужно підвівся й рушив до нього, спотикаючись, переступаючи через ковдри, торби, сплячих та фіброві валізи і примовляючи: он він, ось той, з дівчинкою… так, він не кричав, а саме примовляв, навіть не надто й гучно: Ось той. Отой, з дівчинкою. Тільки рука, витягнута вперед, не опускалася, незважаючи на постійне спотикання, і неухильно вказувала на батька.

У суєтному неспокої зали нікого спершу не обходило, що тато різко зупинився, зсутулився і, притискаючи до себе дочку, не випрямився, не обернувся і навіть не підняв руки, щоб захиститись, коли живий скелет наздогнав його і став бити кулаком по спині. Спокійно, ніби не помічаючи цих слабких ударів, він вклав дочку і вкрив кожушком. Аж тепер він випростується на увесь зріст. Не обороняється. Мовчки, із широко розкритими від жаху очима, Лілі лежить на соломі.

Худий вже не б’є, але надійно тримає батька за рукав, ніби не знає, за що краще вхопити і як вплинути на чоловіка, який просто продовжує стояти, не чинить спротиву, не тікає. Він розгублено обертається до своїх дружків і тепер все ж кричить, кричить через усю залу, наче кличе на допомогу: Це він. Один із тих. Навіть голос в нього якийсь висхлий, худий.

Ясна річ, тепер у гімнастичній залі тут і там чути лайку: Стули писок! Вони там показились, і хтось навіть намагається заспокоїти худого: облиш, досить, спати хочеться… Чого б це вкрай стомлений чоловік, що вже бачив значно серйозніші за бійку речі, стане втручатися, коли один незнайомець гамселить десь у темноті іншого незнайомця? Аби лиш ці ідіоти не наступали нам на ноги. Або на казанок з картоплею. Розбороняти їх ніхто не збирається. Та вони й не б’ються. Один вчепився в іншого, тільки й того.

І от раптом цей худий уже не сам — його оточують товариші. Їм раніше за інших стало зрозуміло, що там, у кінці зали, один із них збирається поквитатися з одним із тих. Кожен з них у минулі роки мріяв про помсту; такі мрії є заважкими для одного. І вони стали поруч із худим. Напирають на батька, допитуються про щось і копають ногами, хоча він не відповідає. Ударами й стусанами вони женуть його геть із зали, самі ще до пуття не знаючи куди саме, просто на вулицю. Їх тягне надвір, у ніч, де вони будуть з ним самі. Прибульці із загиблого міста нічого в цьому не розуміють. Вони хочуть спати. Для них тільки на краще, що в залі знову стане спокійніше.

Ніхто не міг пізніше сказати, чи був колишній бесарабський торгівець білизною єдиним серед відпущених підневільних робітників, хто того вечора впізнав у біженцеві з Відня одного зі своїх мучителів часів війни; одного з тих, що поставали у своїй чорній уніформі на перонах, у таборах, у каменоломнях, під шибеницями і всюди, де не тільки прощалися зі щастям та життям їхні жертви, але й закінчувався цілий світ. Можливо, тато Лілі кожному з цих звільнених був нагадуванням про свого. Пригадати можна було достатньо: чи не він, бува, влаштовував крижане свято. На зимовому плацу обливав водою голих в’язнів, доки вони не лишалися скляніти на морозі. Чи це був кочегар, який ще живими скидав смертельно поранених жертв до ями, де палав вогонь.

У будь-якому разі, торгівець білизною не мав жодних сумнівів. Він би впізнав це обличчя серед усього людства: чоловік, виштовханий ними в ніч і збитий з ніг, був тим самим чорномундирником, якого він бачив через затягнуту колючим дротом вентиляційну дірку «телячого» вагона. Тоді. На бесарабському пероні. Цей чоловік походжав туди-сюди під полуденним сонцем і курив цигарку, тим часом як ті, усередині битком набитих вагонів, волали про воду й допомогу. Як на прогулянці, ходив він з боку в бік, але коли крізь колючий дріт до нього простяглась рука з порожнім жерстяним казанком, він витягнув пістолет і вистрілив у цю руку.

Шрам на долоні торгівця білизною зараз знову палає, як рана тоді, давно.

І в той час як цей чоловік просто пішов далі, а казанок із брязкотом скотився з платформи на рельси, там усередині, у темряві, сповненій криків, помирала від спраги жінка. Вона, яка все життя любила носити накрохмалені блузки, а до них — срібні брошки, лежала тепер там на соломі у власних фекаліях і вже не впізнавала свого чоловіка, який сидів навпочіпки поруч з нею і якому вона казала пане. коли просила води. Він не хотів показувати їй свою порожню закривавлену руку, тільки шепотів цілу годину, разів сто чи більше: не покидай мене.

— Ну й куди його?

— Куди з цією свинею?

На берег, куди ж іще. До води. Нічого не лишається — тільки озеро. Вони тягнуть батька по мокрому снігові прибережного лужка до води. Він тут мусить згинути, як згинула його армія і його місто. Вони лишають широкий слід і чорні розводи. Чи це кров? Вони доходять до причалу яхт-клубу, довгого дерев’яного помосту, край котрого губиться в ночі. Тупотять по дошках. Кидають батька з містка вниз, у темряву.

Але крига у вузькій бухті не ламається після того як він, сильно забившись, лишається лежати. Він упав з висоти двох метрів. На чорний лід. Рівень озера по-зимовому низький.

Ти ба, не хоче помирати! Що ж, ходімо вниз. До нього. Але деякі з них тепер відстають, у тому числі торгівець білизною. Він не був навіть серед тих, хто скинув батька на лід. Ще на шляху через лужок його ненависть знову стала набагато меншою за біль, разом з яким до нього поверталося інше обличчя, її обличчя.

І поруч із цим обличчям для розбитої пики отого вже немає місця. Він зник. Лежить на кризі.

Проте деякі із спільників саме зараз навісніють від люті. Не відступають. Хочуть довести справу до кінця, який би їх задовольнив. От свиня, не хоче помирати!

І тієї ж миті вони помічають з берега стару вишку для стрибків у воду, як ніби вона раптом виросла з-під землі, — багаторукий дерев’яний каркас, з якого у напівзабуті літні дні виконувалися різні стрибки: і сальто, й солдатиком, і гвинтом. Чорний контур на тлі ясного зоряного неба, шибениця.

Мама Лілі так потім і не могла сказати, якої миті вона впізнала свого чоловіка поміж непевного мерехтіння смолоскипів, які рухались кригою бухти до вишки. Вона стояла тоді з синьою емальованою посудиною під аркадами в черзі до польової кухні й бачила, як зграя чи то хуліганів, чи то п’яниць тягла кудись свою жертву; втім, це могла бути й тупа, жорстока забава. Але раптом її пульс вибухнув: вона впізнала спершу шинель, а далі й постать. І напевно тієї ж миті почула своє ім’я. Аж тепер, із затримкою, немовби ця зграя пронеслася повз, випереджаючи час, швидше за будь-який крик, аж тепер серед тиші долітали стогони, виляски ударів та весь шум їхньої помсти, стали чутними батькові крики. Він кликав на допомогу. Вигукував ім’я своєї дружини.

Але вони вже дісталися вишки. Стоять на міцній кризі. Хто приніс цю мотузку? Звідки вона взялася? Довга, досить міцна, вона падає звідкись зверху, з ночі, на лід і обвиває ноги їхній жертві. А тепер тягни вгору! Ще вище!

Хто ця фурія, що раптом починає верещати в них за спинами й норовить їх розштовхати? Що їй до нього? Її просто відпихають геть. Стоять тепер щільно. Ця знавісніла баба йому не допоможе. Тягни вище! У дні визволення деякі з цих висіли й на гірших шибеницях. Колись, хоча б уперше і востаннє в їхньому житті, ці чорномундирники мусять почервоніти, так — почервоніти. Якщо не від сорому, то бодай від крові, яка в останній час стугонить їм у голову.

Руки зв’язані за спиною, батько гойдається над кригою. Хитається під градом стусанів та ударів. Укритий краплями поту лот.

Те, що відбувалося потім, було настільки блискавичним, що цілісний спогад можна було скласти лише з багатьох, часто суперечливих, свідчень учасників та очевидців помсти: сліпучо-біле світло фар вихопило з темряви вишку для стрибків, юрбу навколо та їхню жертву. Понад кригою пролетіли пронизливі команди. Солдати протупотіли причалом і нагору гвинтовими сходами, на вишку. Кольбами й стусанами прорвали зімкнуте навкруг жертви коло колишніх в’язнів. Два-три рази тріскотіли попереджувальні постріли. Далі штик із зазубринами перерізав мотузку, і батько ще раз упав на лід. Солдат, що хотів спіймати, не зумів його втримати.

Але це падіння не було порятунком, а початком загадки, яку мама Лілі у наступні роки називала не інакше як батькова доля. Батько, щоправда, був живий, і щось белькотів, і щось питав у солдатів, які підхопили його, скривавленого, попід руки і разом з торгівцем білизною та кількома його дружками вивезли на армійській вантажівці… Але звідти, куди він був вивезений, ані тієї ночі, ані в наступні дні, тижні й місяці, він так і не повернувся.

Так само марно, як раніше крізь зграю мучителів, мати в той час намагалася прорватися до чоловіка крізь кордон «рятівників». Солдати знов і знов викрикували одні й ті ж незрозумілі фрази й відштовхували її. Вона бігла прибережним лугом за гуркітливою вантажівкою аж до набережної, втомлено там зупинившись; сидячи поряд із постіллю дочки, чекала потім всю ніч, що вони знову над’їдуть.

Наступного ранку пішов лапатий сніг, коли торгівець білизною зі своїми товаришами в супроводі військового патруля повернулися, щоб спакувати свої пожитки. Додому, додому їдемо — ось і вся відповідь на запитання біженців. Торгівець білизною не сказав ані слова. А мама Лілі, яка ні на крок не відходила від патруля, отримувала куці, байдужі відповіді, доки один з офіцерів не переклав їй, що воєнний злочинець перебуває в комендатурі, його там допитують. Мама Лілі взяла за руку хвору дочку і, розпитуючи всіх, хто їй траплявся по дорозі, поспішила до комендатури: менш ніж за годину вона вже була там, але спізнилась — моорський комендант видав його Червоній Армії.

Куди його відправлять? До якого міста? В Росію? Куди. На ці та інші запитання відповідей вже не було. Тато не повернувся. Ні наступного дня, ні наступного тижня. Колона біженців рушила далі. Не пропускати ж поїзд, єдиний поїзд на Трієст, через якогось чужинця, який одного дня до них прибився зі своєю дружиною та дочкою, а тепер знову зник? Є ще й інші шляхи до Бразилії, а на зниклого хай чекають ті, кому його бракує. Їх же всього двоє.

Так Лілі з мамою залишились у Моорі, гарячка в Лілі минулася, і одужуючи вона зрозуміла, що цей витоптаний берег з чорними деревами… і ці гори, і ці статуї, і цей фонтан… і взагалі все навколо — зовсім не Бразилія. Але мати захотіла лишитися. Її чоловік пропав тут, у Моорі, і сюди ж він колись і повернеться, мусить повернутись. Мама Лілі, яка до загибелі її міста малювала декорації в майстернях Бургтеатру, знову взялася за пензлі — почала з картини Страшного суду на свіжому тиньку стіни цвинтарної каплиці, далі перейшла до «парадних» портретів селян, каменярів і торгівців копченою рибою. Малювала вона й човни спокутників серед очерету, і гори у відтінках блакиті, і озеро при заході сонця — з вітрильниками і без них, а за це отримувала борошно, яйця і все необхідне для життя.

Але в неділю по обіді вона часто працювала над великим поясним портретом чоловіка, хоча так ніколи його й не завершила. Вона малювала цю картину за фотографією, яку завжди носила з собою аж до смерті і на якій був усміхнений батько на тлі Віденської опери. Він у чорному мундирі з усіма орденами, у кашкеті, очі приховує глибока тінь від козирка. Мама сиділа за мольбертом, і з кожним мазком її пензля мундир перетворювався на зелений мисливський костюм із ґудзиками з оленячого рогу, а кашкет — на фетровий капелюх, прикрашений букетиком вересу.

Коли остання з біженських валок, що змінювали одна одну, покинула зали водолікарні й вирушила назустріч кращим часам, комендант, а за ним і моорський секретар дозволили художниці з дочкою зайняти порожній будиночок берегового наглядача. Комендант не захотів жодної винагороди за цей дозвіл, секретарю було віддячено портретом. У пральні цього будинку, яка гучно називалася студією, на дев’ятнадцятому році Оранієнбурзького миру Лілі знайшла свою маму поруч із перекинутим мольбертом, у калюжі лляної олії, скипидару й фарб, що розтеклися. Лілі донесла й дотягнула непритомну до причалу з човнами, вклала у плоскодонку і, несамовито налягаючи на весла, погребла через озеро, але, коли вдалині вже завиднівся гаазький лазарет, помітила, що мати вже мертва.

Тільки за рік потому Лілі все ж залишила їхній спільний дім, спитавши дозволу на поселення до метеовежі. Адже в ті дні серед багатьох будівель водолікарні вцілів лише найвищий поверх цієї вежі, все інше знищила пожежа, якою одна з банд Кам’яного Моря покарала Моор за відмову сплатити пожежний грошик.

Палії звалили тоді на купи у великій бюветній залі та в галереях трухляві шезлонги, парасолі від сонця, ширми, шматки вибитих дверей і віконниць і, озброєні пращами, припиняли будь-які спроби моорців загасити вогонь. Град битого скла та каміння завбільшки з кулак лупив із темноти по кожному, хто намагався наблизитися до вогню з відром води або просто з цікавості, — доти, доки вже нічого було рятувати і водолікарня не зникла у пекельній хмарі.

Тієї ночі Лілі була в горах і з місця свого привалу бачила лише загадкові слабкі відблиски на пластах туману внизу, пульсуюче світло, яке з таким самим успіхом могло йти від весільного вогнища або від вогненних жертвопринесень процесії спокутників. Ні про що не здогадуючись, вона через два дні повернулася до озера, на згарище, і, щойно зайшовши до будинку наглядача, почала збирати речі.

Палії, а за ними, напевно, й мародери, не залишили нічого хоч більш-менш корисного: навіть газові ріжки були зірвані з обвуглених балок; бляшанки з консервами зникли, все скло розтріскалося чи було розбите й вкривало долівку немов насіння з чорних уламків. Лише тому, що вхідний люк засипало попелом, складені у підвалі рештки батьківського життя лишилися неушкодженими: велика валіза з одягом, світлинами, тюбиками фарб, пензлями та старими паперами…

У цій валізі Лілі знайшла крихку географічну карту, яку першого ж дня у метеовежі прикріпила як єдину прикрасу до свіжовибіленої стіни. Хоча синява океанів на цій карті була вражена пліснявою, а берегова лінія в багатьох місцях уривалась через тріщини на згинах, все одно над сіткою паралелей та меридіанів читалося надруковане химерним шрифтом слово, яке повертало їй дитинство і забуте заповітне бажання, — Бразилія.

12. Мисливиця

Лілі могла вбити. Самотня жінка в горах або десь серед руїн готелю високо над озером, вона мусила знов і знов рятуватися втечею від хтивості бандитів, збігати вниз схилами, тікати від убивць та паліїв у дикі місця, а нерідко — в ніч і ховатися в ущелинах Кам’яного Моря, в якихось хащах на берегах озера або в печерах. Там із шалено калатаючим серцем вона завмирала і зі складаним ножем у кулаці чекала моменту, коли кроки переслідувача зупиняться біля її криївки…

Але два-три рази на рік — траплялося це геть нерегулярно й непередбачувано — Лілі перетворювалася з прудконогої, майже невловної жертви в настільки ж проворну мисливицю, яка завжди лишалася невидимою високо серед скель і навіть з відстані п’ятиста метрів могла спіймати здобич у перехрестя прицілу і вбити. Два-три рази на рік Лілі влаштовувала полювання на своїх ворогів.

У такі дні вона схоплювалась ще вдосвіта, а часто й зовсім глибоко вночі, піднімалася зі свого ложа під балками метеовежі, складала до речового мішка все необхідне для біваку, тепло вдягалася, адже шлях пролягав у зону снігів, — і вирушала вниз до пароплавного причалу. Там вона кидала кілька буйків і недбало згорнутих сіток до своєї плоскодонки і гребла до бухти, розташованої на схід від Моору. Той, хто спостерігав за нею в цей час, — скажімо, штурман «Сплячої грекині», що рано-вранці любив посидіти в рульовій рубці, оглядаючи водні простори в бінокль, — бачив просто дівчину-рибалку, яка прямувала до місця лову. Не викликаючи жодних підозр, Лілі зникала з овиду в глибокій тіні скель. Там вона витягувала човник з чорної води, ховала його під навісом тернових кущів та прибережних плакучих верб і вирушала в Кам’яне Море.

Понад чотири години Лілі піднімалася дедалі крутішим, мало не прямовисним, бездоріжжям, без жодного відпочинку, аж поки не досягала порослого гірськими соснами скельного виступу. Неподалік цього виступу, трохи нижче присипаного кам’яними уламками язика глетчера, зяяв вхід до тієї печери, де багато років тому в пошуках бурштину та смарагдів вона виявила склад зі зброєю, її зброєю.

Лілі не знала, хто притягнув на високогір’я ці чорні дерев’яні ящики, повні гранат, гвинтівок і панцерфаустів, наприкінці війни або вже й геть за часів Оранієнбурзького миру, забезпечивши себе зброєю для майбутніх боїв. Це була зброя з арсеналів різних армій: американські гранати, англійські снайперські гвинтівки Enfield з оптичним прицілом, також одна російська гвинтівка Токарева і німецький карабін лежали у деревній шерсті поміж коробками з боєприпасами з фосфорним запалом, які при попаданні в ціль випускали вогненно-димовий язик, вказуючи стрільцеві місце влучання…

Лілі ніколи не намагалася розшукати справжнього господаря складу чи перекласти зброю до кращої схованки. Адже коли вона під прикриттям гірської сосни спостерігала за замаскованим камінням та гілляччям входом до печери, щоб перевірити, чи не знайшов хто сюди дорогу від часу її останнього полювання й чи не повернувся врешті по десятиліттях за своєю здобиччю господар, — кожного разу в неушкодженості маскування та відсутності слідів на довколишніх вічно засніжених просторах їй бачився знак того, що все, що вона робила, було й мусило бути долею.

Нехай процесії спокутників на берегах озера та інші плазуни, богомольці й ханжі смиренно запалюють у своїх капличках поминальні свічки, викликають духів і вірять у позаземну справедливість чи хоча б у вироки воєнних трибуналів — Лілі вірила тільки в чорну пащу цієї печери. Хоч би яка сила чи випадковість привели її сюди, вказавши їй цей інструментарій земної справедливості, — ця паща кричала до неї, вимагаючи, щоб вона використовувала знахідку, била своїх ворогів, розсіювала їх по диких нетрях.

Якби хоч одна прикмета, хоча б один слід чужої ноги на вічних снігах або зламана гілка у маскуванні попередили її, що вона не одна тут озброюється і перевтілюється, — можливо, вона навіть із полегшенням покинула б свою схованку серед сланких соснових кущів і вирушила назад до озера, щоб ніколи більше сюди не повертатись. Але, за винятком гвинтівки Enfield, її гвинтівки, уся зброя протягом років лежала недоторканою.

Тож вона робила те, що наказувала паща, і вривалася крізь маскувальне гілляччя до гори, відкривала глибоко в її надрах дерев’яний ящик (завжди один і той самий) і озброювалась. А коли поверталася потім з темряви знов на денне світло, в руках у неї був не іржавий та нікчемний музейний експонат, з тих, які вона знаходила серед листя та в землі на полях давніх битв і боїв і на армійських складах вимінювала на дефіцитні товари та продовольство, а блискуча, без жодного нальоту іржі, снайперська гвинтівка.

Серед тих солдатів окупаційної Армії, котрі мимохідь показали їй, як поводитись із такою зброєю, коли, наприклад, по завершенні бартерного торгу хизувалися прицільним боєм своїх гвинтівок і стріляли в казармених тирах по крихітних кульках, — серед тих солдатів тепер напевно жоден не перевершив би її у влучності. Але Лілі постійно лишала своїх мимовільних вчителів певними того, що вона спостерігає за їхніми виставами зі злегка боязким захватом і що лише над силу, спонукувана оплесками та вмовляннями присутніх, може деколи спробувати стрельнути й сама. І якщо вона потім на очах у солдатів усе ж стріляла по кульках, тарілочках або картонних ворогах, то посилала свої кулі повз цілі, у позбавлений будь-яких підозр Out.

Протягом годин, а іноді й цілими днями Лілі, озброєна до мисливського сезону, йшла, піднімалася, повзла й дерлася Кам’яним Морем, підбирала, напевно, тут і там красиві скам’янілості, а при переправах убрід через потоки — ще й уламки смарагдів, але шукала на цих дорогах тільки одне — свою дичину. Адже жодна з банд не мала стабільного місця перебування в руїнах розбомблених високогірних фортифікаційних споруд та підірваних бункерів; лише той, хто бажав надійно убезпечити себе від швидкої відплати за розбійний напад, від розборок із суперниками або й від каральної експедиції, на декілька днів чи тижнів ховався серед цих кам’яних лабіринтів, щоб потім знову наскочити на якусь садибу, глухе село чи громаду спокутників. Лілі знала багато бандитських схованок, але під час своїх мисливських рейдів заставала їх здебільшого порожніми.

Гарячкове збудження, всепоглинальне почуття страху, тріумфу й люті оволодівало нею кожного разу, коли вона виявляла ворога: мисливиця, безшумна й незрима серед скель, а глибоко під нею, на стежці протилежного схилу, на альпійських луках чи на осипі, — зграя схожих на безликих комах крізь оптичний приціл «шкіряних» або маршова колона ветеранів, що перебували в розшуку. Але регіт і рев іноді було чути навіть із такої відстані, і їх неможливо було з чимось переплутати. Оманлива певність у власній силі — ось що спокушало їх поводитися так зрадницьки гучно. Після нещодавньої бійки вони у хмільному чаду перекрикували одне одного, згадуючи особливо нищівні удари; а якщо йшли зі здобиччю, то нерідко дуже гротескно виряджалися у скривавлену одежу своїх жертв, на ходу мавпуючи зойки побитих, знущально, з реготом, волали про допомогу серед цієї кам’яної пустелі, де в годину безвітря лунко звучав навіть крик самотньої галки.

Притискаючи до щоки кольбу гвинтівки, Лілі ловила своїх ворогів одного за одним у синювате, тремтливе перехрестя прицілу. У такі моменти їй було байдуже, чи ці рухомі мішені там унизу — вцілілі на війні ветерани, що десятки років переховувалися від військового трибуналу переможців і жили вигнанцями серед цих карстів, чи вже нове покоління з міських руїн, тупоголові зарізяки, які чхати хотіли на опіку всіх виховних програм мироносця Стелламура і тепер у своїх бандах прославляли життя без співчуття та пощади… У ці моменти Лілі пам’ятала лише, що будь-яка з цих фігур уже наступної ночі може з’явитися зі смолоскипом чи ланцюгом у кулаці біля її вежі чи поряд з будь-яким моорським будинком або подвір’ям, і вимагати всього, і вбити голими руками.

Визначившись із ціллю, мисливиця дулом гвинтівки простежувала останній шлях здобичі так неспішно і впевнено, наче її руки, плечі та очі ставали одним цілим з оптикою та механікою зброї, машиною наполовину з органіки, наполовину з металу. Протягом трьох або чотирьох секунд вона дивилася в приціл, і в ритмі її пульсу голова і груди здобичі, немов маятник, то виходили з поля зору, то знову з’являлися в перехресті, аж поки вона нарешті не тисла на спусковий гачок — і майже тієї ж миті маятник падав, а банда розліталася в різні боки…

Адже ще перед тим як відлуння пострілу встигало повернутися з неосяжних просторів Кам’яного Моря і змовкнути, всі ті, кого куля не зачепила, зовсім нещодавно горласті, сильні та непереможні, кидалися до укриття, миттю зникали в заростях ялівцю, серед каміння й за скелями. У такі секунди Лілі згадувались пасажири ланцюгової каруселі, чиї сидіння нестримна відцентрова сила раптом вирвала з кріплень і розкидала в усіх напрямках. Бачити, як грізна банда отак розсіюється, було так смішно, що Лілі деколи мимоволі починала хихотіти й опускала гвинтівку.

А там унизу, в центрі цієї розбитої каруселі, розсіювався димний слід фосфорного набою, їдкий сигнал її влучання. І смерділо там зараз мало не як із пекла.

Ніздрі в Лілі роздувалися, коли вона неозброєним оком слідкувала за танучою цівкою диму. Попід цією цівкою темніло щось крихітне й нерухоме. Її здобич.

Але біда, коли ця темна плямка вдалині зважувалась ще раз поворухнутись, підвести голову, закричати чи покликати своїх. Тоді смішки Лілі вмить замовкали. Тоді вона ще раз ловила здобич у перехрестя, наближаючи її, стріляла вдруге і вигукувала прокляття у відлуння. А потім довго дивилася крізь приціл на мертвяка.

Він лежав у тій цілковитій самотності, в якій лишається лише людина, вражена в секторі обстрілу, нескінченно далекому від будь-якого укриття. Поруч з кордонами цієї самотності, невидимі за скелями та ялівцем, засіли його дружки; скуті страхом смерті, вони не сміли вже ані тікати, ані поворухнутись, ані гукнути одне одного… Аж тепер Лілі назавжди відпускала свою здобич з перехрестя прицілу — вдалину, де все знову виглядало маленьким і незначним.

13. У темряві

Маку цьогоріч вродило рясно, а з ним — і багато бур’янів на полях. Навіть картопляні й капустяні грядки, виноградники по крутосхилах і кожен твердий клаптик землі, з якого моорці намагалися видобути хоч якийсь врожай, були поцятковані червоним, у червоному обрамленні, порослі червоними квітками дикого маку.

Але одна лиш ковалиха знала, що цей мак означав кров і був знаменням Богородиці. Це Вона розсипала по землі шовковий багрянець, аби щоденно нагадувати останньому з її синів: серед багатьох невідімщених мерців у моорській землі похована десь на березі або в кам’яному осипу й та жертва, що вбита не бандитами, не на війні і не в каменоломні, а його рукою… Пречиста Діво Маріє, змилуйся над ним і будь йому заступницею,  — так ковалиха починала й закінчувала кожну молитву перед олтарем, який облаштувала у себе в кімнаті для воскової фігурки Діви Марії з порожніх коробок з-під печива та загорнутих у фольгу кісток звірів, — і приведи мого сина знов у Царство Твоє.

З того дня, як мати Берінга побачила, як найсумирніший з її синів зник разом із Собачим Королем у хмарі пилу, який здійняла «Ворона», ворота садиби стояли настіж відчинені. Адже першої ночі, яка минула без нащадка, понад очеретами пожежного ставка явилася полька Целіна й передала ковалисі наказ Богоматері тримати подвір’я відчиненим день і ніч — для повернення блудних синів. Ковалиха, ослаблена багатоденним постом і виснажливими всенощними перед своїм олтарем, все одно б не зуміла без допомоги Богородиці зачинити важкі ворота, що шкрябали по жорстві, а її напівсліпого чоловіка ворота й садиба з часів Великого ремонту зовсім не обходили. Це був уже не його дім. І той, хто покинув цей дім без жодного слова, перемазаний мастилом, у шкіряному фартуху, разом із собачником, якого захищає окупаційна армія, уже не був його сином.

Одну ніч і один день спадкоємець був відсутнім, лише наступного вечора ще раз повернувся. Без фартуха, в чужому одязі піднявся в сутінках на вершину пагорба, пішки, мов грішник, і ковалиха вже сподівалася, що він зрозумів нарешті знамення Богоматері і повернувся, щоб покаятися й очистити свій дім від того, що сталося. І вона з розпростертими руками вибігла йому назустріч.

А він простягнув їй лиш сітку з білим хлібом і консервованими персиками, відвів її руки й запитання і пройшов повз. Вона пішла за ним до будинку, вгору сходами, до його кімнати. Він небагато говорив, став на коліна перед своєю шафою на паркеті, витягнув на підлогу фіброву валізу без замків, запхав до неї дещо з одягу, непотрібні речі кинув назад до шафи і зняв зі стіни фото, на якому був зображений він із братами біля пароплавного причалу; з рамки все ще звисала вицвіла траурна стрічка. Світлину він поклав до одягу у валізі, яку потім обв’язав дротом, і оголосив: коня я візьму з собою.

— Заради всього святого, хлопчику мій, — прошепотіла ковалиха, — ти хочеш нас покинути? Куди? Куди ти зібрався?

У Собачий дім. Нащадок зібрався в Собачий дім і поніс свою валізу до стайні. Лише тоді, коли він, сідлаючи норовистого коня в’ючним сідлом, розірвав куртку об шип підпруги, ковалиха побачила в нього за поясом пістолет. Найсумирніший з її синів носив зброю! Хіба ця проклята штуковина не розлетілася на друзки під ударами батьківської кувалди на ковадлі? Хіба вона, ковалиха, не бачила на власні очі, як майстернею дзижчали сталеві пружини й уламки металу; адже вона сховалася тоді від цих шматків за стосом дрів, тоді, змиваючи кров з кам’яних плит доріжки. Отже, час врешті повернув навспак і відновлював тепер усе розбите, і не лише дарма знищене, — він відновлював із уламків, що дзижчали, і ось цю зброю, яку її син носив за поясом? Невже Мати Божа ось так почула її молитви та прохання усе владнати й виправити.

— Хай береже тебе Бог від пазурів Сатани, — прошепотіла вона, не наважчуючись до нього доторкнутися, — заради всього святого, що з тобою сталося…

— Заспокойся, — сказав він. — Я маю роботу на віллі, їжу й житло. Заспокойся. Ви не знатимете ні в чому нужди. Я маю йти. Не стриміти ж мені все життя тут, у кузні. Я надішлю все, чого ви потребуватимете. Заспокойся. Я ж буду приходити.

Так він і пішов до Собачого дому й коня з двору звів. Мати стояла у воротах і дивилася йому вслід, ніби одним тільки поглядом можна було змусити його повернутися. Спиною вона відчувала погляд свого чоловіка, він сидів, як завжди, біля кухонного вікна. Вона відчувала його погляд, що відрізняв лише світло й темряву і розпізнавав усе лише схематично, і навіть тієї страшної години не захотіла обернутися до нього й сказати, хто зник там, за воротами, у темряві.

Вона все ще стояла коло воріт і дивилась у ніч, коли нащадок уже давно став непомітним на озерному березі й давно вже не чути було цокоту копит. Коли по довгому стоянні біль у ногах став нестерпним, вона, стогнучи, дошкандибала до пожежного ставка й сіла в одну з випатраних розвалюх, які стояли там серед очерету. У джипі без шин і керма вона чекала на диво, чекала на явлення Целіни, яка в ту ж мить здійметься над водами і скаже їй, що тепер робити. Вона чекала цілу ніч. Але цього разу душа польки зосталася в очереті прихованою і мовчазною. І Богоматір жодного нового знаку також не подала. Водойма залишалася тихою і чорною і на світанку показала їй лише власне відображення.

Проте коли вона почула, як чоловік з прочиненого вікна кухні вимагає сірників, щоб розпалити плиту, ковалиха нарешті встала і раптом — навіть без поради Целіни — зрозуміла, що мусить робити: вона мусить пожертвувати собою. Мусить наслідувати приклад святих і мучеників, які також офірували собою і таким чином рятували душі.

Непомітно вона повернулася в дім, тихо відчинила люк до льоху і так само тихо його за собою зачинила, спустилася кам’яними сходами додолу й сіла на глинобитну підлогу між двома порожніми бочками. У такій самій темряві, в якій вона в ніч моорського бомбардування привела зниклого на світ, вона подарує йому тепер друге життя. У підвалі оскверненого кров’ю будинку візьме на себе його провину і на голій підлозі, без ліжка, без теплої ковдри, без світла молитиметься за нього по чотках. Благатиме з глибини невпинно і наполегливо небеса про милість до її нащадка, доки їй не з’явиться Целіна або сама Мати Божа не зглянеться над нею і не скаже врешті: досить, дитя твоє знову прийняте до сонму спасенних.

Але цього разу Богородиця була невблаганною. Знов і знов перебирала ковалиха чотки, і шепотіла в темряву молитви, і протистояла всім спокусам, усім заклинанням і погрозам чоловіка, який лише на другий день після її зникнення, після довгих пошуків і блукання по дому, знайшов її між бочками. Вона не піднялася на світло дня. Вона не хотіла повертатися у світ.

У перші тижні її покаяння старий часто спускався навпомацки до неї в темряву, де зрештою обоє були однаково сліпі. Він не брав із собою лампу, лампи він уже давно не потребував. Він приносив хліб, каву з цикорію і холодну картоплю. Хліб і воду вона приймала. Від кави, ковдр і всього решта навідріз відмовлялася. Старий піклувався про те, щоб вона не померла з голоду. Відніс їй одяг і нічний горщик, коли сморід став нестерпним. Він змирився.

Вона стійко трималася тижні й місяці, боролася навіть зі злими духами, які у перші морозяні ночі раз по раз підманювали її видінням кімнатної пічки. І навіть коли Бразилійка зі снігом на чоботах спустилася до неї з чаєм, здобним пирогом і хотіла передати новини з Собачого дому, вона перервала свої молитви лише для того щоб сказати, аби вона забиралась геть. Допоки нащадок сам не покається і поки Божа Мати мовчить, вона, ковалиха, мусить триматися. Холоду вона вже не відчувала.

У грудні коваль три доби провалявся з температурою і до підвалу спуститися не міг — лежав у лихоманці на кухні і бачив тіні курей між ніжками стільців і столу. Йому бракувало сил, аби вигнати їх із кухні. І вони блукали холодним домом у пошуках корму, скльовуючи з меблів плісняву. Але навіть протягом цих довгих днів він не чув з підвалу жодної скарги, з глибини взагалі не долітав жоден звук.

Аж коли в новорічну ніч стався напад на моорський вугільний склад і вугляр при цьому дістав важке поранення, через яке помер, не доживши до дня Трьох святих царів, — тільки після цього старий натужно, попри біль нарешті зачинив ворота; вони вже мало не вросли в землю. Ковалиха у своїй ночі чула шурхіт жерстви і скрегіт петель. Її це вже не турбувало. Там, нагорі, зачинилися ворота перед її блудними синами. А Богоматір знову на це промовчала. Там, нагорі, було явлено, що небеса забули дім коваля.

14. Музика

Першим іспитом для Берінга на віллі «Флора» стало подолання страху перед собачою зграєю: пси не спускали з нього очей, спочатку, щоразу коли він обходив будинок і парк, із гарчанням переслідували його і не нападали, напевно, лише тому, що Амбрас примусив кожного з них прийняти нового мешканця будинку як недоторканний об’єкт: узявши руку Берінга, він провів нею по мордах і губах, силою засунув цю руку кожному до пащі. А сам примовляв так само тихо, як і наполегливо: він свій, свій, свій… і прошепотів урешті наостанок у чутливі, насторожені вуха, що він уб’є будь-якого пса, який посміє гризнути цю руку своїми іклами. Потім він вручив Берінгу набряклий кров’ю мішок і наказав нагодувати собак.

(Лілі — Лілі! — у спілкуванні з собаками не потребувала таких погроз. Вирушаючи з візитом на віллу «Флора», вона, звісно, завбачливо залишала власного сторожового пса, білого лабрадора, біля метеовежі, але, сміючись, довірялася навіть найбільшим амбрасівським собакам, дозволяла настрибувати собі на плечі, пустувала з ними, доки бестії все більше входили в раж, аж врешті потім кричала: все, годі! і робила рукою знак, якому звірі негайно підкорялися, немовби наказу свого Короля.)

Зі страху перед псами Берінг у ці дні навіть носив при собі вперше заряджений пістолет, і коли Амбрас насмішливо називав його охоронцем, він і справді думав про захист, щоправда, про свій власний, будучи рішуче готовим боронитися від зубів зграї за допомогою цієї зброї.

Сама вага пістолета настільки заспокоювала його в ці дні, що він вчився все сміливіше наближатися до собак. Вони, звісно, не слухалися його, але вищиряти на нього ікла вже не сміли. А він, хоча й не любив цих звірюк, був їм мало що не вдячний за те, що вони розуміли його рішучість і не нападали навіть тоді, коли він приходив серед ночі з повним кошиком озерної риби і йшов темним будинком, який тепер був також і його домом.

Минув не один тиждень, доки Берінг знайшов своє місце у Собачому домі. То він лежав цілу ніч без сну на матраці в бібліотеці перед очима всієї зграї; то намагався заночувати на лаві біля холодної кухонної плити; то, вперше в житті оглушивши себе двома склянками ячмінного віскі, до світанку крутився на розкладачці, що стояла на веранді.

Врешті-решт він провів спокійну ніч без сновидінь на дивані у колишній більярдній. сповненій місячним світлом кімнаті на верхньому поверсі, на ранок переніс туди свою фіброву валізу і прибив до стіни фотографію, на якій він був зі своїми втраченими братами. З великого півкрутлого еркерного вікна його нового житла моорський ландшафт виглядав ще не відкритим, неходженим краєм — прибережний очерет, озеро, льодовики та урвища високогір’я, суцільне бездоріжжя без жодного людського сліду. Далеких терас каменоломні й занедбаного сараю для човнів на віллі з цього вікна не було видно.

Собачий дім був розташований у затінку мамонтових сосен максимум за годину пішого ходу від Моору, і все ж Берінгу іноді здавалося, немовби він чує не шум вітру у хвойних кронах, а прибій невидимого моря, яке відділяло його нині від спадку і від колишнього життя.

Шлях назад, до кузні, було втрачено; коли через тиждень після відходу він із коробкою, повною дефіцитних товарів, закотив на «Вороні» на пагорб, батько закидав його камінням. Камінням по блискучому лакуванню лімузина! Він здав назад на безпечну відстань, вийшов, усе ще вірячи, що це непорозуміння, батькова сліпота, і знову рушив до старого, високо тримаючи свій благодійний пакет і перераховуючи вголос, що там у нього в коробці… Але старий продовжував метати в його бік каміння та грудки землі — безсилі снаряди, що пролітали далеко повз ціль, — і супроти його перерахунку лавандового мила, ментолових сигарет і лосьйону для гоління викрикував тільки одне слово: Геть!

Не зачеплений жодним каменем, Берінг залишив тоді коробку на жорствяній доріжці (і з тих пір тільки таємно підкладав подарунки та провізію до воріт кузні, доки Лілі врешті не запропонувала йому раз на місяць доставляти посилки з вілли «Флора» на Ковальський пагорб. Від Бразилійки старий приймав усе й ніколи не питав, хто це дарує).

У Собачому домі було багато всячини, якої годі було знайти в жодному іншому домі на приозер’ї: консервовані дари моря, арахісове масло, бразилійське какао, бельгійський шоколад і целофанові пакетики з прянощами — гвоздикою, лавровим листям і сушеним чилійським перцем…

На кухонних полицях зберігалися делікатеси з армійських складів і з чорного ринку, а в безлюдних анфіладах кімнат і в салонах, де блукали самі лише собаки і до яких хазяїн будинку, бувало, не заходив місяцями, зотлівала спадщина зниклих безвісти мешканців: гобелени із зимовими фламандськими пейзажами і мисливцями на снігу, шкіряні крісла й дивани, погризена собаками обивка яких шматками звисала з поручнів і спинок. Мармурова ванна в одній із ванних кімнат верхнього поверху була до половини засипана сміттям та уламками тиньку, у розграбованій бібліотеці на зірчастому паркеті шурхотіло листя, яке штормовий вітер заносив крізь розбите вікно…

Однак і тут значно більше за всі делікатеси та напівзотлілу розкіш втраченого часу Берінга нездоланно вабили машини і технічні таємниці, які тут також були: наприклад, співуча турбіна у дерев’яному сарайчику, яка видобувала достатньо електроенергії зі струмка, який біг через парк до озера, щоб у деякі вечори увесь будинок сяяв у темряві, немов корабель зі святковою ілюмінацією; крім того, радіоприймач, з якого у певні години певних днів було чути голоси Армії, голоси каменярів у кар’єрі — і тріск і шерехи тиші поміж їхніми повідомленнями, наказами і питаннями. А ще — телевізор, один з трьох у всьому приозерному краї…

Але тим часом як обидва інші телевізори стояли під замком у приміщеннях для зборів секретаріатів Моору й Гаагу і лише раз на тиждень являли жадібній публіці чорно-білі мелодрами, кадри з Америки й решти світу, а іноді й престарілого Стелламура, що жестикулює на трибуні, прикрашеній квітами і зірчастим прапором, то в порожній бібліотеці вілли «Флора» телеекран часто годинами блимав ніби сам для себе, показуючи хіба самій собачій зграї погодні карти військової телестудії або дикторів у мундирах, яких електронна заметіль перешкод перетворювала на іскристих фантомів.

Утім, серед технічних див вілли «Флора» більше за все заворожував Берінга зовсім не цей дерев’яний ящик з екраном, такими очима циклопів він уже милувався у секретаріатах, нічого нового в цьому не було; його вабив і не відпускав апарат, який належав до спадщини коменданта, яку він залишив своєму Собачому Королеві й після від’їзду майора Елліота припадав пилом на одній із засклених веранд між двома обтягнутими тканиною динаміками, — програвач платівок.

Амбрас не мав нічого проти, коли Берінг відремонтував цей хлам. знову поєднав перегризені кабелі, залатав обмотку і перепаяв контакти, а потім годинами сидів перед динаміками, слухаючи одні й ті ж самі записи, адже більша частина елліотівських платівок, що довгі роки недбало валялися на веранді без конвертів, у зимовій сирості та літній спеці, геть зіпсувалась.

Щоразу коли Амбрас лишав йому час на відпочинок між супроводом його на контрольні виходи до каменоломні, роботами з механікою і по дому, рибальством у Ляйсській бухті, шоферуванням на «Вороні» у поїздках лісом і узбережжям, Берінг присвячував цю паузу музиці, яку Елліот залишив у спадок Собачому Королю.

Ім’я цього спадку Амбрас довідався лише від свого охоронця і знов-таки завдяки йому сам мало-помалу став знаходити задоволення в цих нових звуках у своєму домі, так несхожих на гру духового оркестру каменярів чи незграбні марші буряківницьких товариств. Ось чому він зовсім не протестував, коли Берінг під час першого після його переселення візиту Лілі на віллу вмикнув соло електрогітари настільки гучно, що деякі собаки стали підвивати.

— Що тут у вас коїться? — крикнула Лілі й розсміялася.

І, випередивши Берінга з відповіддю, Амбрас гукнув у відповідь:

— Це рок-н-рол!

15. Keep movin’

Броньовик побував на світанку в Моорі проїздом з Ляйса і залишив на стінах, воротах і деревах кольорові плями афіш: морською блакиттю і золотом виблискувала одна з них на обшарпаній, оточеній маками афішній тумбі на пароплавному причалі, друга закривала собою побляклі листівки та вже не читабельні накази на дошці оголошень колишньої комендатури, а той, хто йшов уздовж набережної, бачив кожен третій або четвертий стовбур каштанової алеї прикрашеним такими плакатами:

CONCERT

Золотий напис на блакитному тлі. Friday. У старому ангарі. Після заходу сонця.

Навіть брама занедбаної каплиці ляйської громади спокутників була заклеєна цими афішами. Морська блакить і золото. Фарби були такі дивовижно яскраві, що вулична дітвора (і не тільки дітвора), щойно броньовик зник, поспіхом кинулася їх відклеювати і з клаптями своєї безцінної здобичі побігла до своїх схованок. Але при такій спразі до яскравих фарб і рідкісного паперу навіть якщо б один свідок знайшов час, щоб прочитати й переказати звістку, вона безумовно миттю облетіла б усю округу (як і будь-яка інша новина):

Концерт! У п’ятницю в ангарі на старому моорському аеродромі після тривалої тиші нарешті знову стане гамірно. Гамірно й весело від пісень якоїсь групи, відправленої в гастрольний тур верховним командуванням; група давала концерти не лише в казармах, але і в найглухіших кутках окупаційних зон, щоб, за задумом мироносця Стелламура, надихати нащадків переможених і перетягувати їх на бік переможців.

Перший такий концерт відбувся багато років тому, ще під наглядом майора Елліота, і мало чим відрізнявся від вистав під час Стелламур-party в каменоломні. Ангар старого летовища, яке в захищеній від вітрів гірській долині над озером після недовгого використання під час війни слугувало місцем посадки хіба що воронам і зграям перелітного птаства, був тоді (як і тепер) єдиним незруйнованим приміщенням, яке могло вмістити приозерну публіку.

За наказом Елліота сцену зі сталевих труб і пробитий уламками гранат дах затягнули транспарантами, на яких красувалися стелламурівські гасла на зразок Ніколи не забудемо та інші. А біля воріт цієї концертної зали, все ще поцяткованої камуфляжною фарбою, було встановлено величезний армійський намет, де зразу на декількох екранах йшли документальні фільми; неозвучені, склеєні в одну нескінченну стрічку, вони знов і знов показували рівні лінії бараків у каменоломні, знов і знов штабель трупів у кімнаті з білими кахлями, піч крематорію із розчахненою топкою, шеренгу в’язнів на березі озера, а на задньому плані всіх спогадів, знову і знову, засніжені, і розпечені сонцем, і мокрі від дощу, і скрижанілі стіни моорської каменоломні… Той, хто хотів потрапити до сцени в ангарі, не мав іншого вибору, як пройти крізь цей мерехтливий намет.

Однак з моменту від’їзду Елліота та переміщення армії з приозер’я на рівнину транспарантів у дні концерту вже не розвішували і не ставили кінонамету, навіть стелламурівські заходи занепали, ставши дедалі малолюднішими церемоніями дрібних громад спокутників, які не розсипалися тільки тому, що Армія, хоч і здалеку, підтримувала артільне життя всіх спокутників. Ані моорський секретар, ані Собачий Король, ані хтось інший з довірених осіб окупаційної адміністрації не мав нині достатньої влади, щоб, як раніше, зігнати мало не поголовно мешканців приозер’я на party до гранітного кар’єру чи до намету, сповненого огидних кадрів кінохроніки.

І врешті від колишнього розмаху поминальних та покаянних обрядів зосталися лише ці концерти, які залежно від настрою та старанності уповноваженого офіцера проходили один-два рази на рік (а то й рідше) і не будили вже жодних спогадів про роки війни. І грали на сцені ангара зовсім не давні біг-бенди, не оркестри у військовій формі, під чию музику, під труби та кларнети, люди мали змогу, проскочивши крізь страшний намет, танцювати фокстрот. Нинішні музиканти танцювали самі!

Немов екзальтовані техніки, вони скакали й металися серед мотків кабелю та пірамід акустичних колонок, вириваючи зі своїх інструментів звуки, які були чутними аж на високогірних льодовиках: стакато ударних, пронизливі соло тенор-саксофона, завиваючі глісандо електрогітар… Підсилювачі, підключені до змонтованого на армійській вантажівці дизель-генератора, перетворювали барабанний дріб на розряд грому, а ціла батарея прожекторів, що працювала від того ж генератора, занурювала групи до білосніжного світла, якого більше ніде в приозер’ї не бачили. Громові каскади пісень накривали дітей Моору й потім годинами звучали в їхніх вухах, викликаючи не що інше, як дикий захват.

Моорський крикун Берінг, з його тонким слухом запав на цю музику з першого ж концерту. Багато днів після і багато днів до виступу того чи іншого armyband він уявляв собі їхні голоси і вистукував пальцями їхні ритми на бляшаних відрах, на столах, навіть уві сні. І часом, стоячи під сценою серед шаленого натовпу і віддаючись владі потужного звучання, він зісковзував у глибини свого минулого, у темряву кузні, і знову гойдався і зависав у повітрі у своїй колисці над курячими клітками, крикливий малий, змучений своїм тонким слухом, який тікав від дзвону та гуркоту навколишнього світу у власний голос.

У глибинах великої музики він не мусив надривати легені та горло, перекриваючи болісний шум світу, адже там він знаходив той незвичайний, дивним чином схожий на його первісні крики та пташині голоси звук, що немов панциром з ритмів і гармоній огортав і захищав його. І хоча рівень гучності на концертах часом загрожував порвати барабанні перетинки, оглушуючи на кілька секунд, він відчував у цій раптовій, дзвінкій тиші таємничу близькість світу, де все інакше, ніж на берегах і в горах Моору.

Нечисленні англійські слова, які запам’яталися йому на уроках в армійських наметах і в голому, незатишному класі, вокабули, які він упізнавав у піснях котроїсь із груп, підхоплювали і несли його по highways і stations до безмежних мрій; для нього і для таких як він тут співалося про freedom і broken hearts, lonelyness і power of love, і love in vain… І герої цих пісень жили десь там, де все було не просто краще, але ще й перебувало в русі, а час не стояв і не йшов назад — як у Моорі. Там, десь далеко, були міста, а не лише руїни; широкі, бездоганні вулиці, блискучі рейки аж до самого обрію, океанські гавані та airports — а не тільки пошарпаний уламками снарядів ангар і порослий чортополохом та бузиною насип, який вже не одне десятиліття стояв без колій. Там кожен міг ходити і їздити куди й коли завгодно, не потребуючи ані перепустки, ані армійських вантажівок, ані возів, і тим більше шлях до свободи для нього пролягав не через заміновані перевали чи дорожні шлагбауми контрольних постів.

Keep movin’!  — кричав у мікрофон співак на одному з літніх концертів, здіймаючи руки, такий собі «Спаситель» у сліпучому світлі прожекторів, високо над захопленим натовпом у темряві під сценою, високо над головами публіки, ув’язненої між стін Кам’яного Моря. Movin’ along!

Коли Берінг за кермом «Ворони», за кермом свого витвору, вперше піддався лихоманці руху вперед і швидкості, народжена з пісень, з реву цих ансамблів туга здалася йому раптом як ніколи раніше такою, що може долатися: Keep movin’. Вперед — і геть звідси! — хоча б лише всього-на-всього на всіяній вибоїнами жорствяній дорозі, хоча б лишень алеєю мамонтових сосен до пагорба, звідки видно хіба що Сліпий берег, не далі.

Відтоді як програвач знову запрацював, Лілі стала бувати в Собачому домі значно частіше ніж зазвичай. Приходила вона завжди під вечір і разом з деяким обмінним товаром часом привозила з рівнини нові платівки, але завжди йшла до настання темряви й на ніч ніколи не залишалася.

Берінг уважно спостерігав за своїм господарем та Бразилійкою під час їхніх бартерних ґешефтів, але в жодному жесті чи фразі не виявив і натяку на те, що цих двох пов’язувало щось більше, ніж дивна довіра та стоїчна симпатія. Незалежно від того, чи вони обговорювали свої справи, чи оцінювали небезпеку бандитських нападів, спілкувалися вони між собою завжди жвавим, іноді насмішкуватим тоном, який знімав надмірну багатозначність і навіть небезпеку робив чимось незначним.

За декілька днів до оголошеного концерту Лілі запропонувала Собачому Королеві великий, розміром з вишню, тьмяний смарагд і дві коробки набоїв для пістолета, який Охоронець. як Амбрас тепер уже без тіні сміху називав коваля, постійно носив за поясом, сховавши під курткою чи сорочкою.

За смарагд, чиї тьмяні вкраплення під збільшувальним склом Амбраса набрали чіткості й згустилися у кристалічний сад, Лілі просила топографічні карти, які можна було дістати лише в архівах Армії, а за патрони — місце на сцені під час п’ятничного концерту і двох охоронців-каменярів на її шляху туди. Адже й цього разу певно не обійдеться без п’яних зграй.

— Карти я тобі дістану. Місце на сцені — теж твоє. А от каменярі тобі не потрібні, — сказав Амбрас і підштовхнув свого охоронця, який саме нарізав м’ясо для собак, — ми самі тебе проведемо.

Берінг одразу забув про свою відразу до цього липкого м’яса, в його вухах на мить знову пролунав крик захопленої публіки, цілий ураган голосів, який підхопив його з собою на останньому концерті: гітарист, що танцює там у глибині сцени під пульсуючий на межі оскаженіння ритм ударних — метається і скаче як вихор всередині світляного конуса, який невідступно слідує за ним, перетворюючи кожен його рух на летючі тіні. І немов бажаючи звільнитись від цього конусу, танцівник врешті під нестримний гуркіт барабанів зірвав гітару з плечового ременя, схопив обіруч за гриф, заніс над головою, немов палицю, влупив об підлогу і по уламках, друзках і петлях металічних струн вибіг нарешті зі світла у чорну глибину сцени, щоб наступної миті з’явитися знову; шалений бігун, що летить назустріч своїй публіці, і з викриком, що потонув у бурі голосів, кинувся вниз, у знавіснілий натовп!

Але він не впав у темряву, не зник серед сотень облич, а поплив, підтримуваний витягнутими руками, і здавалося, ніби його тримали зовсім не радісні діти Моору, ніби зовсім не вони вберегли його від удару об потріскану бетонну підлогу: він плив у повітрі. У своєму блискучому вбранні, немов здобич у гойдливих щупальцях морських актиній на дні.

Місце на сцені! У п’ятницю він знову побачить ці карколомні танці, ці польоти-піке та левітуючих ідолів так близько, як ніколи досі; а найголовніше — у джунглях дротів, летючих вогнів, підсилювачів та акустичних колонок, серед цієї великої музики, він буде поруч з цією жінкою, поруч з Лілі, десь там серед ночі.

Проте коли Берінг врешті відвів очі від кухонного ножа у своїй руці та шматків м’ясива — собачого їдла, щоб знайти погляд Лілі, вона вже вирушила до виходу. Потім він почув кроки мула на жорствяній доріжці і ледь не побіг за нею. Пси щільно обступили його, вимагаючи поживи, і він не наважився перечити їхній жадібності.

16. Концерт просто неба

Красива, немов язичницька принцеса з ілюстрованої Біблії ковалихи, Лілі, верхи на своєму мулі, з’явилася у сосновій алеї того вечора, коли мав відбутися концерт. Вона дещо спізнилась. Амбрас і Берінг нетерпляче чекали на неї на відкритій веранді нижнього поверху Собачого дому. «Ворона» у світлі вечірнього сонця стояла готовою до виїзду. Дзьоб капота, клепані махові пера на бічних дверцятах і навіть хижо розчепірені кігті на решітці радіатора виблискували наче першого дня після Великого ремонту. У другій половині дня Охоронець тільки тим і займався, що перевіряв роботу «пташиних» клапанів, чистив свічки запалювання, шліфував контакти, полірував замшею лак і хромовані деталі. Дверцята машини були прочинені. На задньому сидінні дрімав кудлатий тер’єр, який раптом підвів голову і нашорошив вуха, коли вершниці все ще не було видно за глибокою тінню мамонтових дерев.

Лілі трохи підфарбувала сріблясто-блакитним одне пасмо волосся, на шию одягла декілька разків річкових перлів, а в її вухах були підвіски з тонких срібних ланцюжків, які звисали їй майже до плечей. На рукавах шкіряної куртки маяли прикріплені двома сталевими пряжками жмутки червоно-блакитного пташиного пір’я та кінського волосу. Здавалося, невидима механіка пов’язувала розмірене колихання цих прикрас з киванням голови мула, до налобника якого був причеплений такий самий жмуток. Мул неквапливо йшов угору. На сідельній луці похитувалась шкіряна сітка, а в ній гуло й потріскувало транзисторне радіо, Ліліна музика, під звуки якої вона частенько мандрувала безпечними дорогами; це були шлягери екзотичних коротко — та середньохвильових радіостанцій — інші, працюючі раз від разу приймачі озерного краю замість них видавали зазвичай тільки свист.

Берінг слідкував за наближенням вершниці крізь хазяйський бінокль, але від його серцебиття картинка в лінзах дрижала й розпливалася.

— Бачили «Грекиню»? — крикнула Лілі, виїхавши з тінистої алеї і прямуючи до веранди найкоротшим шляхом через зарості ожини; мул, флегматично скорившись тиску її п’ят, продирався крізь густі хащі. — Корабель завантажено так, ніби це рятувальний човен після морського бою.

Приблизно за годину до заходу сонця і початку концерту «Спляча грекиня» ще сунула неспокійними водами на видимій відстані від Собачого дому, здійснюючи звичайний рейс із приозерних селищ до Моору. Хоча вечірнє небо було безхмарним, проте вітер налітав короткими, різкими поривами, здіймаючи на поверхні гребінці піни. Шум і плюскіт хвиль в очеретах долітав аж до самої вілли.

Берінг міг роздивитись у бінокль повільно маневруючий пароплав досить близько, щоб помітити — палуби аж чорні від пасажирів. Під рваним шлейфом диму «Грекиня» наближалась до моорського причалу, вп’яте чи вшосте за цей день. Наплив концертної публіки почався зразу після обіду і продовжувався надалі в ритмі швартувань пароплава, що привозив ще один натовп, який прямував до старого летовища.

Чотири джипи, бронетранспортер, бронеавтомобіль і чотири армійські вантажівки з апаратурою гастрольної групи й генератором прибули туди ще напередодні ввечері. Озброєна супровідна чота мала клопіт з тим, щоб стримувати роззяв, не підпускаючи їх до вогнищ і наметів музикантів. У своєму завзятті діти Моору погрожували взяти табір штурмом. Вони насідали на машини, тарабанили кулаками по радіаторах та бортах, горланячи фрагменти тих пісень, які вони хотіли і неодмінно мусили почути завтра на концерті.

— Довелося накинути гак, — сказала Лілі й зістрибнула з мула. — Військовий патруль перекрив набережну. Обшукують сумки, перевіряють документи, блимають людям в обличчя фотоспалахами. Не варто нам їхати до ангара на нашій пташці. Біля шлагбаума на дорозі до аеродрому п’яниці б’ються вже зараз, а не нападають тільки тому, що там дуже тісна юрба.

Амбрасові колотнеча й тиснява на крутій жорствяній дорозі до летовища була знайомою так само добре, як і будь-яка інша перепона на шляху до ангара. Два роки тому, коли був концерт, під старим шлагбаумом вишикувалась ціла банда голомозих з ланцюгами, кастетами й сокирами і спробувала збирати з тих, хто проходив, музичну дань. Бандити швидко вступили в бій з військовою поліцією, результатом якого стали троє поранених і один труп, що лежав посеред осипу… Амбрас знав усе про перебіг концерту, кількість глядачів, порушень, нещасних випадків, бійок чи пожеж. Відтоді, як в ангарі почали проводити ці концерти, він слідкував за ними як холоднокровний обсерватор, адже Армія вимагала звіту про захід, складеного моорським секретарем і завіреного підписом керівника каменоломні.

Зараз він забрав з рук Берінга бінокль і ковзнув поглядом по набережній.

— Ми пішки не підемо. Ми поїдемо. — Він свиснув, кличучи попелясто-сірого дога. — Заводь.

Коли Берінг запустив мотор «Ворони», мул, який щипав траву біля ставка з водяними ліліями, перелякано смикнувся вбік. На прохолодному, сухому кермі Берінг відчув, як сильно спітніли долоні. Лілі сиділа поруч із ним, на передньому сидінні. Вперше з того часу як розплутувала вузол на його шкіряному фартусі, була вона так близько від нього. Амбрас сів позаду біля дога, який, тільки-но машина рушила, поклав свою морду йому на коліна.

На старій, зазвичай малолюдній дорозі, яка бігла уздовж скелястих урвищ високо над озером і вела в долину з летовищем, під цю годину також панував ґвалт; з усіх куточків озерного краю стікалася до ангара публіка. Вже через кілька кілометрів «Ворона» глухо застрягла в процесії, що сунула назустріч все яскравішим вогням.

Подорожні жадібно роздивлялися і навіть крадькома обмацували блискуче лакування крилатого «студебекера», але друзів у власника машини було тут так само мало, як і в каменоломні і взагалі в Моорі. І захистом від кулаків та каміння служив Собачому Королю не стільки страх перед ним самим чи перед його зв’язками в Армії, а насамперед дог. Амбрас опустив скло на двох вікнах, і здоровенна голова тварюки вискакувала, як на пружині, то з лівого, то з правого вікна; пес рвався з ланцюга і злим басовим гавкотом створював для машини той простір, якого Берінг вимагав короткими сигналами клаксона.

Навіть солдати військового патруля, які спинили їх біля дерев’яного мосту, щоб з усіх боків роздивитися «птахомобіль», наважилися помацати хромований дзьоб і клепані кігті, тільки коли Собачий Король зачинив вікна і вийшов з авта. У розмовах з патрулем Амбрас у якийсь момент вказав на Берінга (або на Лілі?), засміявся і щось сказав, але що саме — розібрати всередині «Ворони» було неможливо через собачий гавкіт. Не показуючи документів і не отримавши навіть контрольної відмітки, яку ставили всім відвідувачам концерту найпізніше біля в’їзду на летовище, Собачий Король повернувся на заднє сидіння, і вони поповзли далі.

Вони мало говорили під час цієї поїздки. Процесія неохоче розступалася перед ними і щільно змикалася одразу позаду, тож відблиск габаритних вогнів червонів на обличчях пішоходів. Деякі вибоїни на дорозі були такі глибокі, що солдати, які супроводжували оркестрантів, позначили їх палицями й суччям, аби попередити про пастки тих, хто йшов за ними. Обминаючи ці зяючі провали, Берінг часом влаштовував на трасі таку тисняву, що пішоходи, яким не було куди ступити, здіймали обурений крик і стукали долонями по вітровому склу. Замахнутися на машину Собачого Короля не просто долонею, а чимось більш важким і тут ніхто не смів.

Коли Амбрас несподівано нахилився вперед і торкнув Берінга за плече, той, цілком занурений у своє черепаше, сантиметр за сантиметром, просування, з переляку так смикнувся, що дзьобом «Ворони» зіштовхнув якогось рядженого з вибіленим обличчям у хащі.

— Облиш його. Їдь далі. — сказав Амбрас. І трохи згодом додав: — Ця штуковина при тобі?

Штуковина. Собачий Король рідко називав речі своїми іменами. Авто — штуковина. Радіо — штуковина. Телевізор, склоріз, карбідний ліхтар, перфоратор — ця штуковина, та штуковина. Тільки для своїх собак він постійно винаходив нові, нерідко химерні, пестливі або лайливі прізвиська, які змінювалися, втім, так швидко, що звірі краще орієнтувалися за завжди незмінною, особливою висотою голосу або свисту, якими він їх підкликав. Але з обережності вони всі здіймали голови, коли Амбрас мав на увазі лише одного з них.

— При мені? Яка штуковина? — Берінг і на службі в Амбраса від назв відмовлятися не бажав. Як же так можна — без назв. Адже найменша деталька якого-небудь механізму і та разом з назвою мала своє певне призначення… Попри те, що за минулі тижні він уже звик знатися на хазяйській мові штуковин, так само як і на скупих його жестах, при нагоді він усе ж намагався удавано спантеличеним питанням вирвати в Амбраса назву. Щоправда, здебільшого ці спроби закінчувались тим, що йому ж самому й доводилося називати предмет, який мав на увазі Собачий Король.

— Яка штуковина, кажеш? А чим, по-твоєму, можна справити найбільше враження на цих горлопанів довкола? Мітлою? Ну так взяв ти цю штуковину чи ні?

— Тут вона, — сказав Берінг, на мить поклавши руку на схований за поясом пістолет.

За минулі тижні Амбрас жодного разу не питав про зброю.

Поїздка затяглася. На порожній дорозі вона б тривала півгодини, не більше. Але цієї п’ятниці вони дісталися гірського плато, де було розташоване летовище, вже коли сонце давно сіло. Здалеку було чути пробні інструментальні фрагменти, рик бас-гітари. Ворота ангара — в блискучому світлі прожекторів. А під цими воротами вирував натовп — чорний потік силуетів і танцюючих тіней. Схоже, тут зібралися тисячі людей.

Злітно-посадкова смуга старого летовища була найширшою і найкраще збереженою ділянкою шосейної дороги з відомих Берінгові в усьому приозер’ї: за минулі тижні він тричі проїжджав через цю безлюдну долину на плато, щоб на декілька секунд розігнати «Ворону» до швидкості, недосяжної на жодній зі жорствяних доріг Моору. Але злітна смуга, яка під час таких поїздок бігла йому назустріч немов ріка з раптово прочиненого шлюзу, сьогодні була густим і повільним людським потоком — і десь у ньому загубилася «Ворона», яка майже в пішому темпі повзла до ангара.

— Щось я не можу пригадати… — Лілі не договорила, тому що кожен в авті думав про одне й те саме: ніхто з них не міг пригадати, щоб на концерт збиралася така прорва народу. І це при тому, що цей наплив був пов’язаний з одним-єдиним іменем, яке виблискувало на всіх афішах, а тепер, виведене шрифтом з електролампочок, сяяло над воротами ангара:

PATTON’S ORCHESTRA

Нечуваний ажіотаж, викликаний цим палаючим, пульсуючим спалахами іменем, навіть моорського секретаря, здавалося, спантеличив. Він раптово виник перед ними, бурхливо жестикулюючи, вказав їм місце на імпровізованій стоянці машин армійської колони, а по дорозі через заблокований солдатами простір під сценою, сконфужено метушився, постійно повторюючи, що така маса людей до ангару нізащо не поміститься, це неможливо. І він, ще коли тільки почало смеркатися, переговорив з військовою поліцією. Тож концерт пройде просто неба. Лише сцена залишиться під дахом.

Сцену — поміст на сталевому каркасі, обвішаному світляними спіралями та маскувальними сітками, — перенесли до відкритих розсувних воріт, і на ній все ще перебували техніки, всі до одного у формі. Порожній ангар на задньому плані, що перетворився тепер на резонатор, сповнений величезних летючих тіней, виразно вібрував від пробних пасажів.

Охоронець моорського секретаря провів Собачого Короля з його почтом нагору, в сліпуче світло сцени, і вказав, де вони можуть розташуватися. Місця на сцені — це тісні закамарки поміж футлярів, підсилювачів та акустичних колонок, у напівтемряві, далеко від рампи. І тепер вони стояли там, кожен по-своєму незручно, і тут раптом з усіх боків залунав пронизливий свист — публіка жадала нарешті бачити своїх кумирів.

Patton’s Orchestra! В окупаційних зонах не було імені (не рахуючи хіба що самого мироносця) більш славного — і більш скандального. Завдяки вечірнім шоу, що транслювалися по середах армійськими теле-та радіостанціями і досягали кожного секретаріату, пісні цієї групи стали гімнами й шлягерами, їх наспівували у найдальшій глушині, ними захоплювались, навіть коли вони викривлялися шумом і тріском перешкод.

Bandleader, худий гітарист із довжелезним, до пояса, волоссям, заплетеним у косу, назвав себе і свій «оркестр» на честь уславленого танкіста, генерала Паттона, і його девіз, яким він прикрасив ударну установку й брезент автофургонів, у котрих під армійським захистом і за армійським замовленням їздив територіями Оранієнбурзького миру, — цей девіз його фани засвоїли значно краще за всі стелламурівські лозунги: Hell on Wheels.

Там, де Паттонівське Пекло на колесах стрімголов вибігало на сцену, хапало інструменти і для налаштування «лабало» кілька брутальних тактів, бушував захват, якого не викликала жодна інша музика. Hell он Wheels! стало бойовим кличем, який часом наводив жах навіть на важкоозброєних солдатів чоти супроводу, адже часто за цим ішли хвилі захвату, які майже неможливо було відрізнити від масового бунту. Каміння й пляшки літали тоді у повітрі, прути арматури і палаючі прапори…

Хтозна, що саме викликали у головах і серцях своєї екзальтованої публіки Генерал Паттон і його музики, — але це було щось безконтрольне, і втихомирити її часто вдавалося лише силоміць. Проте, незважаючи на побоїща в залах і масові бійки попід сценою, не було випадку, щоб хтось із комендантів хоча б раз заборонив виступи Паттона: в окупованих районах ці концерти, безперечно, перетворювали неспокій і невдоволення на дике, але за великим рахунком зовсім не шкідливе свято. До того ж концерти Паттона немов магнітом притягували і банди з Кам’яного Моря та міських руїн. Прикинувшись крикливими, загримованими крейдою фанами, навіть голомозі, що перебували в розшуку, іноді пробиралися під сцену і там попадалися військовій поліції.

Потік глядачів, що ринув через летовище до ангара, ще не спинився; Амбрас сердито дорікав моорському секретареві, йшлося про невідправлену партію каміння; Лілі та Берінг мовчки стояли поруч, заворожені величезним, яскраво освітленим простором сцени, який розкинувся перед ними, — і раптом, без будь-якого оголошення, почався концерт.

Чоловік у плямистому камуфляжі — нібито звукотехнік, адже він щойно зосереджено налаштовував гітару, — повторив декілька тактів, роблячи темп усе швидшим; ударник, який щойно дзенькав знічев’я трикутником, несподівано витягнув руки вгору — і барабани шалено гримнули. Це був сигнал. Одразу на світло вискочили три постаті, що тримали гітари немов шпаги — всі в амулетах, обличчя в крейдяному гримі; бас-гітарист також подав знак — акорд настільки потужний, що в ньому потонули всі інші голоси.

Лілі схопила Берінга за руку і щось крикнула. Йому довелося нахилитися вухом до її губ як ніколи близько, щоб урешті розібрати:

— Це-не-Паттон. — Її рука, яка ще мить тому лежала на його плечі, зісковзнула, і він не наважився її затримати.

Це був не Паттон. Це була прелюдія — виступ групи, чию назву ніхто не чув, ані у вечірніх шоу по середах, ані в хіт-парадах короткохвильових радіостанцій. Але попри те, що їхні рифи деколи виходили сирими, а то й зовсім розпадалися на дисонанси, публіка все ж мало-помалу почала притопувати в такт, смолоскипами й палаючими дрючками виписуючи в темряві вогненні знаки. А коли прелюдія завершилася несамовитим оргіастичним хаосом голосів і безіменні щезли так само раптово, як і з’явились, світло прожекторів потьмяніло до фіолетового. І ці сутінки, в яких лише де-не-де зблискував мікрофон чи деталь з хромованого металу, кричали, вимагаючи появи Паттона.

Але ось спалахнув один із прожекторів; конус світла впав з ночі на сцену і, ковзнувши повз Берінга, вихопив з темряви чоловіка з синім від татуювань обличчям. Він біг. Біг, коли прожектор освітив його, і біг далі в конусі світла посеред сутінкового простору сцени, тягнучи за собою шнур мікрофона і на бігу викрикуючи ім’я, яке, надзвичайно підсилене, прокотилося понад натовпом і над усім летовищем: General Patton and his Orchestra!

Берінг бачить, як бігун хапається за якісь уявні важелі. Він відводить, тисне їх донизу і відскакує назад, у темну глибінь сцени, звідки тепер зусібіч, серед блискавок магнієвих спалахів, вибігають паттонівські музики. Семеро чоловіків і чотири жінки. Публіка знає їх усіх на ім’я.

Вони хапають свої інструменти та мікрофони точно так само, як це всі бачили по середах на екрані, і стартують без жодного видимого знаку до вступу, стрімко розпочинаючи одну з найзнаменитіших пісень Паттона, аж глядачі біля їхніх ніг не в змозі ні підспівувати в такт, ані просто притупувати.

Потім музика замовкає — так само різко, як і почалася. Лише хор безнадійно відсталих від неї фанів невиразно гуде ще кілька секунд, після чого знову спалахує гарячкове збудження, серед якого на сцену останнім з учасників «оркестру» виходить Генерал Паттон.

Паттон не біжить. Він крокує. Іде прямо на Берінга, той аж блідне і з затамованим подихом мимоволі намагається сховатися глибше в тінь акустичних колонок. Але там уже стоїть Лілі. Амбраса ніде не видно.

Який він малий, цей Паттон.

Малий?

Паттон проходить повз, так близько від Берінга, що той міг би доторкнутися до нього витягнутою рукою. Паттон ковзає по ньому поглядом, дивиться крізь нього і йде далі, назустріч оваціям. Тінь під сонцем прожекторів — таким бачить його Берінг; Паттон крокує назустріч натовпу, який тягне до нього цілий ліс рук, а той, хто стоїть, як Берінг, поміж кабелів і чорної апаратури, може подумати, що всі ці руки тягнуться до нього. Або до Лілі.

Вони вимагають нас, мало не кричить він, вони вимагають нас!

Але Лілі не зводить очей з тіні Паттона. Далеко попереду, серед овацій, він зайняв своє місце. І там, біля самого краю сцени, підносить руку, немовби бажаючи вгамувати збуджений рев, однак потім лише наближає її до лоба, обводячи поглядом море ентузіастів унизу і врешті викрикує до жаху потужним голосом, який ніяк не узгоджується з його постаттю: Good!  — і по довгій паузі, дозволивши натовпу відгукнутися громовим відлунням — Evening!

Good Evening. Такому як Берінг достатньо цього крику, щоб упізнати неповторний голос, який він так часто чув по телевізору в моорському секретаріаті, з тріскучих радіоприймачів і врешті на платівці з колекції, залишеної майором Елліотом. Але по-справжньому не чув іще ніколи.

Ті фани, які вважали, що Паттон тепер підхопить допіру перерваний шалений темп своєї групи і знову роздує звукову бурю, раптом здивовано чують лише його. Варто Паттону дещо підвищити голос, і з першої ж ноти він — високо над ревом юрби і всяким шумом доколишнього світу, — зовсім сам. Він співає.

Далеко від своїх музик і так близько до здійнятих рук натовпу, що деякі хапають його за ноги; стискаючи в кулаці мікрофон, у супроводі однієї-єдиної гітари, від чого увесь інший блискучий арсенал його притихлого оркестру здається дивним і непотрібним, Паттон кричить, співає, говорить, шепоче, видихає довгі мелодійні фрази, що здаються Берінгу строфами якоїсь lovesong.

В усякому разі, він чує слова, саме звучання яких хвилює його і змушує думати тільки про присутність Лілі, про її руки, чий легкий дотик він уже знає, і про її губи, цілком йому не знайомі.

Цієї пісні у приозер’ї ще ніхто не чув. Овації змінила тиша, в якій голос Паттона звучить ще потужніше. І він сам, величезний, ніби пророслий з власного голосу, перевершуючи всі сподівання фанів, стоїть, сяючи серед темряви.

Берінг щулиться ніби від холоду, хоча вечір теплий і безвітряний. Як завжди, коли він губиться у прекрасних звуках, трепіт серця перетворює його шкіру на пташину, гусячу. Йому так добре, що навіть страх бере: а що як прекрасні звуки зараз відпустять його, покинуть. (І скільки ж разів він, отямившись, мимоволі знову опинявся в гамірному світі, дещо смішний, із звихреними тут і там волосинками, — як завжди після якогось сильного почуття).

Але цього разу тремтіння не припиняється, і звуки не відпускають його, і ніщо не виштовхує його назад у світ. Цього разу прекрасні звуки ще й набирають сили і тягнуть за собою інші голоси, насамперед бас-гітару — чорношкіра гітаристка починає підігравати співу Паттона спершу майже непомітно, надалі поступово збільшуючи темп. Немов туга, довга тятива гуде під пальцями лучника і не рветься — басові ноти летять навздогін голосу Паттона, невідступно супроводжуючи його сходами дивовижних пасажів, на висотах і в глибинах, стаючи чіткішими і немов підбираючись ближче.

І Берінг також підноситься, і біжить, і стрибає, а врешті летить за рухами темношкірої жінки й назустріч голосу і стає геть невагомим — як у ті моменти, коли намагається прослідкувати крізь хазяйський бінокль за стрімкими фігурами пташиного лету, доки зовсім не губить ґрунту під ногами і не кидається стрімголов у звихрене небо. Паттон співає.

Берінг летить. Із заплющеними очима він виписує петлі в небесах і пливе між гірськими масивами хмар, коли чиїсь руки тихо повертають його на землю, але не вниз. у тріскучий світ, а до гнізда. Це дві руки в чорній шкірі, прохолодні і ніжні, немов крила, обіймають його ззаду за плечі, обвивають його пташину шию. А до спини припадає тепле, легке, немов пушинка, тіло, похитується з ним у ритмі паттонівського голосу.

Йому нема потреби бачити срібні браслети на зап’ястках і відчувати на шиї доторки тонких ланцюжків-підвісок, щоб знати, що це руки Лілі. Від її дихання його пташина шкіра стає ще шорсткішою. А потім він притуляється до неї, дозволяючи їй підтримувати себе й колисати. Так було на початку його часів. Так він колихався у темряві кузні, під захистом голосів замкнених у клітках курей. Що він має робити, аби нічого не розтоптати в цьому раю? Ще ніколи він не обіймав жінку. Він не знає, що має робити. Тільки б голос, який тримає їх обох у цьому леті, не замовкнув, не перестав співати.

Hell on Wheels! Паттон немов розбудив піснею свій оркестр, а розбуджені ніби відчули за спинами цю летючу, тривожну умиротвореність, і одразу згадали про свій девіз — раптом усі голоси інструментів одразу валять на паттонівську мелодію, з такою силою кидаються на його голос, що він тоне у потужному напливі звуків, але вже за мить виринає знову з цього припливу. Берінг бачить водяного птаха, який пливе поміж валів, і щоразу коли хвиля, увінчана короною з білої піни, норовить упасти на нього, поховати, він злітає, розвіваючи крилами шумовиння. Натхненний потугою, з якою цей голос продирається навіть через канонаду ударних, Берінг і сам відчуває, ніби підноситься вгору і набирає сили — тепер її досить, щоб узяти руки Лілі, звільнившись з їхніх обіймів.

Він розвертається до неї, до її обличчя, і очі її раптом опиняються зовсім близько, так близько, що, як тоді, під час першої зустрічі, він мимоволі опускає погляд. Такої близькості він не може знести без збентеження. Відчуваючи, що його бачать наскрізь, він заплющує очі і ніби лише задля самооборони, щоб уникнути цього прекрасного, бентежного погляду, наважується на те, на що досі наважувався тільки у снах і мріях.

Навпомацки він притягує Лілі до себе, цілує в губи. І вже наступної миті, немов глибоко у своєму сновидінні, відчуває між своїми губами і на зімкнутих зубах її язик.

Тепер Лілі вивільняється з його обіймів. Хоча вона відійшла всього на один крок і так само тримає його руки у своїх, вона знову далеко, так далеко, що він тужить за нею і знову жадає її тривожної, бентежної близькості.

Але вона не хоче. Він щось зробив не так. Точно не так. Він лякається. Тепер необхідно на неї глянути. Але в її очах немає докору. Яка блаженна тиша тепер на душі. Тільки зараз він чує хвилю овацій: там, унизу, до самого краю ночі гойдається поле здійнятих рук. І всі ці руки летять назустріч їм. Невидимі в чорній глибині сцени, вони тримаються за руки, міцно тримаються одне за одного. Паттонова пісня скінчилася. Діти Моору захоплено аплодують.

Тепер Лілі відпускає Берінга з полону своїх очей, і долоні свої забирає, обертаючись до Паттона і, високо здійнявши руки, починає плескати разом із натовпом: More More More.

Такою Берінг не бачив жодну жінку. Він ще відчуває на губах вологу її язика і вигукує її ім’я. І вона чує його. Чує і сміється до нього: More! More! Охоплює пальцями його руки, різко тягне їх догори. Хай він також аплодує! І буде зовсім близько — так, як вона відчуває серце у своїх грудях. Вона не відпускає його зап’ястя. Плескає в його долоні. Він і справді її поцілував.

І тут щось у ньому розривається і випливає з тієї глибини, куди був занурений погляд Лілі. Один з давніх, втрачених голосів. Адже він хоче, хоче долучитися до загального крику — і витягує шию, як тоді, засніженим лютневим ранком, витягує шию ніби птах, курка. Але з горла крізь розкритий рот рветься не квоктання, не клекіт, а людський крик. Він тріумфує. Він кричить, як ніколи досі не кричав, і два голоси — його і її — зливаються в єдиний радісний голос.

17. Діра

Звісно, діти Моору (так само як і Гаагу чи Ляйсу) ладні були тієї п’ятничної ночі стояти до виснаження і аж до світанку хрипло й надсадно кричати, вимагаючи від Паттона та його групи все нових і нових пісень… Але в якийсь момент, коли вже було ген за північ, музиканти раптом зникли у чорній глибині ангара (а звідти непомітно пройшли до своїх наметів) і попри тривання бурхливих оплесків більше на сцену не вийшли. Потім погасили прожектори. Апаратуру демонтували вже при світлі кількох тьмяних ламп.

На летовищі палали вогнища та смолоскипи. Більш ніж півгодини слухачі хором обурювалися з приводу зникнення групи, потім натовп потягнувся назад, спочатку все ще гучно нарікаючи, а потім лише з глухим бурмотінням. Деякі з тих, що, будучи затисненими в юрбі, дибали крізь ніч додому, до озера, мали при собі кишенькові ліхтарики, але до пори ховали цей скарб, дістаючи його, коли відділялися від загального потоку і врешті лишалися самі, — нема чого спокушати долю і кидати виклик вивільненій в екстазі разом з іншими емоціями спразі електричного світла, електрогітар та інших знаків прогресу.

Більшість інцидентів. що згадувалися секретарями у звітах перед Армією, ставалися у таких і подібних ситуаціях саме на шляху додому. Адже у раптовій тиші після бурі, після такого дикого шалу та самозречення давні закони та правила Оранієнбурзького миру ніби якийсь час ще не мали сили; заборони не мали значення, грізні кари нікого не лякали. Багато з того, що відбулося у перші години після концерту, ставалося в одну мить і без думки про наслідки.

Втім, цього разу натовп поводив себе на рідкість мирно як для такої ночі. Немов Пекло на колесах саме відбушувало за шанувальників Паттона, лише де-не-де відбувались окремі сутички між ворожими угрупованнями «шкіряних», але не було жодного серйозного бою. Було кілька розбитих до крові носів, удари кулаками, але жодних кастетів, ланцюгів чи ломів. Паттонівська охорона і військова поліція заарештували з десяток підозрілих типів серед публіки, жодного разу не застосувавши вогнепальної зброї.

У темряві людський натовп здавався абсолютно хаотичним, але при цьому неквапливо, майже блаженно повз із долини летовища. І за арештованих ніхто, крім поодиноких п’яних дружків, вступатися на поспішав; так і стояли вони прикутими наручниками до борту бронетранспортера. Смикали свої окови, викрикували запевненення у невинуватості або прокляття, а фанів Паттона зовсім не цікавило, хто це такі: мародери, спекулянти чи вбивці, що перебувають у розшуку, — вони шкодували лише за тим, що й цей концерт закінчився.

Сонна Лілі, сидячи на передньому сидінні «Ворони» під захистом дога, чекала на Берінга, а він шукав хазяїна — на армійській автостоянці, біля сцени і врешті в натовпі, без будь-якого плану. Заворожений голосом Паттона та ніжністю Лілі, він лише незадовго перед тим, як згасли прожектори, помітив, що Амбрас зник. Але протягом усього концерту він був цілком упевненим, що Амбрас стоїть у густій тіні куліси, щонайбільше кроків за п’ятнадцять від них. Отже, там був не Амбрас? Але одного разу він все ж наче відчув погляд Собачого Короля і намагався вихопити Лілі в темряву, шепнувши їй на вухо:

— Він на нас дивиться.

— Хто на нас дивиться?

— Він.

— Амбрас? А чим ми йому заважаємо? Він тільки зі своїми псами цілується.

А потім Лілі була близько-близько, і над їхніми обіймами бушувала музика Паттона, і він забув — забув ! — про те, про що після свого поселення в Собачому домі не забував іще ні на мить, — про присутність хазяїна.

Тепер він пробивався крізь людський потік, що плинув йому назустріч, і все більше мучився думками, що тут, у темряві й колотнечі, якась банда п’яних «шкіряних» могла впізнати в Амбрасі начальника каменоломні, друга й довірену особу Армії… Скільки ж часу минуло з моменту зникнення Амбраса? Може, на сцені він помилився, і та фігура в тіні була незнайомцем, а можливо й ворогом.

Але якщо саме Собачий Король бачив, як його Охоронець серед акустичних колонок та підсилювачів осліп від ніжності та ніяковіння, то дивився він точно не на таємні пестощі парочки, а насамперед на їхні руки; можливо, нічого, крім цих здійнятих, переплетених, щасливих рук, і не бачив. Адже та танцювальна легкість, з якою Берінг і Лілі, як і тисячі інших фанів здіймали цієї ночі свої руки високо над головою, роблячи їх одним величезним розгойданим полем, Амбрасові була зовсім недоступна… Амбрас був калікою. І Берінг знав його таємницю.

Блукаючи в натовпі, він знову як наяву чув гуркіт каменоломні. Це сталося сьогодні вранці. Закладену вибухівку зарано підірвали. І на нього й Амбраса полетів град кам’яних уламків.

У хмарі з піску та кам’яного пилу вони рвонули до начальницького бараку. Амбрас із прокльонами прочинив двері й струсив пісок з плечей. Потім дістав із тумбочки щітку, нахилив голову і наказав Берінгу вичесати пісок з його волосся.

— Я з цим сьогодні не впораюсь. — сказав Амбрас. — Коли змінюється погода, я стою під дощем чи снігом, а руку підвести не можу.

Зміна погоди? День був сонячним. Тільки вітер потроху наростав. Берінг бридився цією запилюженою головою, з якої від першого ж доторку посипалася лупа. Він не любив такого близького контакту з чоловіками. Навіть батька, який уже не бачив себе у дзеркалі і якого ковалиха по неділях розчісувала роговим гребенем, сам він не розчісував ніколи. Волосся. Він механік, водій, коваль — чи всього-на-всього озброєний перукар?

Хоча наказ Амбраса його розлютив, він не став перечити і почав так обережно водити щіткою по цьому жорсткому як дріт, у багатьох місцях уже сивому волоссю, ніби розчісував кусючого пса.

Плечі Собачого Короля побіліли від кам’яного пилу та лупи, а Берінг усе далі працював щіткою і, займаючись цією нудною, принизливою роботою, почав здогадуватись, що ця ніби мимохідь довірена йому таємниця означала: Охоронець — зовсім не насмішкувате прізвисько.

Собачий Король не жартував, називаючи його Охоронцем. Амбрас не міг підвести рук над головою, не міг направити їх на ворога і мав усі підстави приховувати від Моору таку ваду. Якщо фаворит Армії проявить слабкість, то скоро влада окупантів, що відступали все далі й далі, йому не допоможе.

Лише через годину — вони сиділи в бараці начальника перед розібраним дефектним перфоратором і слухали, як пориви вітру женуть пісок гофрованим залізом даху, — він нарешті наважився спитати хазяїна: Що з Вами, що це за хвороба така?

— Це моорська хвороба, — сказав Амбрас, — на Сліпому березі її багато хто підхопив.

— У кар’єрі? На яких роботах?

— Не на роботах. На гойдалці.

Гойдалка. Swing. Берінг знав назву цих тортур за великою, розміром з плакат, грубозернистою світлиною, яку разом з іншими меморіальними матеріалами можна було бачити в армійських виставкових наметах і на інших стелламурівських заходах. На плакаті було зображено величезний бук, а на його нижніх крислатих гілках висіли п’ятеро в’язнів у смугастих робах. Руки в них були зв’язані за спиною, а через пута пропущено мотузку. На ній їх і підвісили, на ній вони і гойдалися. Їхні муки були описані у нижній частині плаката англійською та німецькою мовами, але Берінгові запам’яталося тільки це слово і його переклад: swing!

«Якщо ти дивився охоронцеві прямо в очі, — сказав Амбрас вранці в адміністраторському бараці, одягаючи на великий палець кільце-тримач розібраного перфоратора, — просто в очі, зрозуміло.  У тебе не було права дивитися йому в очі, ти повинен був завжди дивитися тільки в землю, зрозумів? А деколи було досить просто ковзнути по ньому поглядом… чи з переляку надто довго витріщатися на носи його чобіт чи не зняти вчасно шапку… або ти міг поплатитись за те, що міг стояти тільки криво, а не за командою „струнко“, коли він, ударивши тебе ногою, волає: Дивись на мене! Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю! Таких і навіть значно менших провин вистачало, щоб почути: На гойдалку! Прийдеш після перевірки. І ти починав лічити хвилини і рахував доти, доки тебе врешті не тягли під дерево.

Там тобі заламують руки за спину і зв’язують мотузкою і перед бідою, що на тебе чекає, ти, як майже всі до і після тебе, починаєш кричати, благаючи про помилування. А потім вони на цій мотузці різко підвішують тебе і б’ють, щоб ти розгойдувався — і ти… ти з криком про Божу поміч усіма силами намагаєшся утриматися в будь-якій похилій позиції, щоб, не дай Боже, не відбулося те, що якраз і відбувається: вага власного тіла тягне твої зв’язані за спиною руки догори, все вище і вище, і в тебе вже нема сил, і твоя жахлива тяжкість викручує ці руки назад, задирає їх над головою, аж поки кістки не вискакують з плечових суглобів.

Звук при цьому такий, який ти якщо й чув, то хіба що в м’ясній крамниці, коли різник відриває по одній кістки від туші чи ламає суглоб у протилежному від його ходу напрямі; так от у тебе звук майже нічим не відрізняється. Але цей хрускіт і тріщання чуєш ти один, тому що всі решта — і свині, які стискають в кулаках мотузку, на якій тебе підвісили, і твої друзі за нещастям, які поки що цілі й неушкоджені дивляться на тебе знизу, а завтра чи вже за хвилину будуть висіти тут також, — всі решта чують лише твоє завивання.

Ти хитаєшся, охоплений болем (ніколи б раніше не повірив, що можна відчувати його і не померти!), і виєш не своїм голосом (досі ти навіть не припускав, що в тебе такий голос!), і вже ніколи, ніколи в житті тобі не підвести руки так високо над головою, як цієї миті.

А якщо одному з цих спаде на думку зробити тебе взагалі калікою, він хапає тебе за ноги, і висне на них всією вагою, і розгойдується разом із тобою. Ця чаша, — сказав Амбрас, — мене обминула, але тільки ця». — Він подряпав палець кільцем перфоратора і злизував кров з маленької ранки.

Берінг уперше чув, щоб колишній в’язень баракового табору при каменоломні розповідав про свої муки. В армійських демонстраційних наметах і на шкільних уроках у перші повоєнні роки про тортури та злигодні Сліпого берега завжди розповідали лише стелламурівські проповідники (за тих часів їх так поміж собою називали моорці), але не самі жертви мордувань. І на всіх «party» в каменоломні чи покаянних ритуалах біля пароплавного причалу звільнені залишалися німими і безликими, тож Берінг і взагалі багато дітей Моору думали, що таборяни ніколи не мали власного голосу, а обличчя в них завжди були застиглими масками мертвяків, як на армійських плакатах у голих трупів, навалених купою біля бараків чи скинутих у глибокі ями: таких фотографій було вдосталь і в демонстраційних наметах, і на шкільних уроках історії, а в процесіях громад спокутників ними часто були обвішані сендвічмени.

Багато часу минуло, доки Берінг і такі як він зрозуміли, що не всі небораки з баракового табору щезли в землі чи у величезних цегляних печах крематорію, деяким вдалося врятуватися і жити тепер у тому ж світі, що й вони. Біля цього озера. На цьому березі. Лише коли Собачий Король та інші давні зебри. змінивши свої смугасті роби на армійські шинелі та бомбери, за завданням та за підтримки Армії перебрали на себе керівництво не лише каменоломнею, а й буряківницькими товариствами, солеварнями, секретаріатами, посіли й інші відповідальні пости, — лише тоді молоде покоління навіть у найглухіших закутках приозер’я мусило визнати, що минуле ще аж ніяк не зникло.

Але згадки про час, який був до них, для дітей Моору були нудними. Хіба вони мали якийсь стосунок до чорних прапорів на пароплавному причалі чи до руїн табору біля каменоломні? А до послання Великого напису в кар’єрі? Хай інваліди війни й ті, хто з неї повернувся, якщо вони мають бажання, обурюються стелламурівськими заходами і протестують проти правди переможців — для Берінга і йому подібних усі меморіальні ритуали, що проводилися хоч за наказом Армії, хоч з ініціативи громад спокутників, були не більш ніж похмурою виставою.

Адже те, що діти Моору бачили на плакатних щитах і чули на схвалених мироносцем уроках історії. було просто-напросто Моором — покинуті бараки, обліплені мушлями палі пароплавного причалу, каменоломня, руїни. Все це було й так їм відомо. Їм хотілося бачити зовсім інше: багатосмугові шосе Америки, якими одна за одною мчали машини на зразок тієї, на якій тут, у приозер’ї, їздив лише комендант, а пізніше — його Собачий Король. Хмарочоси острова Мангеттен, де була резиденція Ліндона Портера Стелламура; море! — їм хотілося бачити море, а не пожовклі світлини Сліпого берега. Статую Свободи біля входу до Нью-Йоркської гавані та порожнистий смолоскип у її витягнутій руці хотіли вони бачити, а не гігантські літери Великого напису: Тут лежать убиті — числом 11 973… Звісно, у кожній землі лежали мертві. Але хто хотів у третьому десятилітті Оранієнбурзького миру рахувати трупи? Великим написом розповзався мох.

З тієї хвилини, як закінчився концерт, Берінг жодного разу не наштовхнувся ані на п’яних забіяк, ані на «шкіряних», але продирався крізь юрбу все рішучіше і безцеремонніше. Якщо з Собачим Королем щось сталося, вілла «Флора» знову відійде до Армії, а він сам повернеться до кузні. Натовп був настільки повільним, що бісив його. Кулаками він розштовхував послідовників Паттона, які зовсім нещодавно були йому ніби рідні, і вигукував ім’я хазяїна. Але тут це ім’я викликало лише озлоблені погляди, і хоч як би сильно він опирався, натовп повільно волочив його із собою.

Стоянка машин супроводу здавалася далекою чорною фортецею у темряві, коли він нарешті знайшов Собачого Короля. Амбрас стояв, обіпершись на оброслий травою бік іржавої автоцистерни, а довкола була юрба, і його обличчя мерехтіло у відблисках палаючого суччя та смолоскипів тих, що його обступили. На перший погляд, здавалося, що він цілком занурився у споглядання абсурдного номеру, який тут розігрувався за його участі. Сім або вісім ірокезів (так звали голомозих, які залишали на голові вузьку смужку волосся, пофарбовану крикливо-червоним кольором, на зразок півнячого гребеня), робили випади в його бік і зразу ж відскакували назад, тягнулися до нього своїми смолоскипами, але не торкалися, не обпікали, тільки волали щось — чи то питання, чи то образи — не розібрати. Амбрас не відповідав і взагалі ніяк не захищався. Просто стояв і дивився на них. Який же в нього втомлений вигляд.

І це — Собачий Король? Друг Армії, який може судити і оголошувати у приозер’ї надзвичайний стан? Непереможний? Той, кого Моор досі боявся, адже одній бестії він проломив череп обрізком залізної труби, а другій голими руками скрутив в’язи. Цей втомлений чоловік?

«Собаки… як же вам вдалося тоді убити собак. » — запитав Берінг минулого ранку в адміністраторському бараці, і Амбрас не дав йому пояснити, що цікавиться він не просто моорською чуткою, що того вечора він сам, трусячись від страху, сидів навпочіпки у здичавілому винограднику біля огорожі вілли «Флора» і на власні очі бачив перемогу над зграєю — і бачив це інколи й тепер, коли заплющував очі.

«…цими руками, маєш на увазі? Собаки не нападають на тебе з цепами, — сказав Амбрас. — І не налітають зверху, немов птахи. Собаки не змушують тебе задирати руки високо догори, лише настрибують знизу». Пес, який стрибне на нього, додав Амбрас, і зараз стрибне на свою смерть.

Берінг наближався до хазяїна повільно, надто повільно. Натовп не переймався ані його збудженням, ані криками ірокезів зі смолоскипами, ані полоненим, обличчя якого знову і знову зникало у вогненному танці. Зав’язнувши серед групи якихось перемазаних сажею типів, які тягнули з собою пораненого, Берінг з усіх сил штовхався ліктями і раптом спіймав погляд Амбраса — понад двома-трьома десятками голів Собачий Король дивився на свого Охоронця.

Невже і справді дивився?

Так чи інакше, Берінгу здалося, що він не тільки спіймав погляд хазяїна, але й прочитав у ньому запитання, наказ, і він мимоволі намацав за поясом пістолет.

Від нього це вимагається?

Погляд сказав так.

І він настільки різко вихопив зброю з-під свого одягу, що сорочка зачепилася за спусковий гачок і порвалася. Коли ж пістолет опинився на видноті, у нього в руці, він був теплим, нагрітим його тілом, і все ж таки чужим, цілком новим і не нагадав йому ані пострілів квітневої ночі, ані обличчя ворога, що згасало.

Берінг зняв із запобіжника, пересмикнув затвор, почув, як патрон викинуло з обойми до патронника, і здійняв свою готову до пострілу зброю — показав її похмурому світові, серед якого стояв його хазяїн, чекаючи на допомогу.

І раптом простір перед ним спорожнів, простір жаху, який став швидко розширюватись: Він озброєний, обережно, ось той, та це ж коваль, у нього зброя… Натовп розступився перед ним, як води Червоного моря на гравюрі в ілюстрованій Біблії ковалихи, яку він стільки разів розглядав.

Люди, море… увесь світ сахнувся від нього у темряву. Вшиваймося звідси, в укриття! Тут псих зі зброєю! Чого варті смолоскипи й палаюче суччя, каміння, дубини й голі кулаки проти блискучого чорного пістолета в його руці?

Це було п’янке відчуття — йти через цей порожній простір до нерухомого Амбраса, обличчя якого все більше тонуло у темряві й мороці: смолоскипи, а з ними й усе світло відбігли від нього. Хто ніс із собою вогонь — кинув його, загасив чи затоптав, щоб не стати для озброєного освітленою мішенню. Сліпці в ночі, що несподівано навалилась, учасники вогненної вистави, спотикаючись, напирали одне на одного в темряві.

Берінг узяв один із покинутих смолоскипів і підніс його над головою. Хто тепер жбурне камінь чи наважиться хоча б пригрозити йому кулаком? З вогнем в одній руці і з пістолетом у другій він ішов на поміч своєму хазяїну.

Собачий Король стояв сам-один, коли Охоронець нарешті опинився поруч із ним.

— Вам нічого не заподіяли? Ви… ви не поранені? — Цієї миті він почувався дуже сильним, проте його голос задрижав.

— Живий ще, — сказав Амбрас. — Ці ідіоти мене б не зачепили.

— Не зачепили?  — Берінгові вчувався дзенькіт уламків його тріумфу. Він сконфужено заховав пістолет і заправив порвану сорочку. — А я? Що я мав робити?

— Нічого. Облиш, — сказав Амбрас, — ти все зробив правильно. — Потім він спитав про Лілі.

— Вона чекає в машині.

— А пес?

— І пес при ній.

На зворотному шляху до автостоянки летовище порожніло так стрімко, ніби Охоронець Собачого Короля розчахнув десь у ночі ворота, шлюз, крізь який потік відвідувачів концерту ринув на озерний берег. Дорогою Амбрас говорив мало.

Чого він пішов зі сцени, чого опинився в гущі натовпу?

Не хотів оглухнути там нагорі.

Окрім машиніста одного буряківницького товариства, який вирішив випросити у начальника каменоломні перепустку на рівнину і, жестикулюючи і просторікуючи, тягся за ними до самого ангара, більше ніхто їм дорогу не заступив. Та й цей прохач, хоча Берінгові вдалося його здихатись тільки силою, заднім числом злякався, коли через кілька днів до нього дійшли чутки, що Собачий Король зробив молодого моорського коваля не просто своїм водієм і не просто працівником, а ще й озброїв його і наказав стріляти по нападниках.

Біля ангара Берінг мусив чекати ще більше години, поки Амбрас, сидячи в армійській бронеавтівці, поговорить з якимось капітаном. Охоронець змерз, переминався з ноги на ногу, але першим повернутися до «Ворони» не наважився. З великого освітленого намету долітав гамір і сміх, і в якусь мить йому здалося, що він упізнав голос Паттона. Водій броньовика пригостив його цигаркою, але потім знову нап’яв навушники і став дивитись кудись удалину, адже Берінг не зрозумів жодного його жарту, як і коментарів щодо концерту.

Від Амбраса відгонило шнапсом, коли він нарешті виліз із кабіни і пішов до «Ворони» (Берінг підсвічував йому ліхатриком). Дог, немов порцеляновий, сидів на місці водія, а Лілі спала, прихилившись до нього, — і прокинулась, щойно Берінг відчинив дверцята. Пес не видав ані звуку. Берінг дав йому переповзти між передніми сидіннями назад, зайняв своє місце за кермом і завів мотор.

Це називалося щастям — те, що відчував Берінг на цьому шляху додому? Лілі сиділа поруч і на плавному повороті, коли машина виїжджала з автостоянки, притулилася до нього, точно так само як перед цим до дога, і не протестувала, коли він крадькома торкнувся її. А позаду сидів Амбрас, гладив свого пса і міг засвідчити, що Берінг, колишній моорський коваль, може виручити з небезпеки не лише себе, але й наймогутнішого чоловіка в приозер’ї. І на додачу до всього у вухах його ще звучала музика Паттона!

Злітна смуга була безлюдною. Тільки по її боках фари «Ворони» висвічували часом якісь постаті: вони сиділи біля вогнища або лежали у траві, загорнувшись у ковдри. Спокусі цієї широкої бетонної смуги, лише де-не-де зламаної колючими кущами, Берінг у своєму щасті не міг протистояти, і натис на акселератор. Глухе сопіння дога не було чутним у шумі двигуна. Прискорення притисло Лілі до його плеча. Злітна смуга мчала з чорної нескінченності йому назустріч, а за ним — назад, туди де він вперше поцілував жінку і врятував свого хазяїна. Кущі на узбіччях вапняно-білою стрічкою стрімко зникали з поля зору.

— Ти з глузду з’їхав? — почув він голос Амбраса позаду. Лілі, схоже, спала. «Ворона» з ревом летіла крізь ніч.

Минуло кілька секунд, доки Берінг повільно відпустив педаль, і ще за якусь секунду він переніс ногу на гальма, відчуваючи в цьому майже невловному зволіканні силу, яка вже не мала жодного стосунку до зброї в нього за поясом. Потім він натис на гальма і так різко знизив швикість, що голова пса з’їхала з колін Амбраса і вдарилась об спинку сидіння. Амбрас не сказав ані слова, а от Лілі враз випросталася, тихо засміялась, підштовхнула Берінга ліктем і прошепотіла: Вгамуйся!

Майже в самому кінці злітної смуги, там, де в останній рік війни винищувачі-бомбардувальники розвивали максимальну стартову швидкість, відривалися від землі й мусили круто здійматися вгору, щоб не розбитися об прямовисні скелі Кам’яного Моря, — там «Ворона» повільно з’їхала на колишнє платне шосе. Знову почалися незграбні маневри між вибоїн, ям і промоїн. Зараз і ця дорога була порожньою. Прихильники Паттона залишили на маскувальних жердинах і сучках клапті паперу та одягу, від чого деякі з цих попереджувальних знаків були схожі на опудала. Дрантя тріпотіло й маяло на холодному вітрі з озера, махало Берінгові. Ніч ставала шквалистою.

Ломота в плечах, мабуть, не підвела Собачого Короля — погода справді змінювалась. Схили вже наче у хмарах? Видимість погіршилася. Втомлений від напруженого вдивляння у вибоїни розбитої дороги, Берінг потер очі. Він не пригадує, щоб вибоїн було так густо, коли вони їхали в гори. Вони знов і знов виникали у світлі фар, і далеко не всі були позначені жердинами. Іноді він спрямовував автівку до самого краю над крутосхилом, бо інакше не можна було проїхати.

— Куди тебе несе? Обережно! — прошепотіла Лілі й мимоволі вхопилася за його руку, коли авто знову смикнулося, аби оминути яму. Але вона була надто сонною, щоб не заснути знов, тож знову схилила голову на його плечі. Амбрас у темряві говорив з догом і дорогою не цікавився.

Може, це здійнятий позаду «Вороною» шлейф пилу так химерно затуманив зір? Чи могли пориви вітру задувати цей пил крізь щілини та вентиляційні клапани всередину авта? Щойно Берінг протер очі тильною стороною долоні, а вже знову навертаються сльози, і він мусить напружено концентруватись, намагаючись роздивитись, що там на дорозі — яма чи просто тінь.

Хоча, можливо, в усіх цих розладах і обманах зору винні всього-на-всього тьмяні фари «Ворони». Під час ремонту він так і не знайшов їм заміни. А він взагалі правильно їде? Але ні, дорога та сама. Ну й де в Моорі взяти нові фари? Ось про що Собачому Королеві варто було б запитати в капітана. Або, може, Лілі зможе роздобути якісь на рівнині?

Обмірковуючи ці питання, Берінг повільно і непомітно їхав геть від свого щастя. Він обернувся до Лілі, але світло було настільки слабким, що він розпізнав її обличчя лише з другого разу. Вона боролася зі сном. Втомилася не менш за нього.

Але тут Берінг різко прокинувся — попереду, немов тінь, розверзлася яма, без жодного попереджувального знаку, настільки несподівано, що він мало не посадив у неї машину. Він так різко загальмував, що Лілі лиш дивом не врізалася лобом у вітрову шибу. Що відбулося з Амбрасом і догом, Берінг не бачив, але чув, як хазяїн сердито вигукнув:

— …що сталося? Що це з тобою?

— Яма.

— Де? — спитала Лілі.

Раптом Берінг відчув, як перехопило подих: він відвів погляд від дороги і перевів його на Лілі, а ця тінь, ця яма рушила за його поглядом. висковзнула з променів фар, злетіла вгору і чорною плямою потьмарила обличчя Лілі. Тінь рухалася разом з його очима. Яма зяяла не на трасі, а в його погляді! Коли він знову обернувся на дорогу, ця діра повторювала рухи його зіниць; коли невідривно дивився у світло фар, тінь знову завмирала на дорозі — овальна пляма, не надто різко окреслена і не така чорна, як справжні пастки та вибоїни, однак її майже неможливо від них відрізнити. Його погляд, його світ було продірявлено.

— Де? — повторила Лілі. — Де тут яма?

— Ти що, привидів бачиш? Що відбувається?

— Нічого, — відповів Берінг, — зовсім нічого.

І поїхав далі, прямо на цю діру у своєму світі, яка відступала перед ним і з кожним рухом його очей, немов мерехтливий вогник, витанцьовувала то по дорозі, то по темних стінах скель, то над урвищем, а все ж постійно була в полі його зору, ніби вказувала шлях назад до озера. І він рухався вслід цьому знакові, невидимому всім, крім нього самого, рухався за ним у ніч, мовчки й розгублено.

18. У пастці

Ніч була короткою. На сході гребені й шпилі Кам’яного Моря вже височіли в рожевім світанку, коли «Ворона» нарешті повернула на набережну і, похитуючись, покотилася до чорних закіптюжених стін водолікарні.

Вітер, уже не поривчастий, а рівний і теплий, рвав і розганяв хмари над озером. Над прямовисними скелями Сліпого берега піднімався ясний, сповнений пташиних голосів день раннього літа. Але діра, крізь яку до світу Берінга вдерлася пітьма, не зімкнулася й при денному світлі.

Амбрас, усе ще з мордою дога на колінах, мовчки сидів на задньому сидінні машини, і Берінг не міг розібрати у водійському дзеркальці, спить Собачий Король чи ні. Берінг мерзлякувато щулився, хоча й відчував тепло Лілі, що спала на його плечі. Він так міцно вчепився в кермо, немов це була єдина й остання опора в ландшафті, що гуркотів повз них, втікаючи назад у Ніщо, обабіч дороги.

Лілі прокинулася, коли «Ворона» загальмувала під метеовежею. Білий лабрадор — її собака — з гавкотом метався прибережним лугом. Амбрас мусив узяти свого дога на ланцюг. Він крізь цей галас крикнув Лілі доброго ранку. Потім долонею прикрив своєму псові очі і тихо, майже нечутно, сказав: годі. Тієї ж миті дог замовк. Лише лабрадор не затикався, скакаючи в дикій радості довкола авта.

Кави? Може, Лілі все ж таки хоче проїхати з ними до вілли «Флора»? Лілі не була голодна, лише втомлена. І більше нікуди не поїде. Лабрадор клацнув зубами в бік шин.

Між двома злючими псами в них було небагато часу, щоб попрощатися. Лілі пальцем провела Берінгу по щоці, накресливши невидиму хвилясту лінію, знак, якого він не зрозумів, вийшла з машини й швидко брязнула дверцятами, щоб не спровокувати дога до нападу на її сторожового. Амбрас відпустив ланцюг і розсміявся. Лабрадор підстрибував перед хазяйкою, і не встигла вона йому завадити, як він закинув їй передні лапи на плечі й облизав обличчя.

— Чого чекаєш? — спитав Амбрас, торкнувши Берінга за плече.

Лілі відімкнула навісний замок, зняла ланцюг з оббитих бляхою дверей і ввійшла до вежі; на них вона більше не озирнулася, тільки, вже непомітна у темряві, гукнула до собаки.

Берінг увімкнув у «Ворони» задній хід, прим’яв зарості палючої кропиви і однією рукою спробував заштовхнути на заднє сидіння дога, який досі кидався на вітрове скло, бачачи лабрадора. А той, без нашийника й ланцюга, зробив декілька ковтків замуленої води з калюжі і врешті побіг до вежі, за своєю хазяйкою. Місце!  — сказав Амбрас, і Берінг відчув, як холоне в нього на руці собача слина.

Коли «Ворона» вже котилася уздовж соснової алеї до вілли, сонце піднялося над горами. Берінг днями залатав вибоїни на під’їзній дорозі — сотні лопат піску та жорстви перетягав. Тому їхати яскраво освітленою алеєю було спокійно — і водій заспокоївся. Тепер, якщо він на кілька секунд заплющував ліве око, з поля зору, звісно, багато що зникало, але зникала й пляма. Таким чином, друге око було ціле й неушкоджене. Неушкоджене.

Собача зграя оточила їх щільним мовчазним кільцем; метляючи хвостами й звісивши язики, пси супроводжували їх коридорами вілли до кухні. Там, ще до того, як Амбрас звелів йому запалити вогонь на плиті і зварити кави, Берінг мав приготувати собакам харч, і від утоми порізав руку. Кров капала на свинячі шлунки та м’ясні обрізки, капала на вівсянку, яку він збирався змішати з м’ясом, забризкала кам’яні плити кухонної підлоги. Найголодніші зі зграї принюхувались до крові, але спершу втягнули язики до пащ, щоб не торкнутися її.

Амбрас прийшов на кухню якраз у той момент, коли Охоронець ганчіркою і холодною водою намагався спинити кровотечу. Він наказав негайно викинути брудну ганчірку, після чого обробив рану йодом, забинтував і закріпив пов’язку лейкопластирем з армійської аптечки. Потім він розклав по мисках собачий харч, очистив піч від попелу, допоміг Берінгові розпалити плиту й сам зварив каву.

Амбрас, який в теплу пору року багато ночей поспіль проводив у плетеному кріслі на веранді, оточений своїми псами, і після цієї безсонної ночі не виглядав утомленим. Берінга він відпустив на весь день, а сам у супроводі лише попелясто-сірого дога підійшов до човнового сараю і там запустив сигнальну ракету: так він іноді викликав паром до вілли, а потім прямо з гнилих містків стрибав на облавок. Поромник, який кожного ранку чекав на начальника каменоломні біля моорського причалу, відповів на його вогненний сигнал протяжним гудком сирени, який залунав над бухтою, проник до коридорів вілли «Флора» і до глибин утоми Берінга. Потім понтон відчалив від пірса і взяв курс на човновий сарай у заростях очерету.

Берінг, не роздягаючись, лежав у своєму ліжку в більярдній і з розплющеними очима снив під музику програвача — про концерт Паттона і руки Лілі. Темна цятка в оці здавалася тепер лише незначним розладом, який точно зникне після кількох годин сну. Про глибокий поріз на руці він уже забув. Навіть коли він заплющив очі, а темна мітка все ще танцювала в тому пульсуючому туманному багрянці, яким стає приглушене під повіками ранкове світло, він уже не боявся. Втома була більшою за будь-який страх.

Серед барабанної канонади із запилюжених динаміків, що стояли коло його ніг, Берінг заснув, і снився йому вихор, діра, де, закручуючись, зникала небесна блакить. Залишалася тільки всеохопна чорнота. Він не прокинувся, коли платівка закінчилася і голка тонарма, вискочивши зі спіралі доріжок, стала виписувати у повітрі півкола, супроводжувані ритмічним клацанням. Тим часом вітер надворі вщух. Клацання тонарма звучало в тиші так монотонно, як цокання годинникового маятника, а Берінгу снилися стрибучі кульки, що яскраво спалахували в темноті й знову згасали.

Вілла «Флора» в ці ранкові години була дуже тихим домом. Собаки дрімали в тіні веранди, ліниво валялися на приступках зовнішніх сходів, що вели до парку, або тинялися коридорами — але жодна не гавкала. Часом здавалося, ніби вони, нашорошивши вуха, прислухаються до дихання Берінга. Вони також лишилися тихими, навіть коли на горбочку по той бік оброслого плющем паркану з колючого дроту, який, як і раніше, захищав віллу, з’явився збирач хмизу. На такій значній відстані цей чоловік, звісно, не бачив, як сім або вісім собак слідкували за кожним його рухом, і не чув, як вони продовжували глухо гарчати, коли він зі своєю заплічною ношею, навіть не запідозривши небезпеку, зник поміж деревами. Сонце здійнялося високо над парком. Пташині голоси чулися все рідше і врешті змовкли в полуденній спеці. Наставало літо. Почалася друга половина дня. Берінг спав.

І, звісно, першим, що він побачив. прокинувшись під вечір, була чорна пляма. Діра. Вона не зникла. І хоч як він моргав, тер повіки, навіть занурював голову в повний умивальний таз з водою і то розплющував, то заплющував очі під водою, поки від браку повітря погляд зовсім не скаламутився, — діра не зникла ні цього вечора,

ані наступного дня,

ані через тиждень,

ані через два…

Щоправда, вона не збільшувалася.

Коли Амбрас у ці тижні питав його про поріз на руці, який погано гоївся, розмовляв із ним або просто дивився на нього, Берінг постійно опускав голову, боячись, аби Собачий Король не помітив пляму в його оці. Він почав відповідати на питання питанням і відволікати увагу хазяїна від своєї персони, мимохідь згадуючи про ушкоджену лапу однієї з собак у зграї, заводячи мову про якусь запасну частину, потрібну для «Ворони», а то й просто показуючи на порожній човен на березі озера, на верхівця, що наближався, або на стовп диму на Сліпому березі: Що там діється? Ви чекаєте на відвідувача? Це не човен секретаря? Він відволікав Амбраса так вправно, що при всій недовірливості йому й на думку не спадало, що Охоронець ховає від нього очі і своїми питаннями намагається всього-навсього втримати його подалі від певної таємниці.

Енергійна, часто нервова уважність, з якою Берінг охороняв свою таємницю, врешті змусила Амбраса повірити, ніби Охоронець тепер надзвичайно обачний і цікавиться всіма справами вілли «Флора». Амбрас списав цю енергійність на те, що Берінг повністю прижився у Собачому домі. А правду кажучи, Берінг зживався з дірою у своєму світі, з вадою, яка в деякі дні докучала йому більше, в деякі — менше і від якої він не знав кращого засобу, ніж замовчування: водій з дірявим поглядом! Працівник, механік, охоронець із дірявим поглядом! Сліпим у Собачому домі точно немає місця.

А Лілі… Лілі, він, можливо, й довірив би свою таємницю — але в ці дні й тижні вона не заходила на віллу, як зазвичай, з короткими післяобідніми візитами. Вела з Амбрасом звичний обмін, проте ніколи не намагалася залишитися з Берінгом на самоті і робила вигляд, ніби вони ніколи не обіймалися й не цілувалися. Якщо він надто наближався, вона посміхалася, побіжно кидала кілька фраз або поплескувала його по щоці, достоту як собаку, — і відсторонювалась.

Одного разу Берінг все ж ласкаво торкнувся її — вони з Амбрасом сиділи на веранді, а він мусив принести з кухні карафку з вином, і потім він так нахилився над столом, що однією рукою міг погладити її спину, — вона хоча й не уникала доторку, але, як ні в чому не бувало, продовжувала розмовляти з Амбрасом, а в сутінках, на прощання, подивилася Берінгу в очі таким порожнім поглядом, що він мимоволі почав сумніватися у своїх спогадах. Чи цю жінку він тримав в обіймах? Вона ж сама підійшла до нього, обійняла за плечі й повела туди, де він тепер у безсонні тужив за нею.

Порівняно з тією дірою, яку пробила в його житті загадкова відчуженість Лілі, діра в оці втратила всяке значення, і в деякі дні він навіть примудрявся, сам того не усвідомлюючи, заповнити відсутній, затемнений сліпою плямою фрагмент свого світу — і тоді він бачив собачу морду, кожен камінь, пасмо волосся Лілі чи вкраплення у смарагді під збільшувальним склом Амбраса, бачив там, де насправді була лише темрява.

— Вона приходить, коли їй хочеться, і йде, куди їй хочеться. Хай приходить і йде своєю охотою, дай їй спокій — в іншому разі ти станеш для неї перешкодою, — сказав Амбрас одного разу, коли вони з Берінгом сиділи по обіді на веранді, вивчаючи план каменоломні, а над віллою збиралася гроза. Негода, що насувалася, змусила їх раніше ніж зазвичай повернутися на «Сплячій грекині» на моорський берег. Для понтона з його низькою посадкою хвилі на озері були надто високими. Амбрас якраз обводив червоним контури ділянки, де в найближчі дні йтимуть підривні роботи, коли з-за колючого дроту їм помахала Лілі; вона вела важко нав’юченого мула до озера, стежкою вздовж межі парку. Вона приходить, коли їй хочеться, і йде, куди їй хочеться. Дай їй спокій.

Навіть на критій веранді сила вітру, який ніс грозу, була такою, що від протягу розкладений на столі план гірничих робіт часом надувався пузирем, хвилею, і знову спадав. Берінг мав придавити папір склянкою або порожніми пляшками. Але він не чув розпоряджень Амбраса. Він бачив лише Лілі і чув лише шум сосен.

Небо над Кам’яним Морем почорніло. У спалахах блискавок стрімкі хмари здавалися кораблями, маяками, палацами й казковими істотами гігантського театру тіней. Лілі поспішала. Жестом відмовилася, коли Амбрас, махнувши рукою, запропонував їй місце на веранді. Його жест міг означати келих вина, запрошення до обмінного гешефту чи просто потеревенити. Але Лілі все це не цікавило. А Берінг так поринув у думки, проводжаючи її поглядом, що Амбрас навіть постукав циркулем по столу й кресленню, щоб нагадати йому про пласти породи і шпури. Дай їй спокій.

Минулого разу Лілі заходила до них чотири або п’ять днів тому. Схоже, вона йшла з перевалу, поверталася з рівнини. З казарм. Перші краплі затарабанили по шибках веранди. Можливо, буде й град. Бліда жовтизна, що проглядала в розривах чорних хмар, наводила на таку думку. На двох платформах у заростях очерету палали вогні штормового попередження, при тому що всі човни, плоскодонки й плоти — саме їх вогонь і мав відкликати на берег — уже давно стояли пришвартованими. Порожнє озеро шуміло як море.

Як упевнено Лілі вела мула крутою тропою! Тварина стала упиратися, коли далеко попереду блискавка вдарила у воду, але тієї ж миті ніби кивнула, коли Лілі обернулася і вигукнула до неї якісь заспокійливі слова. Берінгові здалося, що він почув її голос крізь рев сосен і озера.

Деякі пси так зраділи появі Лілі під грозовим небом, що продерлися крізь зарості ожини й стрибнули через колючий дріт, аби привітатися й полащитися до неї. Але Лілі продовжувала свій шлях, не зважаючи ані на грозу, яка вже наступної миті має досягти Моору, ані на бурхливу радість собак.

Амбрас штрихував червоним олівцем ділянки підривних робіт, знову повністю зосередившись на своєму кар’єрі, тимчасом як увага Берінга була все ще коло собак, поруч з Лілі. Він бачив, як вона нахилилася до дога й потріпала його за шию, за вуха, і відчув її руки на своїй шиї, у своєму волоссі, та ще й так, що навіть мурашки пробігли шкірою.

До собаки Лілі була лагіднішою, ніж до нього. Вона надто поспішала, щоб хоча б ненадовго звернути з дороги чи принаймні пошукати прихистку на віллі, — але з собаками говорила, сміялася і щось прошепотіла догу. Потім випросталась, натягла віжки й швидко закрокувала далі. Гроза дісталася моорського берега. Вітер рвав крони сосен в алеї, багатоголосим гудінням сповнюючи сходи вілли «Флора», довгими пасмами здував пил з набережної на пінні гребені озера. Але граду, на який чекали за радіопрогнозом армійських синоптиків, так і не було. Навіть дощ свинцево-сірою завісою розвіявся високо над віллою. На білому вапняку головних сходів блищали, висихаючи, візерунки перших крапель. Мабуть, і град теж випав деінде.

Лілі зникла з овиду і, можливо, вже підходила до своєї вежі, коли дог повернувся на веранду і, заповзаючи під стіл, стягнув на підлогу план кар’єру. Амбрас сердитою командою прогнав пса в дім, і Берінг аж тепер тільки нахилився за кресленням і, ретельно розправивши, розклав його на столі.

— Не так, — сказав Амбрас. — Розверни. Я сиджу ось тут. І каменоломня має бути внизу, а небо — вгорі. Де в тебе очі? Сліпий чи що?

Дай їй спокій. Чого, трясця, заради цих псин Лілі навіть під градовою хмарою затрималася, більше того — гладила їхню смердючу шкуру, проте пройшла повз великий, розміром з ворота, отвір у дротяній огорожі і йому, Берінгові, руки не подала? Після тижневої відсутності лише недбало махнула йому рукою і пішла собі далі. Лілі! Він же цілував її. Невже вона забула? Зовсім забула?

Берінг монотонно повторював свої питання й докори, звертаючись до Лілі в монологах на самоті чи просто в думках, — але коли стикався з нею на віллі «Флора», на пароплавному причалі чи в базарний день серед склепаних з дощок прилавків моорських рибалок, торгівців свійською птицею і капканників, не міг зв’язати двох слів. Ніяково посміхався й ляпав щось таке, за що люто картав себе вже за кілька хвилин, щойно залишався знову сам на сам зі своєю безпорадністю. Іноді він починав затинатися, навіть коли всього-на-всього питав Лілі, чи розсідлати її мула, який пасся біля ставка з лататтям.

Лише коли вона сама починала розмову, просила дрібку солі для мула, питала, як справи в кузні, цікавилася коршаком, що кружляв над соснами, або механізмами двигуна внутрішнього згоряння, він часом легко й невимушено включався до бесіди. І тоді кілька секунд вірив, що вона знову йде йому назустріч. І розповідав їй про свого підсліпуватого батька, про скелет крил хижого птаха, про принцип силової передачі і про неможливість повернення на Ковальський пагорб.

Одного разу під час такої розмови він погодився, щоб вона відносила благодійні пакети старим на Ковальский пагорб — продукти, мило й записки, нашкрябані на пожовклих картках каталогу з шаф конторського барака. Але варто було Берінгу наважитися легко торкнутись Лілі чи лише подивитися їй в очі, як вона в ту ж мить відверталася або відсувалася. Жодного разу вона не була для нього такою, як у ніч концерту.

Чим він її образив, що зробив не так, чого вона знову цуралася його? День за днем він чекав години, коли нарешті вимагатиме в неї відповіді — навіть ціною того, що вона може стати ще більш далекою. Але в ході літніх тижнів з усієї множини невисловлених запитань залишилося всього одне. Так само непомітно, як і наполегливо, це запитання вдерлося в усі докори, в усі думки про Лілі і мучило його навіть уві сні. Щоправда, це єдине запитання було звернене вже не до Лілі, а до себе самого, до своєї пильності, з якою він тепер під час візитів Лілі на віллу слідкував за кожним її рухом, майже забуваючи про діру у своєму світі, про сліпу пляму в оці.

Ця жінка, єдина, яку він тримав в обіймах і цілував, уникала його тому, що Собачий Король був її таємним і справжнім коханцем?

Дай їй спокій. Адже так сказав Амбрас. Такою була його воля, а не воля Охоронця. Він же нічого їй не зробив! Від сорому та страху перед відставкою не смів виказати жодного докору. Завжди залишав її у спокої і ніколи б не наважився торкнутися її, якби вона сама не обійняла його тоді. Ще й досі в його вухах відлунював легкий дзенькіт її браслетів. Він пам’ятав усе, з болючою ясністю. Згадував її обійми, сидячи з Амбрасом над планами гранітного кар’єру і дивлячись на обриси фундаментів давно зруйнованих бараків поруч із дробаркою. Згадував, стоячи з Амбрасом між вагонетками на запилюженому понтоні, згадував, нарізаючи собакам м’ясо і лежачи вночі без сну, згадував, змучено прокидаючись уранці. Її він справді залишав у спокої. Але його спокій, його душевний мир було втрачено.

Тепер, коли Бразилійка і Собачий Король торгувалися при ньому щодо вартості якогось смарагду та його бартерного еквівалента, вивчали крізь збільшувальне скло чистоту каменя й захоплено розводилися про димчастість, вкраплення рідини й тріщини, про чорні зернятка, відростки, орторомбічні призми та розмаїття форм висячих садів у надрах самоцвіту, Берінг у кожній фразі, у кожному незрозумілому слові підозрював зашифровані любовні послання, і в найменших рухах, жестах він шукав приховані докази своїх здогадів.

Іноді він чув їхній сміх, думав, що чує сміх, спускаючись у погріб вілли за вином чи шматком рокфору… Вони сміялись над ним? Над обдуреним у грі? І одного разу, прохолодного й вітряного липневого дня, він більше не зміг терпіти ці нескінченні запитання.

За дві доби до цього, вночі, недалеко від Ляйської бухти знову стався напад на хутір, одну людину вбито і невідомо скількох поранено, і цього літнього ранку Амбрас звелів Берінгу перевірити і, якщо є потреба, відремонтувати замки вілли «Флора», а потім зміцнити всі віконниці та отвори сталевою стрічкою. Залишивши його з цим дорученням, Собачий Король свиснув догу, а також чотирьом іншим собакам і вирушив до каменоломні.

У перші години цих ремонтно-оборонних робіт, які займуть дні, а може, й тижні, Берінг займався вимірюванням параметрів вікон та дверей, підрахунками й роздумами щодо того, скільки потрібно буде матеріалів і яких саме. При цьому він разів чотири пройшов повз двері колишнього музичного салону, повз двері Амбраса, але ні на мить біля них не затримався, адже віконниці цієї кімнати на нижньому поверсі й без того були залізними, а двері вели в коридор, не надвір, не в зарості.

Коли ж він все-таки натиснув на латунну ручку цих дверей, обережно, наче боячись застати там сплячого вартового, чи то в душі виправдовував своє вторгнення шумом, що долітав з кімнати, — звук був схожим на удари кувалди. Двері були не замкнені.

Якби Собачий Король сам не заборонив зграї нападати на Берінга, собаки, що лежали на підлозі в коридорі, навряд чи дали б йому змогу торкнутися цієї ручки навіть кінчиками пальців. А так вони лише встали й витріщились на нього, коли він прочинив двері і зробив крок у темряву.

До музичного салону Берінг заходив усього раз, три тижні тому, допомагаючи Амбрасу перетягнути поточений міллю гаптований диван з цієї сутінкової кімнати нагору, до бібліотеки. Коли вони відсували важку махіну від стіни, відірвався шмат оббивки — лев з бісерної пряжі, який лежав на лататті, в оточенні пташиних зграй; навіть у його гриві й на лапах сиділи птахи, немов розчісували його шерсть своїми дзьобами. Придавлений вагою дивана, Берінг тоді не мав часу роздивитися кімнату, лише відчув, що за багато років він перший сторонній, який увійшов до цього темного притулку.

І зараз, літнього дня, тут також панувала напівтемрява. Широкі дерев’яні жалюзі були опущеними, як тоді, й почали стукотіти, коли він увійшов, а порвані собаками й часом штори з парчі надулись вітрилом — і раптом до кімнати увірвалося світло, настільки яскраве, що Берінг налякано схопився за пістолет. Наступної миті знову було темно. Грюкала всього-на-всього одна із залізних віконниць. Пориви вітру то прочиняли її, то із брязкотом зачиняли.

Темрява.

Світло.

Берінг просунув руку між планками жалюзі, підтягнув стулку до себе й замкнув на шпінгалет.

Прочіль дверей у нього за спиною стала сліпучо білою і, немов лампа, світила у серце резиденції Собачого Короля. Ця доріжка денного світла вела від дверей до ніші. Там стояла вузька шафа заввишки з людину, з десятками висувних шухлядок, передні стінки яких були прикрашені інтарсіями. Над круглою ручкою кожної шухлядки сиділа, лежала або співала якась вирізана зі шпону пташка. Хоча дерево місцями потріскалося, місцями деформувалося від коливань температури й вологості, Берінг одразу, з першого погляду, впізнав своїх птахів: тут і кропивник, і чорний дрізд, і сільська ластівка, і канюк, і яструб… птахи приозерного регіону.

Під засохлою пальмою біля вікна стояв рояль, який вже десятки років не відкривали. На нього було накинуто маскувальний брезент, завалений стосами паперів, одягом і штабелями книг. Одне з латунних коліщаток рояля відламалося — явно при спробі викотити інструмент із салону як трофей. Сліди цієї спроби були прорізані у поверхні паркету. З того часу рояль стояв трохи косо, і зрушити його з місця було неможливо.

Рояль і шафа — ось і всі меблі. Ані стільця. Ані стола. Ані ліжка. Голі стіни. В еркері, де раніше був диван, лежали матраци, армійські ковдри і декілька подушок, а поруч — недбало складені географічні мапи, військові часописи, списані аркуші паперу.

Берінг, ніби лягавий собака, мало не обнюхав зім’яту постіль — подушки, колючі ковдри, зняв з простирадла кілька волосин, придивився до них у променях світла, проте тутешні запахи нічим не нагадували Лілі, не пахло тут ані парфумами на її шиї, ані шкірою плетених браслетів, ані синьо-червоними жмутками пір’я на плечах її куртки, ані тим унікальним духом очерету, диму й лаванди, яким віяло від її волосся. Він розпізнав би навіть ледь вловний його слід.

Волосини з простирадла могли належати тільки собакам. Все тут смерділо виключно псиною. Невже на цій постелі і справді спали самі лиш собаки, зігріваючи ночами свого Короля? Це не кімната. Це лігво. Псарня.

Дивна річ — дивлячись на Амбраса, не скажеш, що він живе у такому нехлюйстві. На своєму одязі він не терпів ані протертих місць, ані плям. Раз на тиждень Берінг мусив відвозити до Ляйса цілий мішок брудної білизни. Там одна жінка, що працювала на випалюванні вапна, латала, прала і прасувала одяг Собачого Короля — за два шматки мила або пакет розчинної кави. (Берінг був радий цим пральним поїздкам, тому що тоді Амбрас на кілька годин віддавав «Ворону» в його розпорядження і ніколи не питав потім, куди він іще їздив — приміром, у гори, до безлюдної долини летовища, а там, немов шалений, уздовж злітної смуги.)

Якщо Лілі взагалі бувала в цій псарні, слідів вона не залишила. Розхлябані дощечки зірчастого паркету здиблювалися під кроками Берінга і з різким звуком падали назад, в орнамент. Собаки вклякли перед дверима, на світлі, і у відповідь на кожен рух незваного гостя щулили вуха. Берінг ходив туди-сюди у вбогій пустці, уникаючи очей зграї. Йому було соромно. Він зараз обманював чоловіка, який визволив його з кузні. Обманював свого хазяїна. Але ж йому треба було підтвердити або розвіяти підозру, яка підточувала його життя.

Списані аркуші, які він знайшов на роялі і коло постелі, містили самі тільки підрахунки, довгі стовпчики цифр — і жодного слова. Що ж до більшості книг — англійських романів і так само англійських праць про війну, — то він навіть заголовків не зумів розібрати. І хоч би скільки він трусив і обмацував одяг на роялі — бомбер, просмолений плащ від дощу, побляклі джинси, — з кишень не випало ані найменшого натяку на таємну любов.

Пил доріг і пил каменоломні, ось і все, що випадало з одягу Амбраса.

Тепер шафа. Шафа! За кожною дерев’яною пташкою, у кожній шухлядці Берінг знайшов викладене марлею і ватою гніздечко, а в ньому — камені, нічого, крім каменів: необроблені смарагди, аметисти, розетки піриту, рожеві кварци, опали й уламки нешліфованих рубінів, тьмяно-багряні на білому тлі, — немов запечена кров. Лише Лілі привозила такі знахідки з гір до Моору, але вона збувала свої камені кожному, хто пропонував за них достатньо грошей або товару на обмін. На вузьких, завширшки з палець, етикетках були вказані лише назви каменів, місце, де їх було знайдено, дата обміну. На деяких Амбрас зазначив, скільки вони йому коштували: 6 топографічних мап, масштаб 1:25.000; 1 флакон йоду; 2 карбідні лампи; 1 патронна стрічка. Навіщо Лілі знадобилися шахтарські лампи? А патронна стрічка?

Тільки коли Берінг облишив шафу і, повзаючи рачки спальним місцем, розгортав і згортав розкидані серед подушок книжки, піднімав ковдри і навіть картонки, розстелені під матрацами для захисту від вологи, щоб, може, все ж таки відшукати схований чи пропущений знак, він натрапив на цю фотографію. Вона лежала попід самою стінкою, списаним зворотом до нього. Берінг узяв фото, підніс до світла — на простирадло посипався пісок і шматочки тиньку. В зубчастому куті світлини стирчав цвях, яким вона була прибита до стіни над головою. Там легкою тінню ще видні-лися її контури. Стіна, всіяна вологими плямами та кристаликами селітри, була така крихка, що цвях виламався із тиньку — чи то від протягу, який виник, коли Берінг ввійшов до кімнати, чи то просто під вагою паперу.

Берінг довго, дуже довго не перегортав фото, тому що напис на звороті, ці великі, розгонисті літери були почерком Лілі. Це мусив бути почерк Лілі. Ось він, доказ, а він не сміє на нього подивитись.

Північний полюс, п’ятниця.

Цілу годину чекала на тебе серед криги.

Де ти був, мій любий?

Не забувай мене.

Не забувай мене. Л.

Лілі.

Але коли Берінг врешті повільно, ніби вирішальну карту у грі, перевернув фото, він побачив обличчя зовсім незнайомої жінки. Вона сміялася. Стояла серед снігів і махала рукою невидимому фотографові.

У своєму здивуванні й полегшенні Берінг не чув, що собаки біля дверей встали і, навіть не гавкнувши, вибігли надвір. Отак мовчки вони мчали лише назустріч своєму Королю.

Берінг не почув кроків у коридорі, не побачив тіні, яка впала у прочіль. Стоячи в цьому собачому лігві, спиною до світу, він роздивлявся позначений цвіллю знімок.

Источник: http://www.e-reading.life/bookreader.php/1048423/Ransmayr_-_Hvoroba_Kitahari.html

Книга: Вежа блазнів

Воістину, розкішна ця поливка. Густа, пряно приправлена, щедро затовчена. Давно я не їв такої. Дякую вам, шляхетне панство, за частування, дякую й тобі, шинкарочко. Чи пивом, питаєте, не погребую? Ні. Напевне, що ні. Як дозволите, то з великим задоволенням. Comedamus tandem, et bibamus, eras enim moriemur. [4]

Чимало достойників померло в ті часи. Ге, мабуть, і понароджувалося, та якось так воно є, що дати народжень дивним чином ніхто у хроніки не вписує й до пуття не пам’ятає, за винятком хіба що матерів та ще за винятком тих випадків, коли новонароджений мав дві голови чи бодай два прутні. Але якщо смерть, ге, то це дата надійна, наче у камінь вкарбована.

Року одначе 1423, в день Зелених Свят, помер у замку Пеніскола недалечко Валенсії П’єтро де Луна, авіньйонський папа, клятий схизматик, який аж до самої смерті, усупереч ухвалам двох соборів, титулував себе Бенедиктом XIII.

З–посеред інших, які в ті роки повмирали та про яких я пам’ятаю, помер Ернест Залізний Габсбург, герцог Штирії, Каринтії, Країни, Істрії і Трієсту. Помер Ян Раціборський, принц крові п’ястівської і перемишлідівської водночас. Помер іще замолоду Вацлав, dux Lubiniensis [10]. помер князь Генрик, спільно з братом Яном пан на Зембицях. Умер на чужині Генрик dictus [11] Румпольд, князь Глогова й ландвійт Верхньої Лужиці. Помер Миколай Тромба, архієпископ гнєзненський, муж поштивий і велемудрий. Помер у Мальборку Міхель Кюхмайстер, великий магістр ордену Пресвятої Діви Марії. Помер також Якуб Пенчак, прозваний Рибою, мірошник з–під Битома. Ге, як же не визнати, що троха менш славний і знаний, ніж тут уже згадані, одначе з тою над ними перевагою, що я знав його особисто й навіть пив із ним. А з отими раніше згаданими — якось не довелося.

У тому ж таки 1422 році, якраз на запусти, в граді Ліда, з великою пишнотою обставив своє весілля старий литвин, король польський Ягайло — узяв за жону Соньку Гольшанську, дівицю квітучу ще й молодесеньку, літ сімнадцяти, то значить більш ніж на півстоліття від нього молодшу. Казали, що більше вона дівочою вродою, аніж звичаями славилася. Ну, тож і клопоту потім із тим була сила–силенна. А Ягайло, мовби й зовсім забувшись, як воно молодою дружинонькою втішатися треба, уже раннього літа пішов на прусське панство, на хрестоносців, значить. Цим самим новому — після Кюхмайстера — великому магістрові ордену, пану Павлові з Руссдорфа, уже скоресенько після прийняття правління довелося із польською зброєю познайомитися — і то познайомитися жорстоко. Як там на Соньчиному ложі велося, довідуватися дарма, але на те, щоби із хрестоносців сім шкір злупити, Ягайло ще був дужий нівроку.

Чимало важливих речей і в Чеському Королівстві діялося тими часами. Велике там було заворушення, велике кровопролиття і війна безпросвітна. Про що, зрештою, говорити мені нема чого… Вибачте, коли ваша на те ласка, убогому, ясновельможні, але страх — людського єства річ, був битий по шиї за необачне слово. Бо на ваших кунтушах, панове, я бачу польські Наленчі та Габданки, а на ваших, вельмидостойні чехи, — когути панів із Доброї Води і стріли рицарів зі Страконіц… А ви, Марсовий муже, ви ж таки Цеттріц, я собі міркую, із зубровою головою у гербі. А ваших, пане рицарю, навскісних шахових полів та грифів я й притулити не второпаю. Не виключено також, що ти, брате з ордену святого Франциска, доносиш Святій Курії [12]. а от що ви, браття від святого Домініка, доносите, то й сумніватися годі. Так що ви й самі бачите, що нема як мені в такому межинародному та неоднорідному товаристві про чеські справи розводитися, не знаючи, хто тут за Альбрехта, а хто за польських короля і королевича. Хто тут за Менгарта із Градця і Олдржиха з Ружомберока, а хто за Гинека Птачека з Піркштайна та Яна Колду із Жампаха. Хто тут управителя Спитка з Мельштина прибічник, а хто прихильник єпископа Олесницького. Я зовсім не прагну, аби мене побили, але й знаю, що таки дістану, бо мені вже кілька разів перепадало. Як воно було, питаєте? А от воно як: коли скажу, що в часи, про які мова йде, мужні чехи–гусити витріпали чимало пилюки з німецьких курток, в пух і прах розгромивши один за одним три папські хрестові походи, то й оком змигнути не встигну, як дістану в чоло від одних. А скажу, що тоді в битвах під Вітковом, Вишеградом, Жатцем і Німецьким Бродом єретики подолали хрестоносців з диявольською поміччю, то другі мене запосядуться провчити. Отож мовчати мені миліше, а як уже мав би що–небудь оповідати, то з безсторонністю доповідача — відзвітувати, як–то кажуть, sine ira et studio [13]. коротко, холодно, по–діловому, жодного від себе коментарю не доточуючи.

Значить, так і скажу коротко: восени 1420 року відмовився король Ягайло прийняти чеську корону, що її йому гусити нав’язували. Вирішили у Кракові, що корону цю візьме литовський dux Вітольд, якому завжди королювати хотілося. Та щоб, одначе, ані короля римського Сигізмунда, ні папу не злити занадто, послали в Чехію небожа Вітольдового, Сигізмунда, Корибутового сина. Корибутович на чолі п’яти тисяч польських рицарів став у Золотій Празі в році 1422, на святого Станіслава [14]. Але вже приблизно на Трьох Царів [15] наступного року князькові на Литву повернутися довелося — так чубилися за те чеське спадкоємство Люксембуржець і Одо Колонна, на той час Отець Святий Мартін V. І що ви на те? Уже в 1424 році, на саме Благовіщення [16]. був Корибутович знову у Празі. Цього разу вже всупереч Ягайлу й Вітольдові, всупереч папі, всупереч римському королю. А значить, як вигнанець і баніт. На чолі собі подібних вигнанців і банітів. І на тисячі, як перше, а лише на сотні лічених.

У Празі ж переворот, як Сатурн, пожирав власних дітей, а табір протистояв табору. Яна з Желіва, обезглавленого в понеділок після Поминальної неділі 1422 року, вже у травні того ж таки року оплакували по всіх костелах як мученика. І Злата Прага бундючно протиставила себе Таборові, але отут і найшла коса на камінь. Себто на Яна Жижку, великого войовника. Року Божого 1422, на другий день після червневих нон [17]. під Малешовом, над річкою Богинкою, страшно провчив Жижка пражан. Багато, ой багато було у Празі по тій битві вдів і сиріт.

Але ви ж бо всі це пам’ятаєте. Бо це ж іще зовсім недавні часи. А такими здаються… історичними.

А от чи знаєте ви, достойні панове, по чому впізнати, що час історичний? Та по тому, що діється всього дуже багато і стається все дуже швидко.

Кінця світу, як уже говорилося, не було. Хоча багато що вказувало на те, що настане. Бо ж настали — достоту як мовилось у пророцтвах — великі війни і великі лиха для християнського люду, й багато мужів загинуло. Здавалося, сам Бог хоче, щоби перед настанням нового ладу було дощенту знищено старий. Здавалося, що наближається Апокаліпсис. Що Десятирогий Звір виходить із Безодні. Що страхітливих Чотирьох Вершників уже явлено в димах пожеж і на политих кров’ю полях. Що ось–ось прогримлять труби і буде зламано печаті. Що проллється небесний вогонь. Що впаде Зоря Полин на третю частину рік і на джерела вод. Що чоловік уже знетямлений, коли слід ноги другого на згарищі побачить, відбиток той зі сльозами на очах цілуватиме.

Починається ця історія любо і приємно, туманно і зворушливо — ніжним і сентиментальним коханням. Але нехай вас це, любе панство, не вводить в оману.

у якому читач має змогу познайомитися з Рейнмаром із Беляви, прозваним Рейневаном, причому відразу з кількох його найкращих сторін, включаючи вільне володіння ars amandi [19]. таємницями верхової їзди і Старого Заповіту, не обов’язково в цій послідовності. У розділі йдеться також про Бургундію — як у вузькому, так і в широкому сенсі.

Дзвони зовсім недавно били й на вежах костелів Пресвятої Діви Марії та Божого Тіла. Але цих дзвіниць не було видно з віконця кімнатки в піддашші дерев’яного будинку, приліпленого, мов ластів’яче гніздо, до комплексу притулку та монастиря отців–августиніян.

quod nostri quondam corporis

ex illibata virgine

nascendo, formam sumpseris.

Maria mater gratiae,

mater misericordiae,

tu nos ab hoste protege

et hora mortis suscipe.. [22]

«Уже співають гімн», — подумав Рейневан, лінивим рухом обіймаючи Аделю, дружину лицаря Гельфрада фон Стерча, яка була родом із далекої Бургундії. От уже й гімн. Важко повірити, як хутко проминають хвилини щастя. Хотілося б, аби вони тривали вічно, а вони проминають, немов якийсь невловний сон…

— Рейневане… Mon amour… [23] Мій божественний хлопчику… — Аделя хижо і жадібно перервала його дрімотну задуму. Вона також усвідомлювала проминання часу, але аж ніяк не збиралася марнувати його на філософські розмірковування.

«Всякому городу нрав і права, — думав Рейневан, — як цікаво пізнавати світ і людей. Шльонські жінки і німкені, приміром, як доходить до діла, ніколи не дозволяють задирати їм сорочку вище пупка. Польки й чешки задирають самі, та ще й залюбки, вище персів, але нізащо у світі не скинуть зовсім. А бургундки — о, ці миттю знімають із себе все; їхня гаряча кров у хвилини любовних розкошів не терпить, видно, на шкірі ані клаптика тканини. Ах, що ж то за радість — пізнавати світ! Пречудова, мабуть, країна Бургундія. Пречудовий, мабуть, тамтешній ландшафт. Гори — високі… Пагорби — круті… Долини…»

— Ах, ааах, mon amour, — стогнала Аделя фон Стерча, припадаючи до долонь Рейневана всім своїм бургундським ландшафтом.

Рейневанові, до речі кажучи, було двадцять три роки, і світу він пізнав радше небагато. Знав дуже мало чешок, ще менше шльонзачок і німкень, одну польку, одну циганку; що ж до інших народностей, то тільки одного разу дістав відкоша від угорки. А тому його еротичні експерієнції [24] жодною мірою не можна було зарахувати до розряду імпозантних, більше того, були вони, відверто кажучи, досить мізерними як кількісно, так і якісно. Проте і їх вистачало, щоби він собою пишався і часом навіть дер кирпу. Рейневан — як і будь–який молодик, у крові якого бушував тестостерон, — мав себе за великого спокусника і неабиякого знавця любовних справ, від якого в жіночого роду немає ніяких таємниць. Однак правда полягала в тому, що за одинадцять зустрічей із Аделею фон Стерча Рейневан довідався про ars amandi більше, аніж за всі три роки навчання у Празі. Рейневан, одначе, так і не допетрав, що то якраз Аделя навчає його, — він був переконаний, що найбільше важить власне його самобутній талант.

Ad te levavi oculos meos

qui habitas in caelis

Sicut oculi ancillae in manibus dominae suae

Donee misereatur nostri.

Відчуваючи каяття за якісь гріхи, відомі тільки йому та його сповіднику, шльонський лицар Гельфрад фон Стерча вирушив у покаянне паломництво до могили святого Якова. Але дорогою змінив плани. Вирішив, що до Компостелли явно задалеко, а оскільки святий Егідій також не з–під кінського хвоста випав, то й паломництва до Сен–Жільє [26] мусило б вистачити. Але й до Сен–Жільє Гельфрадові не судилося дійти. Доїхав він тільки до Діжона, де випадково познайомився із шістнадцятирічною бургундкою, чарівною Аделею де Бовуазен. Аделя, в яку Гельфрад закохався по самі вуха, була сиротою і мала лише двох братів, гультіпак і гульвіс, які не змигнувши оком видали свою сестричку заміж за шльонського лицаря. Хоча, як гадали собі брати, Шльонськ лежав десь між Тигром і Євфратом, проте Стерча видався їм ідеальним зятем, бо його не вельми переймало питання приданого. Таким–от робом і потрапила бургундка в Генріхсдорф, село під Зембицями, що його колись Гельфрад отримав у нагороду від короля. А в Зембицях, уже як Аделя фон Стерча, вона впала в око Рейневанові з Беляви. Із взаємністю.

Ніколи в житті не дійшло би до цього ахання, усе закінчилося би переморгуванням та жестами, непомітними для стороннього ока, якби не третій святий, а саме Георгій. Бо власне Георгієві клявся і присягав Гельфрад, як, зрештою, й інші хрестоносці, приєднуючись у вересні 1422 року до котрогось–то там уже антигуситського хрестового походу, організованого курфюрстом бранденбурзьким і маркграфами Мейсена. Великих успіхів хрестоносці тоді на свій рахунок не записали, оскільки ввійшли в Чехію — і дуже швидко звідти вийшли, взагалі не наважившись вступати у бій з гуситами. Та хоч побоїщ і не було, без жертв таки не обійшлося — однією з них виявився саме Гельфрад, який страшно поламав ногу під час падіння з коня і тепер, як випливало з листів, що їх він надсилав сім’ї, продовжував лікуватися десь у Плейссенланді. Аделя ж, солом’яна вдовиця, проживаючи в той час у чоловікової рідні у Берутові, могла без перешкод зустрічатися з Рейневаном в кімнатчині в комплексі олесницького монастиря отців–августинців, неподалік лікарні, при якій Рейневан мав свою робітню.

Ченці в церкві Тіла Господнього почали співати другий із трьох передбачених на сексту псалмів. «Треба поспішати, — подумав Рейневан. — При capitulum, щонайпізніше — при Кугіе, але ні на мить по тому, Аделя має зникнути з території лікарні. Її тут ніхто не повинен бачити».

«От уже і третій псалом, — подумав Рейневан. — Як швидко спливають миттєвості щастя…»

Quia non relinquet Dominus vergam peccatorum.

ut non extendant iusti

ad iniquiatem manus suas…

Перса Аделі підстрибували під Рейневановою долонею, як двоє сарняток–близнят. Другу долоню він підклав під її сад із плодами гранату.

Sicut erat in principio, et nunc, et semper

Alleluia!

— Ах ти шльондро! — заревів Морольд фон Стерча, висмикуючи голу Аделю з ліжка. — Паскудна дівко!

Крик подіяв, хоч і не зовсім так, як він сподівався. Вольфгер і Віттіх, на мить забувши про невірну братову, підскочили до Рейневана. На хлопця посипався град ударів і штурханів. Замість того, щоби захищатися чи затулятися, він зіщулився під ударами і вперто намагався натягнути штани, ніби це були й не штани зовсім, а якийсь магічний обладунок, здатний відгородити його від небезпеки і врятувати від ран, якийсь зачарований панцир Астольфа чи Амадіса Уельського. Краєм ока він побачив, як Віттіх виймає ножа. Аделя заверещала.

Рейневану вдалося підвестися на коліна. Віттіх, розлючений, з поблідлим від шалу обличчям, підскочив і гепнув його кулаком, знову поваливши на підлогу. Аделя закричала зовсім пронизливо, але крик обірвався, коли Морольд ударив її по обличчю і рвонув за волосся.

— Замовкни, хвойдо, — гримнув він. — Ще встигнеш накричатися. Тільки зажди–но трошечки.

Дорога з піддашшя провадила досить крутими сходами. Брати фон Стерча скинули з них Рейневана, хлопець впав на сходовий майданчик, ущент розтрощивши при падінні частину дерев’яної балюстради. Перш ніж Рейневан зміг звестися на ноги, його знову підхопили і пожбурили просто надвір, на пісок, оздоблений паруючими купками кінського гною.

— Так–так–так, — промовив, тримаючи коней, Ніклас Стерча, наймолодший з братів, іще зовсім хлопчисько. — І хто ж це тут нам звалився? Невже Рейнмар Беляу?

— Обпитаний мудрило Беляу, — гмикнув, стаючи над Рейневаном, що борсався у піску, Єнч Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, кум і родич Стерчів. — Язикатий мудрило Беляу!

— Поет зачуханий, — додав Дітер Гакст, ще один друг сім’ї. — Теж мені Абеляр!

— А щоби довести йому, що й ми книжки читаємо, — сказав Вольфгер, спускаючись сходами, — зробимо із ним те саме, що зробили з Абеляром, якого зловили в Елоїзи. Один в один те саме. Що, Белява? Як тобі усміхається стати каплуном?

— Грав я тебе, Стерча.

— Що? Що? — Вольфгер Стерча сполотнів іще більше, хоч здавалося, що це неможливо. — Когутик іще насмілюється розтуляти дзьобик? Насмілюється кукурікати? Дай–но мені батога, Єнче!

Але подвір’я раптом стало чорним від августинських ряс.

— Морольде, Віттіху! — гаркнув Вольфгер. — Давайте–но сюди негідницю! Єнче, Дітере, в’яжіть бахура!

— А може, — скривився Стефан Роткірх, іще один друг дому, який доти мовчав, — трошки протягнемо його за конем?

Він замахнувся батогом на Рейневана, який усе ще лежав у піску, проте не вдарив, бо його руку зупинив брат Інокентій. Брат Інокентій був могутнього зросту й міцної статури, і цього не могла приховати навіть смиренна чернеча сутулість. Його залізна хватка знерухомила руку Вольфгера, немов лещата.

Стерча брудно вилаявся, висмикнув руку й щосили штовхнув ченця. Але з таким самим успіхом він міг би штовхнути донжон олесницького замку. Брат Інокентій, якого братія називала братом Інсолентієм [36]. навіть не ворухнувся. Зате сам штурхонув у відповідь так, що Вольфгер перелетів через півдвору і звалився на купу гною.

На якусь мить запанувала тиша. А далі всі накинулися на величезного монаха. Пугач, який нагодився першим, дістав по зубах та й покотився по піску. Морольд Стерча, гепнутий у вухо, відійшов дещо набік з ошалілим поглядом. Решта обсіли монаха–августинця, як мурашня. Величезна фігура у чорній рясі майже цілком зникла під ударами й копняками. Однак брат Інокентій, хоч і добряче луплений, відповідав так само добряче і ніяк, ну аж ніяк не по–християнськи, себто геть–цілком усупереч закону смиренності святого Августина.

Таке видовище дуже роздратувало старенького пріора. Він почервонів аки вишня, заревів аки лев і кинувся в самісіньку гущу бою, роздаючи направо й наліво немилосердні удари палісандровим розп’яттям.

— Pax! — верещав він б’ючи. — Pax! Vobiscum! Возлюби ближнього свого! Proximum tuum! Sicut te ipsum! [37] Сучі діти!

— Аделю! Сюди! До мене!

Аделя навіть бровою не повела, на її лиці застиг вираз цілковитої байдужості, і це дивувало. Рейневан скочив у сідло. Кінь заіржав і затанцював.

— Аде–е–елюу–у!

Морольд, Віттіх, Гакст і Пугач уже добігали до нього. Рейневан розвернув коня, пронизливо свиснув і рвонув галопом, просто у ворота.

— За ним! — заревів Вольфгер. — На коней — і за ним!

Першою думкою Рейневана було втікати в бік Маріяцької брами, а тоді за місто, у Спалицькі ліси. Але Коров’яча вулиця у напрямку брами була всуціль запруджена возами, а спонукуваний і наляканий криками чужий кінь виявив забагато власної ініціативи. Як наслідок, іще не оговтавшись і не встигнувши до пуття зорієнтуватися, що діється, Рейневан уже мчав у бік ринку, розтраскуючи болото й розганяючи на всі боки перехожих. Він не мусив озиратися, щоби знати, що погоня дихає йому в спину. Він чув тупіт копит, іржання коней, дике ревисько братів Стерчів та розлючені вигуки збитих конями людей.

Він ударив коня п’ятою в пах, у шалі чвалу зачепив і повалив на землю пекаря, який ніс кошика; паляниці, булочки і рогалики градом полетіли в болото, і за мить їх втоптали в багно підкови коней Стерчів. Рейневан навіть не озирнувся, бо значно більше, аніж те, що за ним, його цікавило те, що попереду, а попереду просто на очах виростав візок із високо наваленим хмизом. Візок перегороджував майже всю вуличку, а там, де він її не перегороджував, вовтузилася групка напіводягнених дітлахів, котрі дуже зосереджено виколупували з гною щось надзвичайно цікаве.

— Попався, Беляу! — заревів позаду Вольфгер Стерча, що також побачив перегороджену дорогу.

Кінь мчав так, що про те, аби стримати його, не могло бути й мови. Рейневан припав до гриви і заплющив очі. Тому–то він і не побачив, як напівгола дітлашня шаснула на всі боки зі швидкістю та грацією щурів. Він не озирнувся, тож не побачив і того, як селянин в овчині, який тягнув візок із хмизом, спантеличено обернувся, повернувши заодно і дишель з візком. Не побачив він також того, як Єнч Кнобельсдорф вилетів із сідла, змівши собою не менш як половину хмизу, навантаженого на візок.

Рейневан стрілою промчав між рядами підвішених за ноги туш. Різники налякано відскакували, але й так він зачепив одного, який ніс на плечі великий бичачий окіст. Не втримавшись на ногах, той упав разом з окостом під копита Віттіхового коня, кінь сахнувся і став дибки, а ззаду на нього наскочив кінь Вольфгера. Віттіх вилетів із сідла просто на різникову ляду, втелющившись носом у печінки, нирки та легені, згори на нього впав Вольфгер. Його нога застрягла в стремені, і він, перш ніж зумів вивільнитися, розвалив, борсаючись, чималу частину яток і по вуха виквацявся у крові та болоті.

Рейневан швидко, вже в останню мить, нахилився до кінської шиї — й завдяки цьому вмістився під дерев’яною вивіскою з намальованою поросячою головою. Дітер Гакст, який уже наступав йому на п’яти, нахилитися не встиг. Дошка з парсункою радісно усміхненої свинки бебехнула його по голові так, що аж луна покотилася. Дітер вилетів із сідла і впав на купу відходів, переполохавши котів. Рейневан озирнувся. За ним гнався уже тільки Ніклас.

Спочатку Ніклас узагалі не зрозумів, що сталося. Він підхопився з землі, підбіг до коня і схопив його за віжки. І тільки коли кінь захрипів і позадкував, коліна під ним підломилися. Далі не дуже усвідомлюючи, що діється, наймолодший Стерча поїхав по болоті слідом за конем, що задкував і фиркав. Врешті–решт відпустив віжки і спробував звестись на ноги. Збагнув, що щось негаразд, глянув на свій живіт. І закричав.

Ніклас важко сів. Знову глянув на свій живіт. Крикнув, а тоді розплакався. Його очі почали братися паволокою. Кров, що цебеніла з нього, змішувалася з кров’ю зарізаних тут уранці биків і кнурів.

— Нікла–а–а–асе!

— Ти вже труп, Рейневане Беляу, — проревів у бік брами блідий від люті Вольфгер Стерча. — Я зловлю тебе і вб’ю, знищу, зі світу зведу разом із усім твоїм гадючим кодлом! Із усім твоїм гадючим кодлом, чуєш?!

Рейневан не чув. Під цокіт підків по дошках мосту він саме в цю мить виїжджав з Олесниці й повертав на південь, на вроцлавський тракт.

Вони сіли до столу у великій, низькій, свіжопобіленій залі ратуші, звичному місці засідань магістрату. Бургомістр — на своєму звичному стільці, спиною до каміна, велебний Галль — збоку, обличчям до вікна. Навпроти сів Гофріхтер, поруч із ним — Лукас Фрідман, популярний і заможний золотар, який у своєму модно ватованому каптані й оксамитному капелюсі на гарно укладеному волоссі виглядав достоту як шляхтич. Бургомістр прокашлявся і, не чекаючи прислуги з пивом, почав.

— І що ж ми маємо? — промовив, сплітаючи пальці на округлому череві. — Що ж це зволили нам улаштувати у нашому городі шляхетні панове лицарі? Бійка в августинців. Кінні, теє–то, гонитви вулицями міста. Буча на ринку, кілька побитих, у тому числі одна дитина серйозно. Понищене майно, перепсутий товар. Значні втрати, теє–то, матеріальні. Майже до самісінької вечері до мене сюди пропихалися merkatores et institores [39]. вимагаючи відшкодування збитків. Воістину, мені треба було б відсилати їх із претензіями до панів Стерчів, у Берутів, Ледну і Стерцендорф.

— Краще не треба, — сухо порадив Ян Гофріхтер. — Хоч і я переконаний, що панове лицарі останнім часом у нас надміру розбуянилися, однак не можна забувати ні про причини справи, ані про її наслідки. А наслідком, до того ж трагічним, є смерть юного Нікласа де Стерча. Причиною ж — розбещеність і розпуста. Стерчі захищали честь брата, гналися за перелюбником, який спокусив братову, осквернив подружнє ложе. Щоправда, вони у своєму запалі трохи перегнули палку…

Купець замовк під багатозначним поглядом ксьондза Якуба. Бо коли ксьондз Якуб давав поглядом зрозуміти, що бажає висловитися, замовкав навіть сам бургомістр. Якуб Галль був не тільки пробощем міської парафії, але водночас і секретарем олесницького князя Конрада і каноніком у капітулі вроцлавського кафедрального собору.

— Ніклас Стерча, що нас болить вельми, — додав ксьондз Галль, — загинув трагічно, але внаслідок нещасного випадку. Проте якби Вольфгер з компанією зловили Рейнмара де Беляу, то ми в нашій юрисдикції мали би справу з убивством. Невідомо, зрештою, чи ще не будемо мати. Нагадую, що пріор Штайнкеллер, благочестивий старець, страшно побитий братами Стерчами, лежить, не приходячи до тями, в августинців. Якщо внаслідок того побиття він помре, буде клопіт. І то якраз для Стерчів.

— Тим більше, — підтримав кивком голови бургомістр, — що Рейнмар із Беляви — шляхтич, а Аделя Стерчева — шляхтянка. Ми не можемо його висікти, а її вигнати з міста як першу–ліпшу перелюбницю. Справа має потрапити перед князеві очі.

— Поспішати із цим не варто, — розважливо мовив, дивлячись у стелю, пробощ Якуб Галль. — Князь Конрад виїжджає до Вроцлава, перед виїздом має на голові безліч справ. Чутки, як воно є із чутками, напевне, вже дійшли до нього, одначе зараз не час надавати цим чуткам офіційного статусу. Досить буде викласти справу князеві, коли він повернеться. А тим часом багато що може вирішитися саме собою.

— А чарування, про яке репетувала в августинців Аделя Стерчева, хіба не обставина? Робітня — не обставина? Алхімічна реторта і пентаграма на підлозі — не обставини? А мандрагора? А черепи, руки кістяків? Кристали і дзеркала? Бутлі й флакони із чортзна–яким плюгавством або ж отрутою? А жаби і ящірки в банках? Це не обставини?

— У книги, — спокійно відповів Якуб Галль, — спочатку треба вчитатися. Вдумливо і без поспіху. Святий Суд не забороняє читання. Ані володіння книгами.

— Так тут написано.

— А ну покажіть… Гм–м… Цікаво, цікаво… Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.

— Настільки рідної, — Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, — що далі нікуди. Томас Чех, або Богемець, автор цього «Гербарію», — прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.

— І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?

— Князь на той час уже упокоївся, — знов пояснив злотник. — А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько–яворським Болеком Малим, битомсько–козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все–таки… Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П’ястів [48] на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Боюся, — сказав бургомістр, — що ні.

— Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?

— Тепер так, — кивнув головою Ян Гофріхтер. — Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.

— Природно, — підтвердив ксьондз Якуб. — Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер–кларисок [49]. дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар’єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар’єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним — одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним — його зробили б абатом де–небудь у цистерціанців. Був би розумним — на нього чекав би капітул [50] котроїсь із колегіат [51] .

— Недурним. Вродливим, як батько. І відважним. Ніхто ще нічого не встиг зробити, а майбутній ксьондз уже бився з великополянами при боці молодшого князя, майбутнього Конрада Старого. І бився так хоробро, що не було виходу — довелося посвятити його в лицарі. І дати наділ. Так–то і помер ксьондзик Тимо, хай живе рітер Тимо Бегем з Беляви, фон Беляу. Лицар Тимо, який невдовзі непогано породичався, взявши за жінку наймолодшу доньку Гайденрайха Ностіца.

— Ксьондз, батько байстрюка, став тим часом вроцлавським суфраганом і єпископом Сарепти, знався зі Святим Отцем, зробився радником Вацлава IV та був запанібрата з усіма князями Шльонська. Старий Гайденрайх, напевне, сам радо висватав за нього свою донечку.

— На чиєму боці?

— На нашому, християнському.

— Рейнмар Беляу, — всміхнувся ксьондз Якуб, — медик, який навчався в празькому Карловому університеті. Ще до університету хлопчина вчився в кафедральній школі у Вроцлаві, потім вивідував таємниці травознавства у свидницьких аптекарів та в святорухівців [56] у Бжегському притулку для старих і хворих. Саме святорухівці й дядько Генрик, вроцлавський схоластик, помістили його до наших августинців, які спеціалізуються на лікуванні травами. Хлопець щиро і з захватом, доводячи своє покликання, попрацював для шпиталю і лепрозорію. Потім, як було сказано, вивчав медицину в Празі, також, зрештою, за протекцією дядька і на гроші, що їх дядько мав від канонії. В університеті, певно, дуже старався, бо вже за два роки став бакалавром мистецтв, artium baccalaureus. З Праги виїхав відразу після… Гм–м…

— Відразу після дефенестрації [57]. — не побоявся докінчити бургомістр. — І це переконливо доводить, що його ніщо з гуситською, теє–то, єрессю не пов’язує.

— Дуже добре також склалося, — додав бургомістр Захс, — що Рейневан повернувся у Шльонськ, і добре, що до нас, до Олесниці, а не в Зембицьке князівство, де його брат по–лицарськи служить князеві Янові. Це добрий хлопчина й розумний, хоч молодий, а в лікуванні зіллям настільки вмілий, що мало кого такого знайдеш. Жоні моїй чиряки, які в неї на, теє–то, тілі з’явилися, вилікував, а доньку від постійного кашлю збавив. Мені на очі, які сльозилися, дав відвар — і минулося, ніби рукою зняло…

— Таку людину, — додав бургомістр, — не варто втрачати. Шкода дозволити такому загинути від кровної помсти тільки тому, що він про все забув заради пари прекрасних, теє–то, очей. То нехай же він служить громаді. Хай лікує, якщо вміє…

— Навіть, — фиркнув Гофріхтер, — з використанням пентаграми на підлозі?

— Амінь, — підсумував бургомістр.

— Коротше кажучи, — не здавався Гофріхтер, — така людина, як Рейневан, винною бути не може? Про це йдеться? Га?

— Concordi voce. [60]

— Добре було б, — додав, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, — зробити це швидко. Перш ніж про всю цю аферу стане відомо Таммо Стерчі.

У кімнаті було задушливо. І темно. Таммо фон Стерча не дозволяв відчиняти вікон, побоюючись, щоб його не продуло, віконниці теж весь час мали бути закриті, бо світло разило очі каліки.

Старий слухав повідомлення, вмостившись у кріслі у звичній для нього неймовірно перекособоченій позі. «Старий покручений пердун, — подумав Апечко. — Клятий поламаний дідуган».

Повіка Балбулуса підскочила, з рота витекла цівочка слини.

— Ббб–брррх! Бххррхуу–пхр–рррххх!

Апечко терпляче перечекав хрипи і скрипи, дочекався їхнього перекладу.

— Передусім, Апеч, велиш з’ясувати, — наказував Таммо Стерча вустами дівчинки, — якій берутовській бабі було доручено наглядати за бургундкою. І до якої не дійшла справжня мета цих благодійних походів бургундки до Олесниці. Імовірно, вона була в змові з перелюбницею. Бабі тридцять п’ять розмашистих різок. По голій задниці. Тут, у мене, на моїх очах. Хай я маю хоч трохи тієї радості.

Апечко Стерча кивнув головою. Балбулус кашлянув, захрипів і весь обплювався. Потім моторошно скривився і загугнявив.

— А бургундку, — переклала Офка, розчісуючи маленьким гребінцем виготовлене з клоччя волосся ляльки, — про яку мені вже відомо, що вона заховалася в ліготських цистерціанок, наказую видобути звідтіля, навіть якби для цього довелося брати монастир штурмом. Потім зачинити розпусницю у прихильних до нас ченців, наприклад…

Таммо раптом перестав заїкатися і гугнявити, хрипіння завмерло у нього в горлі. Прошитий налитим кров’ю оком Апечко зрозумів, що старий помітив його стурбовану міну. Що збагнув, що до чого. Далі приховувати правду було неможливо.

— Бургундка, — промимрив він, — зуміла втекти з Ліготи. Тихцем… Не знати куди. Ми… зайняті переслідуванням… Не впильнували… ми…

— Але Ніклас, — переклала вона, — був надією цього роду. Воістину моєю кров’ю, кров’ю Стерчів, не якимись там помиями після чортзна–яких кундлячих злучок. Тому не може бути так, щоби за його пролиту кров убивця не заплатив. Та ще й з лишком.

Таммо знову гупнув костуром об підлогу. Палиця випала йому з тремтячої руки. Пан Стерцендорфа кашлянув і чхнув, відпльовуючись і обшмаркуючись. Грозвіта фон Барут, донька Балбулуса і мати Офки, яка стояла поруч, обтерла йому бороду, підняла і тицьнула в руку костур.

— Рейнмар Беляу заплатить мені за Нікласа, — погідно і без жодних емоцій перекладала Офка. — Заплатить, Бог мені свідок і всі святі. Я засаджу його до льоху, в клітку, у таку скриню, як та, в якій глоговці замкнули Генрика Грубого, з однією діркою для годування та іншою, з протилежного боку, щоб навіть почухатися не міг. І протримаю його так із півроку. І лише потім візьмуся за нього. А за катом пошлю аж до Магдебурга, бо в них там пречудові кати, не такі, як тут, у Шльонську, в яких делінквент вмирає вже на другий день тортур. О ні, я залучу майстра, який присвятить убивці Нікласа тиждень. Чи навіть і два.

— Але щоби це зробити, треба спочатку зальотника схопити. А до цього потрібно мати голову. Розум. Бо зальотник не дурний. Дурний не став би бакалавром у Празі, не вліз би у довіру до олесницьких ченців. І не зумів би так удатно підібратися до Гельфрадової французки. За таким спритником мало ганятися як дурному по вроцлавському тракті, виставляти себе на посміховисько. Надавати справі розголосу, що піде на користь зальотникові, а не нам.

— Зальотник, — перекладала вона далі, — має брата, який сидить на земельному наділі десь біля Генрикова. Досить імовірно, що там він пошукає сховку. А може, уже знайшов. А ще один Беляу був, поки жив, ксьондзом при вроцлавській колегіаті, тому не виключено, що негідник захоче сховатися в негідника. Я хотів сказати — у його велебності єпископа Конрада. Старого п’яниці та злодія!

Грозвіта Барут знову витерла старцеві бороду, в гніві обшмаркану.

— Крім того, зальотник має знайомців серед святодухівців у Бжегу. У притулку. Саме туди і міг наш спритник податися, щоби збити Вольфгера з пантелику. Що, втім, не так уже й важко. І нарешті — найважливіше, настав вуха, Апеч. Я впевнений, що наш коханчик захоче гратися у трувера, вдавати із себе якогось засраного Лоенгріна чи іншого Ланселота… Захоче наблизитися до французки. І там, у Ліготі, ми його найпевніше і вхопимо, як кобеля при тічній суці.

— Як це так — у Ліготі? — наважився Апечко. — Таж вона…

— Втекла, знаю. Але він не знає.

«Старий пердун, — подумав Апечко, — душу має ще сильніше покручену, ніж тіло. Але хитрий як лис. І знає, треба віддати йому належне, багато. Усе».

— Але на те, про що я казав, — перекладала людською мовою Офка, — ви погано надаєтеся, сини мої і синовці, кров, як–то кажуть, з крові й плоть з плоті моєї. Тому щодуху вирушиш спочатку до Немодліна, а потім до Зембиць. Там… Слухай добре, Апеч. Знайдеш Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон [62]. Та ще інших: Вальтера де Барби, Сибека з Кобиляглови, Сторка з Горговиць. Цим скажеш, що Таммо Стерча платить тисячу злотих ринських за живого Рейнмара де Беляу. Тисячу, запам’ятай.

Апечко ковтав слину при кожному імені. Бо були це імена найгірших на цілий Шльонськ розбійників і убивць, мерзотників без честі і віри. Готових замордувати власну бабуню за три шеляги, а не те що за казкову суму в тисячу гульденів. «Моїх гульденів, — гнівно подумав Апечко. — Бо це моя мала би бути спадщина після того, як цей нестерпний кістлявець нарешті відкине копита».

— Ти зрозумів, Апеч?

«Спочатку, — подумав Апечко, — в дорогу на кухню, де я собі попоїм і вип’ю за двох. Ти старий скнаро. А там побачимо».

— Апеч.

— Так, батьку?

Він швидко відігнав від себе цю недоречну думку.

Апечко Стерча і гадки не мав поспішати виконувати накази. Він швиденько подався, гнівно бурмочучи собі під ніс, на замкову кухню, де наказав подати собі все, що та кухня мала в розпорядженні. У тому числі залишок оленячого окосту, жирні свинячі реберця, велике кільце кров’янки, шмат підсушеної празької шинки й кілька зварених у бульйоні голуб’ят. До того — цілу паляницю, величезну, немов круглий сарацинський щит. До того — певне що й вин, найкращих, угорських і молдавських, які Балбулус тримав тільки для власного вжитку. Але паралітик міг собі бути паном у своєму покої нагорі, а поза тим покоєм виконавча влада належала іншому. Поза межами покою паном був Апечко Стерча.

Апечко почувався паном — і відразу ж, щойно ввійшовши до кухні, показав, що він таки ним є. Пес дістав копняка й зі скавчанням утік. Утік кіт, елегантно ухилившись з траєкторії польоту кинутого у нього черпака. Служниці аж присіли, коли на кам’яну підлогу з невимовним гуркотом гепнувся чавунний казан. Та ж зі служниць, яка метнулася пізніше за інших, заробила по шиї й довідалася, що вона куревська розтелепа. Багато різних речей про себе і своїх матерів дізналися і пахолки, а кілька з–поміж них познайомилися з панським кулаком, твердим і важким, як лите залізо. Той же зі слуг, якому довелося двічі повторити наказ принести вина з панського льоху, дістав такого копняка, що в дорогу вирушив навкарачки.

Невдовзі після цього Апечко — пан Апечко — розвалившись за столом, жер жадібно й величезними шматками, пив навпереміну молдавське й угорське вино, по–панськи жбурляв на підлогу кістки, плювався, відригував і спідлоба поглядав на товсту економку, чекаючи лише, що та дасть йому привід.

«Перешкодити, — Апечко впівголоса вилаявся, — мені може скандал з Рейневаном і дружиною Гельфрада. Перешкодити мені може кровна помста, що означає сварку з ландфридом [63]. Перешкодити може наймання убивць і розбійників. Гучне переслідування, гноєння в ямі, побиття і катування хлопчини — родича Ностіців, близького по крові П’ястам. І ленника Яна Зембицького. А вроцлавський єпископ Конрад, котрий Балбулуса любить так само, як Балбулус його, тільки і жде нагоди вхопити Стерчів за сраку.

Погано, погано, погано.»

З іншого боку, дорученнями Балбулуса легковажити не можна. Хоча б уже тільки тому, що Недоріка звик контролювати виконання своїх наказів. А відтак доручає їх виконувати не одній, а кільком особам.

— Аякже, — Апечко мимоволі посміхнувся, відчув, як спокій жінки передається і йому. — Аякже, так, накажіть, щоби націдили, скуштуємо, що ж там таке дозріло в Італії. І пошліть також пахолка до вартівні, одна нога тут, а друга там, хай мені бігом з’явиться хтось такий, хто добре скаче верхи, але щоб і голову мав на плечах. Такий, хто зуміє послання доставити.

Підкови загупали по мосту, гонець, який покидав Стерцендорф, озирнувся, помахав рукою своїй нареченій, що проводжала його з валу біленькою хустинкою. І раптом гонець помітив рух на освітленій місяцем стіні вартівні, невиразну тінь, і ця тінь пересувалася. «Що за чорт, — подумав він, — що ж це там таке лазить? Пугач? Сова? Кажан? А може…»

Гонець пробурмотів заклинання від злого ока, сплюнув у замковий рів і пришпорив коня. Послання, що його він віз, було терміновим. А пан, який його дав, — суворим.

Замок Сенсенберг, як знали всі, побудували тамплієри, і вони неспроста вибрали саме це, а не інше місце. Вершечок гори, що здіймався над нерівною кручею, був ще у незапам’ятні часи місцем культу поганських богів, тут стояло капище, на якому, як говорилося у переказах, прадавні мешканці цих земель, требов’яни й бобряни, приносили своїм ідолам людські жертви. І навіть у ті часи, коли від капища залишилися тільки кола гладких, замшілих, схованих серед бур’янів каменів, поганський культ і далі ширився, на вершечку гори й далі палахкотіли купальські вогнища. Ще в 1189 році вроцлавський єпископ Жирослав погрожував суворими карами тим, хто наважиться відзначати на Сенсенбергу festum dyabolicum et maledictum [64]. Та й пізніше, ще й через без малого сто років, єпископ Лаврентій гноїв у льохах тих, котрі святкували.

І не без причини.

Були такі, котрі не вірили. Були й такі, котрих вабив скарб тамплієрів, який начебто все ще лежав десь у підземеллях Сенсенберга. Були просто цікаві та з неспокійною душею.

Тієї ночі, якби десь коло Сенсенберга опинився якийсь браконьєр, утікач або шукач пригод, гора і замок дали би привід для чергових легенд. З–за обрію насувалася буря, небо раз у раз загоралося сполохами далеких блискавок, настільки далеких, що не чути було навіть гуркоту грому. А чорна на тлі палахкотливого неба брила замку раптом загорілася яскравими очницями вікон.

Була–бо всередині того, що здавалося руїною, величезна, з високим склепінням лицарська зала. Свічники, канделябри і смолоскипи, які горіли в залізних обоймах, освітлювали її, видобували з мороку фрески на голих стінах. Фрески зображували лицарські та релігійні сцени. На величезний круглий стіл, що стояв посередині зали, дивилися Персеваль, котрий стояв навколішки перед Граалем, і Мойсей, який зносив кам’яні скрижалі з гори Синай. Роланд у битві під Альбраккою і святий Боніфацій, що приймав мученицьку смерть від фризійських мечів. Годфрид Бульйонський, що в’їжджав до завойованого Єрусалима. А також Ісус, який удруге падав під вагою хреста. Усі вони дивилися своїми дещо візантійськими очима на стіл і лицарів, які сиділи за ним, — у повних обладунках та в плащах із каптурами.

— Слава Господу, — проказав Стінолаз, коли запанувала тиша. — Наближається день, коли прахом ляжуть усі вороги Його. Горе їм! І тому ми тут!

— Adsumus!

— Провидіння, — Стінолаз підняв голову, а очі його зблиснули відбитим світлом полум’я, — посилає нам, браття мої, чергову нагоду знов поразити ворогів Господа і ще раз покарати недругів віри. Настав час завдати чергового удару! Запам’ятайте, о браття, це ім’я: Рейнмар із Беляви. Рейнмар із Беляви, званий Рейневаном. Послухайте…

Лицарі в каптурах нахилилися, слухаючи. Ісус, падаючи під вагою хреста, дивився на них із фрески, а в його візантійських очах був безмір дуже людського страждання.

Коли вони під’їжджали, з боліт зірвалися хмари птаства: качок, чирянок, куликів, рибалочок і навіть чапель. Бачачи це, князь Конрад Кантнер, пан на Олесниці, Тшебниці, Мілічу, Сьцінаві, Волові і Смогожеві, а разом із братом Конрадом Білим — також і на Козьлі, негайно наказав почту зупинитися і подати йому його улюблених соколів. Князь просто–таки маніакально обожнював соколине полювання. Олесниця і фінанси могли почекати, вроцлавський єпископ міг почекати, політика могла почекати, весь Шльонськ і весь світ могли почекати — на те тільки, щоби князь міг побачити, як його улюбленець Рябий дере пір’я з крякв, та пересвідчитися, що Срібний мужньо поводитиметься в повітряній сутичці з чаплею.

Тому князь пускав коня учвал по очеретах і заплавних лугах, мов одержимий, а разом з ним гасали — так само відважно, хоча й трохи тому, що мусили, — його найстарша донька Агнєшка, сенешаль Рудігер Хаугвіц та кілька пажів–кар’єристів.

Решта почту чекала в лісі. Не злазячи з коней, бо ніхто не міг знати, коли князеві набридне. Закордонний гість князя ненав’язливо позіхав. Капелан бурмотів — либонь, молитву, скарбник рахував — мабуть, гроші, міннезінгер складав — очевидно, вірші, фрейліни князівни Агнєшки обговорювали — напевне, інших фрейлін, а молоді лицарі розганяли нудьгу, об’їжджаючи і досліджуючи навколишні зарості.

— Егей, Бичок!

— Свята Ядвіго… — Кромпуш від подиву аж рота роззявив. — Рейневан? Це ти?

— Ні, свята Ядвіга, — відповів Рейневан голосом кислим, як аґрус у травні. — Бичок, мені дуже потрібна допомога… Чий це почет? Кантнера?

Перш ніж до Кромпуша почало доходити, до нього приєдналися ще два олесницькі лицарі.

«Цікаво, — подумав Рейневан, — як би ти виглядав, якби твій кінь упав одразу за Бистром? Якби тобі довелося всю ніч проблукати болотами й урочищами над Сьвєжною, а ще до сходу сонця поміняти мокрі й заляпані багном лахи на свиснуту із сільського плоту сірячину. Цікаво, як би ти після такого виглядав, прилизаний паничу?»

— Замість того, щоби дивуватися, — сухо сказав він, — дайте йому якусь одежину. Знімай це лахміття, Беляу. Ну, панове, виймайте із в’юків, що там у кого є.

— Бачимо і знаємо, — кивком підтвердив Еберсбах. — І ми також думаємо, що дуже. Так дуже, що далі нікуди. Ходи. Треба показати тебе Хаугвіцу. І князю.

Якщо Конрад Кантнер із його витягнутим обличчям, видовженим через лисину чолом, чорною бородою і проникливими очима ченця не вельми нагадував типового представника династії, то щодо його доньки Агнєшки сумнівів бути не могло: це яблучко недалеко впало від шльонсько–мазовецької яблуньки. Князівна мала лляне волосся, світлі очі та невеличкий кирпатий веселий носик П’ястівни, вже увіковічений знаменитою скульптурою у наумбургському кафедральному соборі. Агнєшці Кантнерівні, як швидко підрахував Рейневан, було близько п’ятнадцяти років, так що її, очевидно, вже за когось посватали. Рейневан не пам’ятав чуток.

— Встань.

Він встав.

— Яку сатисфакцію ти даси Гельфрадові фон Стерча, — продовжував Кантнер, — це вже його і твоя справа. Не мені в неї втручатися, тим більше, що й ти, і він — васали не мої, а князя Яна Зембицького. І, в принципі, я повинен відправити тебе до Зембиць. Умивши руки.

Рейневан ковтнув слину.

— Ваша князівська…

— Іди, я сказав.

Полювання закінчилося остаточно. Соколам понадягали клобучки на голови, впольовані качки і чаплі розм’якали, приторочені до драбин воза, князь був задоволений, його почт теж, бо полювання, яке обіцяло затягтися, тривало зовсім недовго. Рейневан зауважив кілька виразно вдячних поглядів — кортежем уже встигло рознестися, що то саме з огляду на нього князь скоротив полювання і рушив далі. Рейневан небезпідставно побоювався, що рознестися встигло не тільки це. Вуха йому пашіли, як перед першим побаченням.

— Усі, — буркнув він до Бенно Еберсбаха, який їхав поруч, — все знають…

— А до всього, — Еберсбах демонстративно проігнорував клятву, — прекрасна Аделя звинуватила тебе в чаклунстві. У тому, що ти причарував її і приневоленою скористався.

— Навіть якщо це правда, — відповів після паузи Рейневан, — то її до цього змусили. Погрожуючи смертю. Адже вона у них в руках.

Рейневан полегшено зітхнув.

— Не вірю, — повторив він, — у ці звинувачення. Вона мене кохає. А я кохаю її.

— Прекрасно.

— Ото щоби знав, що прекрасно.

— Але по–справжньому прекрасно, — подивився йому в очі Еберсбах, — стало після того, коли обшукали твою робітню.

— Гм. Оцього я й боявся.

— А між іншим, — кинув знічев’я Еберсбах, — ти справді знаєшся на магії? Бо я, розумієш, недавно познайомився з панною… Ну… Як би то сказати… Придався би якийсь еліксир…

Рейневан не відповів. З голови кортежу долинув окрик.

— Що там?

— Бикув, — здогадався Бичок Кромпуш, підганяючи коня. — Заїжджий двір «Під гусаком».

— І слава Богу, — упівголоса додав Якса з Вишні, — бо я через усе це сране полювання нестерпно зголоднів.

Рейневан і цього разу не відповів. Протяжне бурчання, що видобувалося з його нутрощів, було аж надто промовистим.

Заїжджий двір «Під гусаком» був чималий і напевне популярний, позаяк тут було повно гостей, як місцевих, так і прибулих, що було видно з коней, возів, а також із пахолків та збройних людей, які поралися коло них. Коли почт князя Кантнера із великою помпою і галасливо в’їхав у подвір’я, корчмар уже був попереджений. Він вилетів із вхідних дверей, наче куля з бомбарди, розганяючи птицю і розбризкуючи гній. Він переступав з ноги на ногу і згинався в поклонах.

— Вітаємо, вітаємо. Бог у дім, — мало не задихався він. — Яка честь, яка шана, що ваша ясновельможна милість…

— Неодмінно, вистачить, неодмінно, — запевнив корчмар, ледве переводячи подих. — Та вже й не людно зовсім… Шльондр, студентів і кметів я вигнав… як тільки ваших милостей на гостинці зобачив. Вільна зусім хата нині, та й ванькир також вільний, йно…

— Йно що? — насупив брови Рудігер Хаугвіц.

— То й добре, — перебив Кантнер, — що не посмів. — Мені би деспект учинив і всій Олесниці, якби посмів. Гості — це гості! А я — П’яст, а не сарацинський султан, мені не принизливо попоїсти разом із гостями. Ведіть, панове.

У дещо задимленій і заповненій запахом капусти кімнаті й справді не було людно. Як на те, то зайнятий був один лише стіл, за яким сиділи троє чоловіків. Усі — з тонзурами. Двоє носили одяг, характерний для духовних осіб у дорозі, але такий багатий, що вони ніяк не могли бути простими ксьондзами. На третьому була ряса домініканця.

— Ваша достойність, ваші велебності, — промовив він дещо гугнявим голосом. — Мені приємно буде спожити їжу в такій зацній компанії. І порозмовляти. Розмов же, якщо це не наскучить вашим велебностям, матимемо чимало і тут, і в дорозі, позаяк і я до Вроцлава їду, зі своєю донькою… Ходи–но сюди, Агнєшко. Поклонися перед слугами Христовими.

— Оце, — продовжував Кантнер, — пан сенешаль Рудігер Хаугвіц. А це — мої лицарі і мій гість…

— Я тут про дещо порозпитував, — сказав він. — Вони були тут учора. Вольфгер Стерча. Він сам, та ще шестеро Стерчів. Я випитав також тих, з Великопольщі. Стерчі затримали їх, але не посміли нав’язуватися духовним особам. Але, видно, вони шукають тебе на вроцлавському тракті. Я б на твоєму місці втікав.

— Я кохаю Аделю й не покину її! — спалахнув Рейневан. — Це по–перше. А по–друге… Куди ж мені втікати? У Польщу? Чи, може, на Жмудь?

— Зараза! — Рейневан копнув квочку, що крутилася коло ніг. — Добре. Подумаю. І що–небудь придумаю. Але спочатку щось з’їм. Здихаю з голоду, а запах цієї капусти мене добиває.

Далі зволікати було не можна, ще трохи — і хлопці впіймали б облизня. Горщики каші та капусти з горохом, а також полумиски, повні свинячих кісток із м’ясом, було поставлено на головний стіл, перед князем і князівною. Посуд домандровував до краю столу лише після того, як його вмістом насичувалися троє священнослужителів, які сиділи найближче до Кантнерів і, як виявилося, були неабиякі мастаки поїсти. Як на лихо, по дорозі тим мискам траплявся ще й Рудігер Хаугвіц, мастак нітрохи не гірший, а також ширший у плечах навіть від Хаугвіца закордонний гість князя, чорноволосий лицар з обличчям настільки смаглявим, ніби він допіру повернувся зі Святої Землі. Таким чином, у мисках, які нарешті домандровували до нижчих рангом і молодших, не залишалося майже нічого. На щастя, невдовзі корчмар подав князеві велику тацю з каплунами, а ті виглядали й пахли так смаковито, що капуста і жирна свинина дещо втратили попит і потрапили на кінець столу в майже недоторканому стані.

— У нас тут, — вставив Кантнер, ловлячи очима Рейневана, — є один студент із Праги. Scholarus academiae pragensis, artium baccalaureus. [71]

— У такому разі, — очі домініканця блиснули з–над ложки, — я радив би уважно за ним стежити. Я далекий від того, щоб кого–небудь обвинувачувати, але єресь — мов сажа, немов смола. Як лайно! Той, хто крутиться поблизу, не може не забруднитися.

Рейневан швидко опустив голову, відчуваючи, як у нього знову червоніють вуха і кров приливає до щік.

— Хочете приклади? Прошу дуже! Різня ченців у Чеському Броді й Помуці, убиті цистерціанці в Збраславі, Велеграді й Мніховому Градищі, убиті домініканці в Піску, бенедиктинці в Кладрубах і Постолопртах, убиті невинні премонстратки в Хотишові, убиті священики в Чеському Броді і Яромержі, розграбовані та спалені монастирі в Коліні, Мілевську і Златій Коруні, збезчещені вівтарі й образи святих у Бржевнові й Воднянах… А що витворяв Жижка, цей скажений пес, цей антихрист і диявольське поріддя? Кривава різня в Хомутові й Прахатіцах, сорок священиків спалено живцем у Бербуні, спалені монастирі в Сазаві та Вілемові, святотатства, яких не допустив би й турок, жахливі злочини і жорстокість, звірства, побачивши які, здригнувся би й сарацин! О, воістину, Боже, доки ж ти не судитимеш і каратимеш за кров нашу?

— Цього могло б не бути.

— Я, якщо взагалі даю слово, то даю лицарське слово перед лицем Бога. Тому дотримую його навіть із турками.

— У Кракові, — гість Кантнера повернув до нього засмагле обличчя, — канонік Ян Ельгот, коли треба впіймати єретика, за ніщо має таємницю сповіді. Єпископ Анджей Ласкаж, якому ви служите, велить робити те ж саме священикам познанської єпархії. Усе годиться. Воістину.

— Не приховуєте, пане, своїх симпатій, — кисло промовив Ян Неєдлий з Високого. — Тож і я своїх не приховуватиму. І повторю: Гус був єретиком і мусив був піти на вогнище. Король римський, угорський і чеський слушно вчинив, не дотримавши слова, даного чеському єретикові.

— І за це, — парирував смуглолиций, — так його тепер чехи люблять. Через це він утікав з–під Вишеграда з чеською короною під пахвою. І тепер королює над Чехією, але в Буді, бо на Градчани його нескоро впустять.

— Насміхатися з короля Сигізмунда собі дозволяєте, — зауважив Мельхіор Барфусс. — А ви ж йому служите.

— Саме тому.

— А може, з іншої якоїсь причини? — в’їдливо скреготнув чех. — Адже ви, лицарю, під Танненбергом билися проти госпітальєрів Діви Марії на боці поляків. На боці Ягайла. Короля–неофіта, явного симпатика чеської єресі, що охоче прислухається до схизматиків і вікліфістів. Племінник Ягайла, віровідступник Корибутович, любісінько господарює в Празі, польські лицарі в Чехії убивають католиків і грабують монастирі. І хоч Ягайло вдає, нібито це все діється без його волі й згоди, та чомусь сам із військом проти єретиків не рушає! А якби рушив, якби з королем Сигізмундом у хрестовому поході об’єднався, то з гуситами було би покінчено за одну мить! То чому ж Ягайло цього не робить?

— Отож–бо, — смагляволиций знову посміхнувся, й усмішка його була дуже багатозначною. — Чому? Цікаво.

Конрад Кантнер голосно кашлянув. Барфусс почав вдавати, нібито його цікавить виключно капуста з горохом. Мацєй Кожбок прикусив губу й похитав головою зі сумним виразом обличчя.

— Що правда, — визнав він, — то правда. Римський король не раз показав, що він не друг польській короні. Звичайно, на захист віри кожен великополянин, бо за них я можу ручатися, охоче встане. Але тільки якщо Люксембуржець дасть гарантію, що коли ми рушимо на південь, то ні хрестоносці, ні бранденбуржці до нас не вторгнуться. Але як би він мав таку гарантію дати, якщо разом із ними замислив поділ Польщі? Чи я не маю рації, князю Конраде?

— Ви ж подивіться, шановні, — продовжував, поглинаючи капусту, колишній пріор монастиря Святого Климентія, — це не тільки чеська справа — оця вікліфівська зараза. Чехи, а я їх знаю, готові й сюди прийти, як ходили на Моравію і до Ракус [72]. Можуть прийти і до вас, панове. До вас усіх, як ви отут сидите.

— До Любуша і Фюрстенвальда, — проговорив з повним ротом Мельхіор Барфусс, — теж із Табора неблизька дорога. Овва, та я не боюся.

— Хрестовий похід? А ви, може, щось знаєте, ваша милосте?

Рейневан тихцем вислизнув на подвір’я, а з подвір’я за хлів — і в кущі, за город. Коли йому як слід полегшало, повернувся. Проте не в кімнату. Вийшов через ворота, довго дивився на тракт, який зникав у синій імлі, й на якому він не побачив братів Стерчів, котрі б чвалом під’їжджали до корчми, і це його неабияк заспокоїло.

«Аделя, — раптом подумав він. — Аделя аж ніяк не у безпеці в ліготських цистерціанок. Я мушу…»

«Мушу. Але боюся. Того, що можуть зробити зі мною Стерчі. Того, про що вони з такими подробицями розповідають».

— Вельми дякую, — промимрив Рейневан, хоча вага калитки на подяку ніяк не заслуговувала. — Вельми дякую вашій милості. От тільки…

— Стерчів не бійся, — перебив князь. — В йоаннітському домі вони тебе не знайдуть, а в дорозі туди ти будеш не сам. Так складається, що в тому самому напрямку, себто до Морави, їде мій гість. Ти, певно, бачив його за столом. Він погодився, щоби ти їхав з ним. Щиро кажучи, не відразу. Але я його переконав. Хочеш знати як?

— Я сказав йому, що твій батько загинув у хоругві мого брата під Танненбергом. А він там теж був. Тільки він каже: «під Грюнвальдом». Бо він був на протилежному боці. Так що бувай здоров. І — не супся, хлопче, не супся. Нарікати на мою ласку ти не можеш. Коня маєш, якийсь гріш маєш. Та й захист у дорозі забезпечений.

— Як — забезпечений? — наважився подати голос Рейневан. — Милостивий князю… Вольфгер Стерча їздить сам–шестеро… А я… З одним лицарем? Навіть якщо він зі зброєносцем… Ваша милосте… Це ж усього лише один лицар!

Рудігер Хаугвіц фиркнув. Конрад Кантнер поблажливо надув губи.

І бачачи, що Рейневан усе ще не розуміє, пояснив:

— Це ж Завіша Чорний із Гарбова [74] .

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Трохи стримуючи коня, щоби відстати, лицар Завіша Чорний із Гарбова припіднявся в сідлі і протяжно перднув. Потім глибоко зітхнув, сперся обіруч на луку і перднув ще раз.

— Це та капуста, — діловито пояснив він, наздогнавши Рейневана. — У моєму віці не можна їсти стільки капусти. Клянуся кістьми святого Станіслава! Коли я був молодий, то міг з’їсти ого–го! Кофлик, себто більш ніж півгарнця [75] капусти з’їдав за три отченаші [76]. І нічого мені не було. Я міг їсти капусту в будь–якому вигляді, хоч би й двічі на день, аби тілько кмину в ній не бракло. А тепер, тілько–но троха з’їм, зразу мені в животі аж кипить, а гази, сам бачиш, хлопче, ледь мене не розривають. Старість, пся мать, не радість.

Його кінь, могутній вороний жеребець, тяжко брикнув, ніби рвався в атаку. Жеребець весь, аж по ніздрі, був покритий чорною попоною, прикрашеною на клубах Сулимою [77]. гербом лицаря. Рейневан дивувався, як же це він відразу не розпізнав цей славетний знак, та ще й такий нетиповий у польській геральдиці — і за почесною фігурою, і за мобіліями [78] .

— Ти чого такий мовчкуватий? — зненацька запитав Завіша. — Їдемо, їдемо, а ти якщо за весь цей час десяток слів зронив, то таки не більше. Та й то коли тягти тебе за язика. Дуєшся на мене? Про Грюнвальд ідеться, га? Знаєш що, хлопче? Я міг би тебе запевнити, що ніяк не можу бути тим, хто вбив твого батька. Мені було б зовсім не важко сказати, що я не міг би із твоїм батьком зіткнутися в бою, бо краківська хоругва була в центрі бойового порядку польсько–литовських військ, а хоругва Конрада Білого — на лівому крилі хрестоносців, аж за Стемборком. Але я того не скажу, бо це була би брехня. Тоді, в день Розсилання Апостолів [79]. я вбив багатьох людей. У суцільному замішанні та диявольській колотнечі, у якій мало що було видно. Бо це була битва. Та й годі.

— Значить, — почав Завіша, — ти не дуєшся. То чого ж тоді ти такий мовчазний?

— Бо здається мені, — наважився сказати Рейневан, — що це ви більше дуєтеся на мене. І знаю чому.

Завіша Чорний повернувся в сідлі й довго вдивлявся у нього.

— От, — промовив він нарешті, — озвалася жалібним голосом покривджена невинність. То знай же, синку, що нікуди це не годиться — грати чужих жінок. І якщо хочеш знати мою думку, це підлий вчинок. І заслуговує на покарання. Щиро кажучи, ти в моїх очах нітрохи не кращий за того, хто зрізає в натовпі гаманці або обкрадає курники. І той, і інший, думаю собі, — дрібний негідник, мізерний ґунцвот, якому вдалося скористатися з оказії.

Рейневан не прокоментував і цього разу.

Тишу, яка настала на кілька хвилин, знову перервала з’їдена лицарем капуста.

— Єдина з цього диспуту користь, — сказав він, — що ми побалакали, бо тоскно було їхати мовчки, з похнюпленим носом. Балакаймо далі, юний пане сілезцю. На якусь відсторонену тему.

— Може, й ближче, — погодився Завіша. — Але я, бач, ратиборців терпіти не можу. Недавно померлий князь Ян, царство йому небесне, був неабиякий сучий син. Він підіслав убивць до Пшемека, сина цешинського князя Ношака, а я і Ношака знав, і Пшемек був мені другом. Так що ратиборською гостинністю я ані колись не користувався, ані тепер не буду, бо синулько Янів, Міколаєк, кажуть, доблесно ступає слідами батька. Крім того, я зробив гак, бо було про що з Кантнером поговорити в Олесниці, я вирішив повторити йому те, що сказав про нього Ягайло. До того ж дорога через Нижній Шльонськ зазвичай багата на атракції. Хоч бачу тепер, що така її слава трохи перебільшена.

— А! — зметикував Рейневан. — От чому ви в повному обладунку їдете! І на бойовому коні! Бійки шукаєте? Я вгадав?

— Вгадав, — спокійно визнав Завіша Чорний. — Казали, у вас тут аж кишить раубрітерами [82] .

— Не тут. Тут безпечно. Тому–то так людно.

Справді, на брак товариства нарікати вони не могли. Самі, щоправда, вони не наздогнали нікого, і їх ніхто не обганяв, зате в протилежному напрямку, із Бжега до Олесниці, рух був жвавий. Вони розминулися вже з кількома купцями на тяжко завантажених возах, які залишали за собою глибокі колії, під ескортом кільканадцяти озброєних людей із винятково бандитськими пиками. Проминули пішу колону нав’ючених баклагами дігтярів, про наближення яких заздалегідь стало відомо з різкого запаху дьогтю. Розминулися з групкою кінних хрестоносців із Зіркою, пройшли повз молодого йоанніта з личком херувима, що подорожував зі зброєносцем, минули погоничів, які гнали волів, а також п’ятьох підозрілих на вигляд пілігримів, котрі, хоч вони цілком ґречно запитали дороги на Ченстохову, в очах Рейневана підозрілими бути не перестали. Розминулися з голіардами, які їхали на драбинястому возі, веселими і не зовсім тверезими голосами горланячи «In cratere meo» [83]. пісню, складену на слова Гуго Орлеанського. А тепер оце — лицаря з жінкою і невеликим почтом. Лицар був у розкішному баварському обладунку, а здиблений двохвостий лев на щиті засвідчував належність до великого роду Унругів. Лицар — це було видно — вмить розпізнав герб Завіші, відтак привітав його поклоном, але таким гордовитим, щоб було зрозуміло, що не гірші Унруги за Сулимців. Одягнена у світло–фіолетову сукню супутниця лицаря їхала по–дамському на гарній каро–гнідій кобилиці і не мала — о диво! — жодного головного убору, вітер вільно грався її золотим волоссям. Проїжджаючи повз них, жінка підняла голову, злегка усміхнулася й подарувала Рейневанові, який вирячився на неї, такий зелений і промовистий погляд, що юнак аж затремтів.

— Щоб довести, — сказав Рейневан, — що я на вас за ваші кпини й шпильки зовсім не ображаюся, я вилікую вас від цих здуттів і газів.

Пастух трапився досить навіть швидко, але, вздрівши, як до нього з тракту звертають вершники, кинувся у паніці втікати, упірнув у хащі й зник, немов якийсь сон золотий. Залишилися тільки бекаючі вівці.

— Треба було, — розважив, стаючи на стременах, Завіша, — хитрістю його брати, із засідки. Бо тепер його вже по цих вертепах не наздоженемо. Пастуха ніби вітром здуло, і, судячи зі швидкості, він уже встиг відгородитися від нас Одрою.

Завіша Чорний зручніше всівся на накритому кожухом сідлі, зазирнув у тільки що спустошений кухоль, понюхав.

— Направду, — прорік він, — на смак воно немов нагріта сонцем вода з рову, а смердить котом. Але помічне, клянуся муками Господніми, помічне! Уже після першого кухля коли мене просрало, я відчув себе краще, а тепер–то вже як рукою зняло. Я тебе визнав, Рейнмаре. Брехня, видно, буцім університети можуть навчити тільки пияцтву, розпусті та лихослів’ю. Брехня, воістину.

— Дрібка знання про трави, і нічого більше, — скромно відповів Рейневан. — А от що вам насправді допомогло, пане Завішо, то це те, що ви зняли лати та відпочили в зручнішому, ніж у сідлі, положенні…

— Не сердьтеся, пане Завішо. Мудрість народна безмежна. Нею не нехтував ніхто з великих медиків і алхіміків, ні Пліній, ні Гален, ні Валафрид Страбон, ні вчені араби, ні Герберт Орільякський, ні Альберт Великий. Медицина чимало взяла від народу, а особливо від пастухів. Вони–бо володіють великим і безмірним знанням про трави та їхню лікувальну силу. І про… інші сили.

— Справді так?

— Справді, — підтвердив Рейневан, підсуваючись ближче до багаття, щоб краще бачити. — Ви не повірите, пане Завішо, скільки сили криється в цій в’язці, в цьому сухому віхті з пастушої буди, за який ніхто не дав би й ламаного шеляга. Гляньте: ромашка, латаття, ніби нічого особливого, а якщо приготувати настій, то вони здатні робити чудеса. Також і ті, які я вам дав: котяча лапка, борщівник, дягель. А ось ці по–чеськи називаються «споржічек» і «седмікраска». Мало який медик знає, наскільки вони ефективні. А виваром з тих, що звуться «якубки», пастухи для захисту від вовків скроплюють овець у травні, на день святих Пилипа і Якова. Хочете вірте, хочете — ні, але покроплених овець вовк не зачепить. А це — ягоди святого Венделіна, а це — травичка святого Лінгарта, обидва святі, як ви, мабуть, знаєте, поряд із Мартіном є покровителями пастухів. Якщо давати ці трави худобі, треба закликати саме цих святих.

— Те, що ти бурмотав над казанком, не було про святих.

— Не було, — зізнався, відкашлявшись, Рейневан. — Я ж вам казав: народна мудрість…

— А я й остерігаюся.

Він замовк, помітивши грізний погляд Завіші.

— А я думаю, — різко сказав лицар з Гарбова, — що все зло цього світу — від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності.

Войцех ще нижче нахилився над збруєю, яку чистив і змазував салом. Рейневан, перш ніж відізватися, перечекав кілька хвилин.

— А тобі що — мої роздуми і розмірковування одразу нагадали єретичні думки, єресь?

— Що тебе цікавить?

— Як воно було… Як воно було під Німецьким Бродом у двадцять другому році? Коли ви в чеський полон потрапили. Бо вже легенди ходять…

— І ще… Що король Сигізмунд покинув вас у скрутному становищі. А сам ганебно втік.

Завіша якийсь час мовчав.

— А ти, — озвався він нарешті, — хотів би знати правдиву версію, так?

Усупереч сказаному лицар з Гарбова знову довго мовчав, крутячи у руках порожній кухоль. Рейневан не був упевнений, чи Завіша не чекає на його нові запитання, але задавати їх не поспішав. І, як виявилося, не помилився.

Коли я туди доїхав, а доїхав я на святого Мартіна, хрестовий похід Сигізмунда розвивався цілком непогано. Хоч армія в Люксембуржця була трохи ослаблена. Уже встигла розійтися по домівках більшість очолюваного ландвійтом Румпольдом війська з Лужиці, задовольнившись спустошенням земель навколо Хрудима. Повернувся додому шльонський контингент, у якому, до речі, був і наш недавній господар і співрозмовник, князь Конрад Кантнер. Так що в поході на Прагу короля по–справжньому підтримували тільки ракуське лицарство Альбрехта та моравське військо єпископа з Оломоуца. Ну, але самої тільки угорської кінноти Сигізмунд мав більш ніж десять тисяч.

Завіша на хвилину замовкнув, вдивляючись у тріскуче багаття.

— Себто Піппо Спано? Цей знаменитий флорентійський кондотьєр?

— Не перебивай, хлопче. Усупереч моїм і Піпповим порадам король Сигізмунд, переконаний, що чехи панічно втікали і не зупиняться до самої Праги, дозволив угорцям роз’їхатися по всій окрузі, щоб, як він це назвав, пошукати зимовищ, бо мороз був лютий. Мадяри розпорошилися і проводили Святці [85]. грабуючи, ґвалтуючи жінок, спалюючи села і вбиваючи тих, кого вони вважали єретиками або такими, що співчувають єресі. Інакше кажучи — кожного, хто потрапляв під руку.

Уночі в небо здіймалися заграви, удень — дими, а король у Кутній Горі бенкетував і вершив суди. І тут, на Трьох Царів [86]. вранці, розійшлася чутка: йде Жижка. Жижка не втік, а тільки відступив, перегрупував військо, підсилив його, а тепер іде на Кутну Гору з усією силою Табора і Праги, він вже в Каньку, вже в Небовидах! І що? Що зробили доблесні хрестоносці, довідавшись про це? Побачивши, що вже немає часу на те, щоби зібрати докупи армію, яка порозповзалася по околицях, вони просто втекли, покинувши чимало зброї і майна, підпаливши за собою місто. Піппо Спано на якийсь час стримав паніку і виставив бойові порядки на півдорозі між Кутною Горою і Німецьким Бродом.

Більшості угорців і «залізних воїнів» удалося втекти на лівий берег замерзлої Сазави. Але потім лід підломився. Раджу тобі, хлопче, від усього серця: якщо коли–небудь тобі доведеться воювати взимку, ніколи в обладунку не втікай по льоду. Ніколи…

— А ви? Як вас…

Пахолки, як виявилося, не спали. Тому що один із них якраз у цю мить підскочив, ніби його вкусила змія, другий приглушено крикнув, третій голосно брязнув металом, витягаючи корд. Зброєносець Войцех схопився за арбалет. Та всіх заспокоїв різкий голос і владний жест Завіші.

Спочатку вони подумали, що це згусток, клубок темряви, темніший навіть, ніж сама пітьма, який відбрунькувався з непроглядної чорноти, вирізняючись антрацитовою глибиною в освітлюваному розблисками вогню мерехтливому мороці ночі. Коли полум’я спалахувало сильніше, жвавіше і яскравіше, цей кавалок темряви, анітрохи не втрачаючи своєї чорноти, усе–таки набував форми. І ставав постаттю. Постаттю невеличкою, міцною, з черевцем, постаттю чи то птаха, що настовбурчив пір’я, чи то звіра з наїжаченою шерстю. Втягнену в плечі голову створіння прикрашала пара великих гострих вух, як у кота, які стирчали вертикально і нерухомо.

Войцех поволі, не зводячи з істоти очей, відклав арбалет. Хтось із пахолків звернувся за заступництвом до святої Кінги, проте і його вгамував жест Завіші, жест не різкий, одначе сповнений влади й авторитету.

— Вітаю тебе, прибульцю, — промовив зі спокоєм, який викликав довіру, лицар із Гарбова. — Сідай без страху до нашого вогнища.

— Сулима і Травник, — прохрипіло створіння. — Справедливість і знання. Чом же мені боятися? Я не боюся. Мене звати Ганс Майн Ігель.

— Вітаємо тебе, Гансе Майн Ігелю. Ти не голодний? Чи, може, хочеш пити?

— На тому… — Рейневан проковтнув слину, повернувши собі здатність говорити. — На тому, що пес Hercules…

— Ага, — спокійно сказав Сулимець, — так воно і було. Nec Hercules, вони нас перемогли. Їх була купа, гуситів себто. Нам і так неабияк пощастило, що на нас навалилася калішська кіннота, адже таборитські ціпники не знають таких слів, як «пардон» або «викуп». Коли мене врешті–решт вибили із сідла, хтось із тих, хто залишався біля мене, Мертвич чи Раровський, устиг крикнути, хто я такий. Що я був під Грюнвальдом з Жижкою і Яном Соколом з Ламберка.

— Те, що було потім, — сказав він врешті–решт, — ви маєте знати. Бо те, що було потім, не може дуже відрізнятися від легенди.

Рейневан і Ганс Майн Ігель мовчки кивнули головами. Минуло чимало часу, перш ніж лицар заговорив знову.

— Тепер, — сказав він, — так щось мені здається, що я собі під старість заробив на анафему чи що. Тому що коли мене з полону викупили і я повернувся до Кракова, то я про все, що тоді, у день Трьох Царів, бачив під Німецьким Бродом, а також все те, на що дивився наступного дня, після здобуття міста, розповів королю Владиславові. Просто розповів. Не дораджував, не ліз із власною думкою, не судив і не засуджував. Просто розповідав, а він, старий хитрий литвин, слухав. І до нього доходило. І ніколи, хлопче, будь певний, нехай навіть сам папа сльози литиме з приводу загрози для святої віри, а Люксембуржець буде лютувати і погрожувати, старий хитрий литвин не пошле на чехів польського і литовського лицарства. І зовсім не через злість на Люксембуржця за вроцлавське рішення [91]. і аж ніяк не за переговори в Пожоні стосовно розділу Польщі, а завдяки моїй розповіді. І зробленого з неї єдино правильного висновку, що польське і литовське лицарство потрібні проти хрестоносців, і нерозумно, зовсім безглуздо було б топити його в Сазаві, Влтаві чи Лабі. Ягайло, вислухавши мою розповідь, нізащо не приєднається до походів проти гуситів. Завдяки, як уже було сказано, мені. Тому я їду на Дунай, на турків, перш ніж мене відлучать від церкви.

— Жартуєте, — промимрив Рейневан. — Та де б вас… Яке відлучення? Такого лицаря, як ви… Жартувати зволите.

Якийсь час вони мовчали. Ганс Майн Ігель тихо сопів. Коні в темряві неспокійно пофиркували.

— Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті–решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів. Ні в чому такому я не хотів би брати участі. Але аж так швидко це не настане, тож не думаю, що я до цього доживу. Між нами кажучи, і не хотів би дожити.

Ганс Майн Ігель ворухнув головою і вухами.

— На великій ріці, — сказав він нарешті своїм невиразним, хрипкуватим голосом, — стоїть на горі град. На горі, а вода його омиває. А зветься: Голубиний Град [92]. Погане місце. Не їдь туди, Сулима. Погане місце для тебе той Голубиний Град. Не їдь туди. Зверни із дороги.

Завіша довго мовчав, було видно, що поринув у роздуми. Він мовчав так довго, що Рейневан вирішив, що Завіша перемовчить дивні слова дивної нічної істоти. Однак помилився.

Ганс Майн Ігель не промовив ані слова, але його величезні очі спалахнули ще яскравіше.

— Надзвичайно, — сказав Рейневан. — Це було надзвичайно.

Сулимець, вихоплений із дрімоти, підняв голову.

— Чим?

Світанок був імлавий, вологий, краплини роси цілими гірляндами висіли на павутинках. Ліс був тихий, проте грізний, як сплячий хижак. Коні скоса позирали на випари, що стелилися над землею, форкали, трясли головами.

— Тут ми розстанемося, — сказав Рейневан.

— Прощавай, Рейнмаре із Беляви. Бережи себе.

— І ви себе бережіть. Хто знає, може, коли–небудь іще побачимося.

Завіша Чорний із Гарбова довго дивився на нього. Нарешті сказав:

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

у якому Рейневан спершу на власній шкурі дізнається, як почувається вистежений вовк в обложеному лігві, а потім зустрічає Ніколетту Світловолосу. А потім пливе за течією.

За лісом, на роздоріжжі, стояв кам’яний покутний хрест. Одна з численних у Шльонську пам’яток злочину. І вельми запізнілого каяття.

Винен у цьому був туман, який іще від світанку, неначе дим, стелився полями і лісами, винна в цьому була мжичка, яка дрібними крапельками врізалася в очі, а коли припинилася, то туман став іще густішим. Винен у цьому був сам Рейневан, його втома і невиспаність, його неуважність, викликана безкінечними думками про Аделю фон Стерча та про плани її звільнення. А зрештою, хтозна. Бо, може, насправді винні у цьому були мамуни [95]. звідниці, лісовики, мавки, кобольди [96]. домовики, ірліхти [97] та інше чортовиння, яке масово населяє шльонські дрімучі ліси, спеціалізуючись на тому, щоб зводити подорожніх на манівці? Чортовиння, менш симпатичне і менш доброзичливе, ніж Ганс Майн Ігель, з яким він познайомився вночі, — якісь Гансові родичі та знайомі?

«А може, — подумав він, — може, мене провадила доля? Може, вона дала мені знак? Може, варто усе–таки скористатися з того, що я так близько, і податися до міста, в дружню лікарню Святого Духа, і там попросити допомоги? Чи краще не втрачати часу і, відповідно до первісного плану, їхати просто в Берутів, у Ліготу, до Аделі?».

«Міста треба остерігатися», — вирішив він, добре поміркувавши. Його добрі, ба навіть дружні зв’язки з бжегськими святодухівцями були відомі всім, а значить, і Стерчам. Крім того, через Бжег проходив шлях до йоаннітської командорії в Малій Олесниці — місця, в якому його хотів ізолювати князь Конрад Кантнер. При тому, що наміри князя були в принципі добрі, при тому, що, з іншого боку, Рейневан абсолютно не мав бажання провести кілька років на покуті в йоаннітів, — хто–небудь з почту Кантнера міг проговоритися або поласитися на гроші, а значить, тоді зовсім не можна було виключати того, що Стерчі зачаїлися біля бжегських рогаток.

«Значить, Аделя, — подумав він, — йду до Аделі. Виручати Аделю. Як Трістан до Ізольди, як Ланселот до Гіневри, як Гарет до Ліонесси, як Гінглен до Есмеральди, як Пальмерін до Полінарди, як Медоро до Анжеліки. Словом, усе це трохи немудро і трохи ризиковано, мало того, трохи по–божевільному, просто левові в пащу. Але, по–перше, цим я можу збити з пантелику переслідувачів, цього вони можуть не сподіватися. По–друге, Аделя в біді, чекає і, мабуть, тужить, а я не можу допустити, щоб вона чекала».

А на те, щоби не піддатися омані, теж існував спосіб. Сердячись на себе за те, що був надто самовпевненим і не подумав про це раніше, Рейневан розгорнув ногою бур’яни, якими поросло підніжжя хреста, а тоді пройшовся узбіччям дороги. Швидко і легко знайшов те, що шукав. Перистий луговий кмин, всіяну рожевими квіточками зубчатку, молочай. Очистив стебла від листків, склав їх разом. Трохи часу пішло на те, щоби згадати, як та на які пальці накручувати стеблини, як переплести, як зробити nodus, вузол. Та ще — як звучить заклинання.

Wolfsmilch, Kummel, Zahntrost

Binde zu samene [99]

Він проїхав десь уже зо три отченаші, коли почув гавкіт собаки й голосне, збуджене ґелґотання гусей. Незабаром його ніздрі приємно залоскотав запах диму. Диму коптильні, в якій, поза будь–яким сумнівом, висіло щось дуже привабливе. Може, шинка. Може, грудинка. А може, гусячий полоть. Рейневан так завзято внюхувався в цей запах, що забув про світ божий, тож, не помітивши навіть, як і коли, в’їхав за огорожу і опинився на подвір’ї придорожньої корчми.

Собака його обгавкав, але радше з обов’язку, гусак, витягуючи шию, засичав на кінські бабки. До запаху вудженого м’яса додався запах печеного хліба, що забивав навіть сморід величезної ями з гноївкою, яку густо обсіли гуси та качки.

Рейневан зліз із коня, прив’язав сивка до конов’язі. Стаєнний хлопчина, який неподалік опоряджував коней, навіть не зауважив Рейневана, такий був зайнятий. А от Рейневанову увагу привернуло дещо інше — на одному зі стовпів підсіння, на досить безладно змотаних різнокольорових нитках, висів гекс — три гілочки, зв’язані трикутником і обплетені вінком із прив’ялих квіточок конюшини і калюжниць. Рейневан задумався, але не надто здивувався. Магія була всюдисуща, люди використовували магічні атрибути, не знаючи навіть, що вони означають і для чого насправді служать. Однак істотним для Рейневана був той факт, що гекс, який захищає від злого, хоч, мабуть, і невміло зроблений, міг навести полуду на його нав’яз.

«То ось чому я потрапив сюди, — подумав Рейневан. — Псякрев. Та що ж, якщо вже я тут…»

Міхурі у малесеньких вікнах ледве пропускали світло, всередині панувала півтемрява, яку розвиднювали хіба лише розблиски вогню в каміні. Над вогнем висів казан, що час від часу скипав піною, на що вогонь реагував шипінням і димом, який додатково погіршував видимість. Гостей було небагато, тільки за одним столом, у кутку, сиділи четверо чоловіків, імовірно, селяни: у темряві важко було розгледіти.

Служниця злегка нахилилася, подаючи йому липову ложку. Від неї ледь чутно пахло зіллям.

Вона відійшла до вогнища, помішала в казані, з якого линула пара і летіли бризки. Рейневан сидів немов громом прибитий, не зводячи очей зі шкварок на галушках. Його очі вже призвичаїлися до мороку аж настільки, щоби побачити, що четверо чоловіків за столом у кутку мають надто багато зброї та обладунків, щоби могти бути селянами. І що всі четверо уважно його розглядають.

— Надто мало нас залишилося на цьому світі, — стиха мовила вона, вдаючи, ніби витирає стіл, — щоби я дала тобі згинути, синку.

Вона затримала руку, і Рейневан помітив на її мізинці калюжницю, подібну до тих, які були на гексі на стовпі. Зав’язану стебельцем так, що жовта квітка була ніби самоцвітом у персні. Рейневан зітхнув, мимоволі торкнувшись власного нав’язу — сплетених вузлом і засунених попід застібку куртки стебел молочаю, зубчатки і кмину. Очі дівки засвітилися в напівмороці. Вона кивнула головою.

— Я звеліла, — шепнула вона, підмітаючи, — відвести твого коня на гумно, за хлівець. Коли все почнеться, втікай через он ці двері, ззаду, за рогожею. За порогом будь обережний. Там буде оце.

— Про мене не турбуйся, — пошепки розвіяла вона його докори сумління. — На мене ніхто не зверне уваги.

Дівка пішла. Згорблена, сіро–бура, ніяка. Ніхто не звертав на неї уваги. Ніхто, крім Рейневана, якому вона, відходячи, кинула палаючий, як головешка, погляд.

Двоє поставали з боків, один справа, другий зліва. Третій зайняв позицію за спиною Рейневана. Четвертий, той, котрий говорив, вусатий, вбраний у густо всипану металевими кружками бригантину [102]. встав навпроти. Після чого, не чекаючи на запрошення, сів.

Рейневан не відповів. Він тримав ложку між ротом і краєм миски, ніби не знаючи, що з тою ложкою робити.

— Нічого, — Рейневан подолав спротив помертвілих губ, — я не казав.

— От і добре. Доїдай давай. До Стерцендорфа чималий шлях, не варто тобі голодним їхати.

— А якби навіть нагодували, — пирскнув від той, що стояв ззаду, невидимий, — то аж ніяк не тим, що припало б тобі до смаку.

— Якщо ви мене відпустите… я вам заплачу, — видушив зі себе Рейневан. — Заплачу вам більше, ніж дають Стерчі.

Рейневан їв. Пражухи втратили смак. Кунц Аулок — Киріелейсон — засунув за пояс булаву, яку доти тримав у руці, натягнув рукавиці.

— Треба було, — сказав, — не лізти до чужої баби.

А тоді, не дочекавшись відповіді, додав:

Тої ж миті полум’я в каміні страшно гухнуло, зі страшним гуркотом виплюнуло в кімнату язики вогню, куряву іскор, клуби диму і сажі. Казан підлетів, немовби ним було вистрелено з мортири, гупнув об підлогу, хлюпнув окропом. Киріелейсон підскочив, а Рейневан сильним ударом ноги перекинув на нього стіл. Відкопнув назад лавку, а мискою з недоїденою пражухою зацідив пана Сторка просто по прищуватій пиці. І прожогом кинувся до дверей на гумно. Один із тих типів устиг схопити його за комір, але Рейневан мав позаду роки навчання у Празі, де його хапали за комір ледве не у всіх шинках Старого Міста й Малої Страни. Він вивернувся, ударивши ліктем так, що аж хруснуло, вирвався і прошмигнув у двері. При цьому він пам’ятав про пересторогу, а тому спритно оминув зав’язану вузлами солому, яка лежала за самим порогом.

Киріелейсон, що гнався за ним, ясна річ, про магічну солому не знав, тому одразу ж за порогом розтягнувся на весь зріст, з розгону ковзаючи по свинячому лайні. Слідом за ним на вузол соломи повалився Сторк із Горговиць, а на Сторка, який матюкався і кляв на чім світ стоїть, сторчголов гримнувся третій з типів. Тим часом Рейневан уже був у сідлі коня, що чекав на нього, вже пускав його у галоп, навпростець, городами, через грядки капусти, через агрусові живоплоти. Вітер свистів у нього у вухах, навздогін неслися страшні прокльони і свиняче кувікання.

Переслідувачі також вискочили на греблю, але їм вже так не пощастило. Перший кінь не добіг навіть до середини, осунувся та з іржанням аж по черево занурився в мул. Другий шарпнувся, остаточно розваливши греблю підковами, а тоді по круп з’їхав у грузьке баговиння. Вершники кричали, несамовито лаялися. Рейневан зрозумів, що повинен скористатися ситуацією й отриманою форою. Він ударив сивка п’ятами й учвал рушив через вересові зарості в напрямку покритих лісом пагорбів, за якими сподівався на рятівні бори.

Добре усвідомлюючи, чим ризикує, він усе ж таки змусив коня, який починав важко хрипіти, помчати галопом угору по схилі. На вершині Рейневан теж не дав сивкові відпочити, а відразу ж погнав його униз гайками, які густо вкривали схил. І тут, зовсім зненацька, дорогу йому загородив вершник.

Наляканий сивко з гучним іржанням став дибки. Рейневан втримався в сідлі.

— Хто тебе переслідує? — крикнула вона, вміло стримуючи танцюючого коня. — Закон? Ану кажи!

— То за віщо?

— За любов.

— Та що ви, пані… Як же це…

— Вони? Мене? — пирснула вона, примружуючи блакитні, як бірюза, очі. — Ти що, знущаєшся?

— Це божевілля, — сказав він, кидаючи їй опанчу. — Але дякую. І я ще віддячуся…

— Не можна гаяти часу! — крикнула панна, накриваючи голову каптуром. — Далі! Туди, до Стобрави!

— Ніколетта. Мій Алькасине, якого переслідують за кохання [104]. Бу–у–ува–а–ай!

«І, звісно, — подумав він, ковтаючи вітер: від швидкої їзди йому аж забивало дух, — Її звати зовсім не Ніколеттою. Покепкувала з мене, бідного Алькасина».

Захований між баговиння стобравської заплави Рейневан зітхнув з полегшенням, ба більше, відчув гордість і навіть запишався, істинний тобі Роланд або Огер, що обдурив і залишив ні з чим орди маврів, які його переслідували. Однак гордість і самовпевненість невдовзі покинули його, позаяк спіткала його пригода зовсім не лицарська, бо трапилося із ним те, чого ніколи, якщо вірити баладам, не траплялося з Роландом, Огером, Астольфом, Ренальтом з Монтальбана чи Раулем з Камбре.

Рейневан зліз із сідла відразу ж, як тільки відчув неправильний, збитий ритм ходи коня. Він оглянув ногу і підкову сивка, але йому нічого не вдалося з’ясувати. Тим більше — він нічого не міг зробити, а міг тільки йти, ведучи кульгаючу тварину за віжки. «Чудесно, — думав він. — Від середи до п’ятниці: одного коня я загнав, інший став кульгавим. Чудесно. Непоганий результат».

На додачу до всього з правого, високого берега Стобрави раптом долинули посвисти, іржання, прокльони, які викрикував знайомий голос Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон. Рейневан затягнув коня в щонайгустіші чагарі, а тоді вхопив за храпи, щоби той, бува, не заіржав. Крики і прокльони затихнули вдалині.

«Не наздогнали і не впіймали, — заспокоював його розум. — Якщо й наздогнали, то хіба що її почет, і тоді переслідувачі мусили зрозуміти свою помилку. «Ніколетта» підняла їх на сміх і глум, безпечна серед своїх лицарів і слуг.»

«Значить, вони повернулися, кружляють, вистежують. Ловці».

«Нас уже так мало залишилося, — сказала дівчина, — так мало. Не дай себе схопити, не дай вистежити. Що не залишає сліду? Птах у повітрі, риба у воді».

Він хотів її запитати, хто вона, звідки знає магічні нав’язи, чим — адже ж не порохом — викликала вибух у каміні. Хотів запитати її багато про що.

Не встиг. Прокинувся.

Ще до світанку Рейневан вирушив у дорогу. Він керувався течією ріки. Йшов десь із годину, тримаючись високих листяних лісів, аж поки внизу під ним зненацька розляглася широка ріка. Така широка, яка лише одна є в цілому Шльонську.

Птах у повітрі, риба у воді…»

Іще здалеку він почув збуджені голоси людей на пристані, роздратовані чи то внаслідок сварки, чи то в запалі торгу або комерційних переговорів. Однак легко можна було впізнати мову, якою ці люди розмовляли. А розмовляли вони польською.

Від пристані відгонило рибою, тванню і смолою.

Водяні поляки перервали дискусію і подивилися на Рейневана не вельми доброзичливими поглядами. Один сплюнув у воду.

— Мій кінь закульгав. А мені треба до Вроцлава.

— Ну, — не здавався Рейневан. — То як же воно буде?

— Я не німець. Я сілезець.

— Он як?

— Он як.

— Ну, тоді скажи: сочевиця, коло, меле, млин.

— Сочевиця, коло, меле, млин. А ти скажи: стіл з повиламуваними ногами.

Рейневан не змусив повторювати собі двічі, але поляк різко остудив його запал.

— Якщо не маєш, — втрутився з лисячою усмішкою другий васерполяк, бачачи, як Рейневан з розгубленим виразом обличчя порпається в калитці, — то я цього коня відкуплю. За п’ять… Ну, нехай буде — за шість скойців [107]. Дванадцять грошів. У тебе буде точно на рейс. А за коня, якого в тебе не буде, платити вже не доведеться. Чиста вигода.

— Цей кінь, — проникливо зауважив поляк, — гівна вартий. Бо ти не доїдеш на ньому туди, куди так поспішаєш. Ну то що? Продаси?

— Два.

Кінь і гроші поміняли власників. Рейневан на прощання поплескав сивка по шиї, погладив по загривку, шморгнув носом, прощаючись, як би там не було, з другом і супутником у недолі. Схопився за линву і застрибнув на палубу. Хазяїн барки скинув швартов з палі. Барка здригнулася, повільно ввійшла у нурт. Бугай ревів, риба смерділа. На помості водяні поляки оглядали ногу сивка і сварилися ні про що.

Барка пливла вниз по ріці. До Олави. Сіра вода Одри хлюпала і пінилася біля об бортів.

— Що? — Рейневан підхопився, протер очі. — Що таке, пане шкіпер?

— Олава перед нами.

Від устя Стобрави до Олави Одрою неповних п’ять миль. Таку відстань барка, яка іде за течією, може подолати не довше, ніж за десять годин. За умови, що пливе вона без тривалих стоянок і, крім подорожі, в неї немає інших занять.

Водяний поляк — хоч не назвався Рейневанові на ім’я і від нього не вимагав назватися — був, загалом, людиною цілком симпатичною і приємною в спілкуванні. Маломовний, він хоч і був буркотуном, однак грубим і неґречним він аж ніяк не був. Хоч і простий, він аж ніяк не був дурним. Барка лавірувала між острівцями і мілинами, підходила до пристаней то на лівому, то на правому березі. Екіпаж із чотирьох чоловік крутився як ошпарений, шкіпер лаявся і підганяв. Стерно впевнено тримала дружина васерполяка, жінка значно за нього молодша. Рейневан, щоби не зловживати люб’язністю, намагався, наскільки це було можливо, не дивитися на її круті та міцні стегна, що визирали з–під підкасаної спідниці. Відводив, коли йому це вдавалося, погляд, коли під час маневрів стерновим веслом напиналася сорочка на грудях, достойних Венери.

Рейневан відвідав, пливучи баркою, надодрянські пристані з такими назвами, як Язиця, Загвіздя, Клемби і Монт, був свідком колективної риболовлі й торгових угод, а також сватання. Спостерігав завантаження і розвантаження найрізноманітніших товарів. Побачив речі, яких йому ніколи до того бачити не доводилося, як–от сома у п’ять ліктів завдовжки, що важив сто двадцять п’ять фунтів. Та й їсти йому довелося таке, чого ніколи доти не куштував, як–от засмажене над приском філе з цього сома. Принагідно Рейневан дізнався, як уберегтися від потопельця, нікса і вирника. Яка різниця між неводом і волоком, яка — між греблею і загатою, яка — між косою і застругою, і яка — між лящем і густиркою. Він також наслухався дуже негарних слів про німецьких панків, що гнобили водяних поляків грабіжницькими митами, зборами і податками.

Так що подорож, хоч і затяглася, але зовсім не була нудною. А тепер настав світанок, точніше, ранок. І місто Олава виднілося за вигином ріки. Дружина васерполяка натиснула на стерно, її груди натиснули на сорочку.

— Дякую, — Рейневан простягнув руку для потиску, усвідомлюючи, що його щойно спіткала висока честь вияву симпатії. — Дякую, але дорогою я мав час обдумати кілька справ, і тепер Олава підходить мені навіть краще, ніж Вроцлав.

— Тоді на лівому. Я розумію також, що самої міської рогатки ви воліли б уникнути?

— Волів би, — зізнався Рейневан, здивований кмітливістю поляка. — Якщо вам це не перешкоджає.

За Дроздовою загатою розлягалася широка стариця, вся покрита килимом квітів жовтого латаття. Над старицею висіла імла. Було чути далекі голоси олавського передмістя, що вже прокинулося: кукурікання півнів, гавкіт собак, дзенькіт металу об метал, баламкання дзвонів на дзвіниці.

Йому подали знак — і Рейневан зіскочив на хисткий поміст. Барка шурнула об палю, розгорнула носом водорості, ліниво повернулася на стрижень.

— Увесь час греблею! — крикнув йому васерполяк. — І так, щоби сонце було за спиною! Аж до мосту на Олаві, а потім до лісу. Буде струмок, а за ним уже стшелінський тракт. Заблукати нема як!

З ріки став швидко насуватися туман, барка почала зникати. Рейневан закинув на плече вузлик.

— Пане сілезцю! — долинуло від ріки.

— Стіл з повиламуваними ногами!

у якому Рейневан спершу дістає прочухана, а тоді вирушає в дорогу до Стшеліна в товаристві чотирьох людей та одного собаки. Дорожню нудьгу скрашує диспут про єресі, котрі нібито розповзаються, як кукіль.

Узліссям бору, між зеленими споришами, весело котячи воду, на якій виблискували сонячні лелітки, звивно біг потічок, шукаючи для себе дороги уздовж ряду верб. Там, де починалася просіка, а дорога вступала у ліс, береги струмка з’єднував місток із товстих колод, колод чорних, замшілих і древніх настільки, що здавалося, ніби їх тут покладено ще за часів Генрика Побожного [108]. На містку стояв віз, у який була впряжена гніда худувата шкапа. Віз сильно перехилився. І було видно чому.

— Колесо, — констатував факт Рейневан, підходячи. — Маєте клопіт, правда?

— Гірший, ніж думаєте, — відповіла, розмазуючи по спітнілому чолі дьоготь, молода, рудоволоса і гарна, хоча й трохи занадто повна жінка. — Віська у нас зломилася.

— Гм. Ну то без коваля не зрушите.

— Вай–вай! — схопився за лисячу шапку другий із подорожніх, бородатий єврей у скромній, проте доглянутій та аж ніяк не убогій одежині. — Господи Ісаака! Біда! Нещастя! Що ж нам робити?

— Ви їхали, — здогадався Рейневан, бачачи, в який бік показував дишель, — на Стшелін?

— Легко здогадатися… — єврей ворухнув бородою, а його очі хитро зблиснули. — Що ви шляхтич, молодий пане, і що не з простих — це видно. А де ж ваш кінь? Хоч ви й не Ланселот, — та що, возом думаєте подорожувати? Проте нехай. Очі маєте добрі. Я — Хірам бен Еліезер, рабин бжегського кагалу. У дорозі до Стшеліна…

— А я, — весело перебила його рудоволоса жінка, наслідуючи спосіб висловлювання єврея, — Дорота Фабер. На шляху в широкий світ. А ви, молодий пане?

Та виявилося, що все не так просто.

підняти його не зміг би. Тож врешті–решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.

— Ви казали, — запитав Рейневан рудоволосу, — що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?

— За шматком хліба, — невимушено відповіла та, витираючи носа тильним боком долоні. — Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все–таки хотілося б якнайліпшої.

Замшілі колоди задвигтіли від кроків.

— Маєте клопіт? — запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. — Може, допомогти?

— Добре було б, — визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком:

— Ну! Роботу зроблено, теперка тра платити. Випрягай, пархатий, коня, скидай шубу, жени калитку. Ти, паничу, знімай куртку і вилазь із чобіт. А ти, красулько, вилазь із усього, що на тобі, інакше тобі прийдеться платити. Ану, до голої дупи!

Камрати зареготали, вишкіряючи свої попсуті зуби. Рейневан нахилився і підняв кілок, яким підважував віз.

— Диви–но, — тицьнув у його бік дрючком бородатий, — який панич бойовий. Ще його життя не навчило, що як кажуть чоботи віддати, то тра віддати. Тому що босяка ходити можна, а от на поламаних куксах — ніяк. Гей! Ану, лупіть його!

Розбійники почали кричати. Страшно.

Пролунав голосний, із переливами свист. Чорний собацюра тої ж миті відскочив від розбійників, сів і завмер з настовбурченими вухами. Ніби статуя з антрациту.

Вершник пирснув тамованим сміхом.

— Ланселот із Воза, — Рейневан, попри все, якось не мав довіри до рятівника.

Урбан Горн знову пирснув, стенув плечима.

— А тепер, — чужак глянув понад ліс, на верхівку ялини, — бувайте. Мене кличе обов’язок.

— Я думав, — наважився Рейневан, — що ви їх просто лякали…

Вершник подивився йому в очі, і погляд його був холодний. Просто–таки крижаний.

Подорожанином, про якого казав Урбан Горн, був ксьондз. Він їхав на чималому возі, товстенький, із глибоко виголеною тонзурою, одягнений у плащ, облямований тхорячим хутром.

— Себто як це? — поцікавився він нарешті з великою недовірою. — До Стшеліна? На моєму возі?

— Сідайте, — врешті сухо сказав ксьондз. — Тому що я би почувався жахливим ханжею, якби вас не взяв.

Не минуло й години, як перед буланим мерином, що тягнув віз священика, виріс Вельзевул, шерсть якого лисніла від роси. А трохи пізніше на тракті з’явився Урбан Горн на своєму вороному.

Ніхто не заперечував.

Долею розбійників ніхто не поцікавився. А в мудрих очах Вельзевула не прочитувалося нічого. Або ж прочитувалося все.

Священиковим возом, у який було запряжено буланого коня, правила Дорота Фабер. Рудоволоса бжегська блудниця випросила це для себе у ксьондза, явно вважаючи, що це може бути платою за проїзд. А візником вона виявилася пречудовим, давала собі раду з возом із великою вправністю. Завдяки цьому ксьондз Філіп Ґранцішек, який сидів поруч із нею на козлах, міг, не побоюючись за екіпаж, подрімувати або дискутувати.

За возом, прив’язана до драбини, дріботіла худюща євреєва кобила.

Так вони собі і їхали, дрімали, дискутували, зупинялися, дискутували, дрімали. Потім трохи попоїли. Випили баклажечку горілки, яку витяг був із сапета [112] ксьондз Ґранцішек. Випили й другу, яку витягнув з–під шуби ребе Хірам.

Незабаром, одразу за Бжезьмежем, виявилося, що і ксьондз, і рабин їхали до Стшеліна з практично однією й тією ж метою — на прийом до каноніка вроцлавського капітулу, який відвідав місто і прихід. Але якщо ксьондз Ґранцішек їхав, як він сам зізнався, на виклик, щоби не сказати — «на килим», то рабин усього лише сподівався отримати аудієнцію. Ксьондз був переконаний, що шансів у рабина небагато.

— Велебний канонік, — мовив він, — має там силу–силенну роботи. Цілу купу справ і судів, безліч прийомів. Важкі–бо настали для нас часи, ох, важкі.

— Я говорю про часи, важкі для Церкви, — уточнив ксьонз Ґранцішек. — І для істинної віри. Шириться–бо, шириться кукіль єресі. Зустрінеш когось, він тебе привітає в ім’я Господнє, а ти і не знаєш, чи він, бува, не єретик. Ви щось казали, ребе?

— Усе на цьому світі, — зауважив знічев’я Урбан Горн, — діється під гаслом боротьби за істину. І хоча зазвичай мова йде про дуже різні істини, тільки одна з цього виграє. Істинна істина.

— Єретично воно прозвучало, — наморщив чоло ксьондз. — Те, що ви оповіли. Мені, дозвольте вам сказати, у сенсі істини більше по дорозі з тим, що магістр Йоганн Нідер у своєму «Формікаріусі» написав [114]. А порівняв він єретиків із тими мурахами, які в Індії живуть та які з піску золоті піщинки працьовито визбирують і до мурашника зносять, хоча жодного пожитку з того металу не мають, бо й не з’їдять його, і нічого з того не урвуть. Так само, пише у «Формікаріусі» магістр Нідер, і єретики, котрі у Священному Писанні копирсаються і зерна істини в ньому шукають, хоча й самі не знають, що їм з цією істиною робити.

— Дуже гарно це сказано, — зітхнула Дорота Фабер, підганяючи мерина. — Про отих мурах, тобто. Ох, справді, коли я когось такого мудрого слухаю, то мені аж під ложечкою ссати починає.

— Катари, — правив він далі, — чи, інакше кажучи, альбігойці, що руку, котра прагнула їх у лоно Церкви повернути, яко вовки кусали. Вальденси і лоларди, які насмілювалися зневажати Церкву і Святого Отця, а літургію собачим гавкотом називати. Мерзенні відступники богомили та їм подібні павликіяни. Алексіяни і патрипасіяни, що наважуються заперечувати Святу Трійцю. «Брати» ломбардські, ці ганчірники і розбійники, у яких на совісті не один священик. Їм подібні дульчиністи, прихильники Фра Дольчіно. Item різні інші відступники: присциліяни, петробрузіяни, арнольдисти, спероністи, пасагіяни, месаліяни, апостольські брати, пасторели, патарени й аморикани. Поплікани і турлупіяни, що заперечують divinitatem [115] Христа і відкидають таїнства, а поклоняються дияволу. Люциферіяни, назва яких явно свідчить, кому вони по–блюзнірськи поклоняються. Ну і певно що гусити, вороги віри, Церкви і папи… [116]

— Один учений магістр у Празі, — включився у диспут трохи розморений Рейневан, — доводив, що це хвороба. Що деякі жінки саме в тому знаходять блаженство, що голими хльостають себе в усіх на очах. Тому–то серед флагелянтів було і є стільки жінок.

— Я не радив би посилатися на празьких магістрів у нинішні часи, — в’їдливо зауважив ксьондз Філіп. — Але щось у цьому таки є. Брати Проповідники доводять, що багато зла йде від тілесної хтивості, а вона в жінках непогамовна.

— Жінкам, — несподівано озвалася Дорота Фабер, — ліпше дайте спокій. Бо й самі ви не без гріха.

— У райському саду, — покосився на неї Ґранцішек, — змій не на Адама, а на Єву ополчився — і напевне знав, що робить. Так само й домініканці напевне знають, що кажуть. Але мені йшлося не про те, щоби жінок обмовляти, а тільки про те, що чимало з нинішніх єресей, за дивним збігом, якраз на хіть і на блуд спираються, через якусь, мабуть, мавпячу підступність, мовляв, раз Церква забороняє, то давайте чинити їй наперекір. Церква наказує бути скромним? То ми виставимо голий зад! Закликає до стриманості і доброчесності? То давайте злягатися як коти в березні. Пікарди й адаміти в Чехії зовсім нагими ходять, і трахаються всі з усіма, погрязнувши в гріху, ніби вони собаки, а нелюди. Так само робили «апостольські брати», себто секта Сегарельї. Кельнські condormientes, тобто «ті, що сплять разом», співживуть тілесно один з одним — не зважаючи на стать і споріднення. Патерніянці, названі так за іменем їхнього негідного апостола Патерна з Пафлагоні [119]. таїнства шлюбу не визнають, що не заважає їм віддаватися спільній розпусті, особливо такій, яка унеможливлює зачаття.

Рейневан почервонів, а Дорота пирснула, чим довела, що предмет розмови їй не зовсім незнайомий.

Рейневан, хоча й був дещо іншої думки про бегардів і бегінок, покивав головою. Урбан Горн не покивав.

— Моє право. — вражено вигукнув Ґранцішек. — Та я простий ксьондз з Олави, що я там можу вважати або не вважати? Бегардів засудив В’єннський собор і папа Климентій, приблизно за сто років до мого народження. Мене ще на світі не було, коли в тисяча триста тридцять другому році Інквізиція виявила серед бегінок і бегардів такі жахливі речі, як розкопування могил і глумління над трупами. Мене не було на світі й у сімдесят другому році, коли, згідно з новими папськими едиктами, було відновлено Інквізицію у Свидниці. Слідство довело єретичність бегінок та їх зв’язок з ренегатським Братством і Сестринством Вільного Духа, з пікардською і турлупинською гидотою, внаслідок чого вдова князя Агнєшка закрила свидницькі бегінарії, а бегардів і бегінок…

— Ви вважаєте, — різко глянув на нього ксьондз, — що це недобре?

— Із запалом боротися з єрессю. Вважаєте, що це недобре?

— На наше спільне щастя, — спокійно докінчив Горн, — до цього не дійде, бо я не бегард, не єретик і не сектант із Братства Вільного Духа. Але інквізиторські штучки облиш, олавський пробощу. Згода? Га?

Рейневан покивав головою.

— Щось я надто розпатякався. А таке патякання може бути небезпечним. Уже не один сам собі, як кажуть, горло власним задовгим язиком перерізав… Але я тобі довіряю, Ланселоте. Ти навіть не знаєш чому.

Урбан Горн посміхнувся. Дуже по–вовчому.

— Слухаю тебе, Ланселоте.

— Легко помітити, що ти чоловік бувалий і досвідчений. А чи часом не знаєш, хто з владоможців має маєтності поблизу Бжега?

— А з чого б то, — очі Урбана Горна звузилися, — ця цікавість? Така небезпечна в теперішні часи?

— З того, що й усе. З цікавості.

— А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу…

— Аж так далеко, — обрізав Горн, — мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами…

— Розумію.

— От і добре.

За селом Хекріхт, поблизу Вйонзова, порожній до цього часу тракт дещо пожвавився. Крім селянських підвід і купецьких возів, появилися кінні й озброєні люди, тож Рейневан вирішив за краще прикрити голову каптуром. За Хекріхтом дорога, яка бігла мальовничим березняком, знову спорожніла, і Рейневан полегшено зітхнув. Трохи передчасно.

— Гей, ви там! Стояти! — крикнув один з лицарів, молодий і поцяткований веснянками, як перепелине яйце. — Стояти, кажу! На місці!

— Ніхто інший. Накажи пахолкові облишити арбалет.

— Добре, добре. Одначе пса притримай. Крім того, ми тут у справі розслідування. З погонею. Так що мушу тебе запитати, Горне, хто це з тобою? Хто їде?

— Гаразд, гаразд, — веснянкуватий уже встиг роздивитися священика і рабина, зверхньо махнув рукою. — Скажи–но мені лише: ти їх усіх знаєш?

— Знаю. Цього досить?

— Досить.

— Як? Як це сталося?

— Де?

— Чверть милі за Стшеліном. Барт якраз повертався з гостини в сусіда.

— Сам? Без людей?

— Упокій, Господи, — промурмотав Ґранцішек, — його душу. І освяти…

— У нього не було ворогів, — повторив, перериваючи молитву, Горн. — Але підозрювані є?

Кунад Нойдек під’їхав ближче до воза, з явною цікавістю подивився на бюст Дороти Фабер. Куртизанка обдарувала його приємною посмішкою. Євстахій фон Рохов теж під’їхав. І теж вишкірив зуби. Рейневан був дуже радий. Бо на нього не дивився ніхто.

— Підозрюваних, — Нойдек відвів погляд, — є кілька. Тут поблизу вешталася досить підозріла компанія. Чи то якась погоня, чи то кровна помста, щось таке. Тут навіть бачили таких суб’єктів, як Кунц Аулок, Вальтер де Барби і Сторк із Горговиць. Подейкують, що якийсь молодик збаламутив лицареві дружину, а той не на жарт заповзявся на вертихвоста. І ганяється за ним.

— Не можна виключати, — додав Рохов, — що саме цей переслідуваний вертихвіст, випадково на пана Барта наткнувшись, запанікував і пана Барта вбив.

— Це правда, — сумно визнав Кунад Нойдек. — Слабаком пан Барт не був, першому–ліпшому хирлякові не піддався б… Але може бути, що там були застосовані чари або закляття. Кажуть, той звабник чужих жінок водночас є чаклуном.

— А чи ви, панове, не знаєте, — зацікавився ксьондз Ґранцішек, — чи в Стшеліні іще перебуває вроцлавський канонік?

— А чи це його милість нотар Ліхтенберг?

— Отто Беесс, препозит [126] при Святому Йоанні Хрестителі, — забурмотів ксьондз, як тільки лицарі пана старости рушили своєю дорогою, а Дорота Фабер вйокнула на мерина. — Суворий муж. Вельми суворий. Ой, ребе, даремні твої сподівання, що він тебе вислухає.

— Зауважую, — відбуркнув Рейневан, — дві речі. По–перше, те, що ти все–таки знаєш, хто я такий. Мабуть, від самого початку.

— Мабуть. А по–друге?

— Що ти знав убитого Альбрехта Барта із Карчина. І голову даю навідсіч, що саме до Карчина їдеш. Чи їхав.

— Ну бач, — трохи помовчавши, мовив Горн, — який ти здогадливий. І самовпевнений. Я навіть знаю, з чого береться твоя самовпевненість. Добре мати знайомих на високих посадах, га? Вроцлавських каноніків? Людина відразу починає почувати себе краще. І безпечніше. Але оманливе це буває почуття, ой, оманливе.

— І дуже добре, що пам’ятаєш.

— Ой! — зауважила Дорота Фабер. — Там щось відбувається. Свято нині якесь, чи що?

Справді, на вільному просторі під міською стіною зібрався чималий натовп. З боку брами було видно, що в той бік іде процесія.

— Здається, хресний хід.

— Радше містерія, — заявив Ґранцішек. — Сьогодні ж чотирнадцяте серпня, переддень Успення Діви Марії. Їдьмо, їдьмо, панно Дорото. Подивимося зблизька.

— Єпископське воїнство, — тихо пояснив Урбан Горн, уже вкотре доводячи добру поінформованість. — А он той великий лицар, той, що на гнідому коні, зі знаком шахівниці, — це Генріх фон Райдебург, стшелінський староста.

Єпископські солдати вели під руки трьох осіб — двох чоловіків і жінку. На жінці було біле гезло [130]. на одному з чоловіків — гостроверхий, яскраво помальований ковпак.

— Здається, — сказав, стоячи на стременах, Урбан Горн, — що зараз тут будуть наочно підсумовувати наш дорожній диспут.

— А ти знаєш?

— А от цього я й не знаю. Я нетутешній.

— А нині вилізло шило з мішка, — втрутився худий тип у фетровому капелюсі, який щільно прилягав до черепа. — Це ж бо був другий її чоловік, Ерліхової тобто. Першого як пити дати теж отруїла, відьма.

— Може, отруїла, може, й не отруїла, бабка надвоє ворожила, — включилася в диспут гладка міщанка в гаптованому півкожушку. — Кажуть, той попередній на смерть упився. Швець був.

— Швець — не швець, отруїла вона його, мови нема, — припечатав худий. — Там і чари які–небудь мусили бути, раз уже вона під домініканський суд підпала…

— Якщо отруїла, то так їй і треба.

— Аякже!

— Ану цитьте, — крикнув, витягаючи шию, ксьондз Ґранцішек. — Ксьондзи вирок читають, а нічого не чути.

— А навіщо чути? — уїдливо запитав Урбан Горн. — І так усе відомо. Ті, котрі на багаттях, — це haeretici pessimi et notorii [136]. А Церква, яка воліє кров’ю руки не бруднити, передає покарання винних brachium saeculare, світській десниці.

— Та тихо ви, я ж казав!

— Він її задушив, — тихо зітхнув ксьондз, зовсім так, ніби раніше нічого подібного не бачив. — Зламав їй шию. Тому вчителю теж. Певно, вони обоє під час слідства покаялися.

Чернь підвивала і лихословила, незадоволена з ласки, виявленої вчителеві й отруйниці. Крики посилилися, коли з в’язанок хмизу бухнуло синє полум’я, бухнуло різко, вмить охопивши все багаття разом зі стовпами і прив’язаними до них людьми. Вогонь загудів, здійнявся високо, юрба під натиском жару позадкувала, через що тиснява ще більше посилилася.

— Партацтво! — крикнув цегляр. — Гівняна робота! Сухого хмизу взяли, сухого! Горить як солома!

— Воістину партацтво, — погодився худий у фетровому капелюсі. — Гусит ані писнути не встиг! Не вміють палити. От у нас, у Франконії, абат з Фульди, о, той уміє! Сам за багаттями доглядав. Колоди укладати велів так, щоб спочатку тільки ноги присмажувало, до колін, потім вище, до яєць, а потім…

— Злодій! — тонко завила захована в натовпі жінка. — Зло–о–оді–і–ій! Лови злодія!

Десь у юрмі плакала дитина, хтось награвав собі на дуді, хтось матірно кляв на чім світ стоїть, хтось сміявся, заходячись нервовим, кретинським реготом.

Присутні в кімнаті замку стшелінські радники мовчки поклонилися, домініканці та мінорити схилили тонзури. І ті, й інші знали, що канонік звик просити, а не наказувати. Знали також, що різниця полягає тільки у слові.

— Братів Проповідників, — продовжував Отто Беесс, — прошу й далі, відповідно до вказівок булли Inter cunctas [140]. уважно стежити за всіма проявами єретицтва і діяльністю таборитських емісарів. І доповідати навіть про найменші та, на перший погляд, незначні явища, пов’язані з такою діяльністю. У цьому я також розраховую на допомогу світської десниці. Про що прошу вас, шляхетний пане Генріх.

Генріх Райдебург нахилив голову, але тільки злегка, після чого відразу ж випростав свою масивну постать в оздобленому шахівницею вапенроці [141]. Староста Стшеліна не приховував погорди та пихи, він навіть не думав вдавати з себе смиренного і покірного. Було видно, що візит церковного ієрарха він терпить, бо мусить, але тільки й чекає, щоби канонік нарешті забрався з його території.

Отто Беесс про це знав.

— У цих гуситів, — відкашлявся Райдебург, — могли бути якісь спільники…

— Ми цього не виключаємо, — канонік пробуравив лицаря поглядом. — Не виключаємо нічого. Надайте, лицарю Генріху, більшого розмаху розслідуванню. Попросіть, якщо треба, допомоги у свидницького старости, пана Альбрехта фон Колдіца. Попросіть, зрештою, допомоги у кого хочете. Були б результати.

Отто Беесс підняв голову і прошив Рейневана поглядом.

— Твоя проблема, отче Філіпе, — деренчливо почав він, — полягає у браку поваги і довіри до начальства. Індивідуальність і власна думка — безперечно, цінні, часом більше заслуговують визнання і похвали, ніж тупа і бараняча покірливість. Але є такі питання, в яких керівництво має цілковиту рацію і є абсолютно безпомилковим. Як, приміром, наш папа Мартін V у суперечці з конциліяристами [143]. всякими там Герсонами і різними полячками: Влодковицями, Вишами і Ласкажами, яким хотілося б кожне рішення Святого Отця виносити на обговорення. І інтерпретувати відповідно до власних забаганок. А це не так, не так і ще раз не так! Roma locuta, causa finita [144]. Тому–то, дорогий отче Філіпе, якщо церковне керівництво говорить тобі, що ти повинен проповідувати, ти зобов’язаний виявити покірність. Тому що тут цілком виразно йдеться про вищу мету. І цього, природно, чекають від тебе. І від усієї твоєї парафії. Бачу, ти хочеш щось сказати. То кажи.

— Зрештою, — додав він, з легким жалем дивлячись на скоцюбленого Ґранцішека, — звідки тобі знати, що хвости в них не ростуть? Ти був у Празі? У Таборі? У Краловім Градці? Приймав причастя sub utraque specie?

— От і пречудово. Causa finita. [146] Аудієнція — теж. У Вроцлаві скажу, що тобі досить було вказати на огріхи і що більше з тобою клопотів уже не буде. А тепер, щоб у тебе не склалося враження, ніби твоя поїздка була марною, ти висповідаєшся моєму сповідникові. І відбудеш спокуту, яку він тобі накаже. Отче Феліціяне!

— Так, ваша превелебносте?

— Хай береже його Господь.

— Амінь. Бувай здоров, плебане.

— Саме так.

— Якщо шановний ксьондз канонік наказує, то я відразу ж говорю, чому б мені не говорити? Я говорю так: ходять різні особи духовного звання по Бжегу, по Олаві, по Гродкову, а також і по навколишніх селах, і закликають бити мерзенних убивць Ісуса Христа, грабувати їхні будинки і ганьбити дружин і дочок. При цьому ці підбурювачі посилаються на шановних панів прелатів, мовляв, от, таке побиття, грабіж і ґвалтування чиняться з Божої і єпископської волі.

— Говори далі, друже Хіраме. Ти ж бачиш, я терплячий.

— Що ж тут багато говорити? Я, рабин Хірам бен Еліезер із бжегського кагалу, прошу вельмишановного пана ксьондза берегти євангельські істини. Якщо вже так треба бити і грабувати убивць Ісуса Христа, то прошу дуже, бийте! Але, ради праотця Мойсея, бийте тих, кого треба. Справжніх убивць. Тих, які розіпнули. Тобто римлян!

— Святий отець Мартін, п’ятий з таким іменем, йдучи слідом своїх освічених попередників, зволив був заявити, що євреї, хоч це може здаватися неочевидним, також створені за подобою Божою і частина з них, хоч і невелика, дочекається спасіння. У зв’язку з цим недоречними є щодо них переслідування, репресії, утиски і всіляке інше гноблення, у тому числі насильницьке хрещення. Ти ж, мабуть, не сумніваєшся, друже Хіраме, що воля папи — наказ для кожної духовної особи. Чи сумніваєшся?

— Як я можу сумніватися? Таж то вже десь десятий підряд пан папа говорить про це… Тому це, мабуть, правда, поза всяким сумнівом…

— Якщо не сумніваєшся, — перебив канонік, вдаючи, що не розчув іронії у словах єврея, — то маєш розуміти, що обвинувачення духовних осіб у підбурюванні до нападів на ізраелітів є наклепом. Додам: наклепом, що заслуговує на покарання.

Ребе Хірам навіть не здригнувся.

Отто Беесс довго мовчав.

Отто Беесс підняв голову. Його очі зблиснули холодним, як сталь.

— А тепер, — сказав він, коли за євреєм зачинилися двері, — нарешті настала твоя черга, Рейнмаре. Порозмовляймо. Не звертай уваги на секретаря і клірика. Це люди довірені. Вони є, але так, ніби їх немає.

— Рейнмаре, Рейнмаре, — промовив він з дещо штучною екзальтацією. — Як ти міг? Як ти міг так грубо порушити закон Божий і людський? Сказано–бо: хай шанованим буде подружжя і ложе непорочним, бо розпусників і чужоложців засудить Бог. Я ж іще від себе додам, що чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко.

Рейневан кашлянув іще голосніше і схилив голову ще нижче.

— На п’яти наступають?

— Наступають.

Рейневан шмигнув носом і зобразив на обличчі, як йому здавалося, каяття. Канонік покивав головою, глибоко зітхнув, сплів пальці.

— Не міг, — зізнався Рейневан, червоніючи. — Снилася.

— Так, велебний отче.

— Я хотів би спочатку до Бальбінова… До брата…

Рейневан голосно зітхнув, а Отто Беесс голосно вилаявся.

— Ти не знав, — процідив він. — Не знав, що вона в Зембицях. Це я, старий дурень, тобі таємницю зрадив. Ну що ж, слово не горобець… Але це не має значення. Байдуже, де вона. У Зембицях, у Римі, у Константинополі чи в Єгипті, байдуже. Ти не наблизишся до неї, сину мій.

— Так, не наближуся.

— Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік. Вроцлав. Нове Місто. Але навіщо все це? Не розумію.

— Якби стало по–справжньому небезпечно, — спокійно пояснив канонік, — я тебе не врятую. Хіба що якби я постриг тебе в ченці і засадив до цистерціанців, під замок і за глуху стіну, а цього, я думаю, ти волів би уникнути. У всякому разі, в Угорщину я вивезти тебе не зможу. Той, кого я рекомендую, зможе. Він забезпечить тобі безпеку, а якщо треба буде, захистить. Це хтось доволі неоднозначний, із суперечливим характером, у спілкуванні часто неприємний, але доведеться тобі це перетерпіти, бо у певних ситуаціях він незамінний. А тому запам’ятай: Стшегом, монастир братів ордену Beatissimae Virginis Mariae de Monte Carmeli [151]. поза міськими стінами, на дорозі до Свидницької брами. Запам’ятав?

Рейневан зітхнув. Він мав цілком щирий намір ще побалакати з Урбаном Горном де–небудь за пивом. Горн викликав у ньому велику повагу й замилування, а в парі зі своїм псом Вельзевулом піднімався в його очах щонайменше до рівня лицаря Івена з Левом. Рейневанові страшенно хотілося зробити Горнові одну пропозицію, що стосувалася справи саме лицарського характеру, — спільними зусиллями звільнити одну пригноблену жінку. Він також думав попрощатися з Доротою Фабер. Та що вдієш, не можна легковажити порадами та ігнорувати накази таких людей, як канонік Отто Беесс.

— Отче Отто?

— Ким є той чоловік зі стшегомських кармелітів?

— Тим, — сказав він нарешті, — для кого немає нічого неможливого.

Источник: http://www.e-reading.club/bookreader.php/1005899/Sapkovskiy_-_Vezha_blazniv.html

Без догмата

ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ І ЙОГО РОМАН «БЕЗ ДОГМАТА»

У сузір’ї багатого на таланти польського письменства Генрик Сенкевич, безперечно, займає одне а найпочесніших місць. Видатний представник критичного реалізму в літературі Польщі, автор високохудожніх, пройнятих гуманістичним пафосом новел і значних за колом порушуваних питань соціально-психологічних романів, творець захоплюючої історичної романістики, Сенкевич ще за життя здобув славу визначного митця, а творчість його набула світового резонансу. Він перший серед польських письменників лауреат Нобелівської премії — цієї нагороди удостоєний 1905 р. його роман «Quo vadis».

Неоціненною є заслуга автора роману «Без догмата», пропонованого нині українському читачеві, в розширенні й збагаченні проблемно-тематичного й жанрово-естетичного обріїв вітчизняної літератури. Визнаний майстер живописання словом, прекрасний стиліст, Сенкевич своїми творами підніс польську прозу па новин рівень. Чимало героїв його новел, повістей і романів наділені узагальненими, типовими рисами. Акумулюючи ознаки певної епохи, вони не перестають водночас лишатися індивідуально своєрідними, справді живими людьми.

Далеко не все в творчому доробку польського письменника однаково схвально сприймалося прогресивною критикою у свій час і оцінюється тепер. Не могли лишитися непоміченими ідеалістично-консервативні елементи в деяких його творах, особливо останнього періоду. Прагнення Сенкевича писати задля «підкріплення сердець», в ім’я піднесення патріотизму й національної духовної, самосвідомості народу в важких умовах позбавленої державної незалежності Польщі йшло іноді врозріз із фактами реальної дійсності. Особливо це стосується певних аспектів історичної романістики, зокрема роману «Вогнем і мечем». Разом з тим багато хто зі справжніх шанувальників таланту Сенкевича цілком міг би приєднатися до думки, влучно й лаконічно сформульованої Стефаном Жеромським: «Хоч би яким був творчий імпульс його твору, повчальним чи засуджуючим, але великий цей пластик, беручи тему, яка нібито лежала на поверхні, надавав їй рис такої незрівнянної художності, насичував її власними ідеями, настільки новими й оригінальними, що створені ним образи ставали витворами справжнього мистецтва».

Закінчивши 1866 р. гімназію у Варшаві, майбутній письменник навчався спочатку в Головній школі (таку назву до 1869 р. мав Варшавський університет) на медичному факультеті, та незабаром перейшов на філологічний. Навчатись доводилося в дуже скрутних матеріальних умовах. Як свідчив згодом сам Сенкевич, нерідко траплялося «протягом двох днів не їсти без найменшої водночас надії пообідати другого чи третього дня».

Ще на студентській лаві почав письменник друкувати в періодичній пресі фейлетони, рецензії, хроніки, які привертали увагу влучністю спостережень і дотепністю, стилістичною довершеністю. Активна журналістська діяльність позначилась на перших художніх творах — на повісті «Надаремно» (1872), що дістала схвальну оцінку Ю.І. Крашевського («рідко коли перша праця є такою зрілою»), і на «Гуморесках з портфеля Воршилли», які складалися з двох оповідань — «Нема пророків серед своїх» і «Два шляхи» (1872). І тут, і там, звертаючись до подібних мотивів і мовно-стильових засобів, письменник у той чи інший спосіб віддавав певну данину поширеним на той час ідеям так званого варшавського позитивізму. На цій течії позначились настрої буржуазних і ліберально-демократичних кіл польської суспільності, настрої, що набули поширення після поразки повстання 1863 р. Лунали заклики пристосуватись до існуючих обставин, зосередити зусилля па корисній «праці біля основ», всіляко сприяючи капіталістичному прогресу в його боротьбі з застарілими феодально-клерикальними та патріархальними суспільними відносинами. Відмовившись від активної підтримки національно-визвольного руху, варшавські позитивісти основне своє завдання вбачали у сприянні розвиткові економіки, культури, освіти.

На початковому етапі варшавський позитивізм був поштовхом для демократизації літератури, для становлення методу критичного реалізму, тенденційного мистецтва.

1875 р. виходить друком новела Сенкевича «Старий слуга», яка разом з двома наступними його творами — «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877) — складають так звану «Малу трилогію», автобіографічну в деяких своїх важливих деталях. Це стосується як дорогої письменникові загальної атмосфери патріархального життя, винесеної з батьківського дому, так і самої особи героя-оповідача, якого Сенкевич наділяє навіть власним ім’ям.

У цих перших новелах, з якими письменник згодом хронологічно пов’язує початок свого творчого шляху, відразу ж виявився талант Сенкевича-психолога й епіка. Події дитинства і юності героя-оповідача, люди, що оточували його, постають із значної часової дистанції. Зображення їх пройнято почуттям туги за молодістю, жалем з приводу вчинених колись фатальних помилок.

Звідси зрозумілі в подібних випадках елементи ідеалізації минулого, що знаходить свій безпосередній вияв в образній системі творів, у прямих ліричних відступах, у загальній тональності прози-настрою, прози-роздуму.

Кращою з новел циклу в «Ганя», в якій надзвичайно пластично й колоритно відображено почуття першого кохання шістнадцятилітнього хлопця. Характер відтворення пристрасних юнацьких почувань зближує твір молодого польського письменника з повістю Тургенєва «Перше кохання». Мотив складної психології кохання, що ним перейнята новела «Ганя», провіщає майбутні звершення Сепкевича-психолога в романі «Без догмата».

1876 р. Сенкевич виїздить до США як кореспондент. Свої враження й спостереження він подавав у «Листах з дороги». Ці, написані по гарячих слідах подій, нотатки відзначаються проникливістю суджень і гостротою бачення істотних процесів, характерних для велетенських просторів Американського континенту.

В кореспонденціях з Америки, як і дещо пізніше в «Листах з Парижа» (1878 — 79), Сенкевич не дає себе захопити зовнішніми прикметами буржуазної цивілізації й буржуазної демократії. Так, цілковите засудження і обурення письменника викликає передусім расистська, колонізаторська політика капіталістичної Америки по відношенню до корінного населення країни: «Білі зовсім по вважають індіанців за людей, — читаємо в одному з листів. На могилах індіанців вчений професор викладає права народів».

Журналістська робота в роки перебування в Америці й Парижі була солідною школою письменницької майстерності, формуванням погляду на суспільне покликання мистецтва. Визрівало переконання, що література «має бути відповіддю на животрепетні питання, правдивим зображенням життя, минулого й сучасного, показом його світлих і темних сторін, — а передусім вона повинна бути правдою».

Американський цикл новел Сенкевича засвідчує ознаки формування індивідуального письменницького стилю, в якому окремі публіцистичні акценти органічно сполучаються з пластикою зображення природи, влучною лаконічною характеристикою персонажів, гумором і іронією. Властива новелістиці письменника проблемно-тематична розгалуженість і жанрово-видове багатство тут знайшли свій яскравий вияв. В американському циклі можна зустріти типово пригодницькі твори («Через степи», 1879, «В країні золота», 1880), гостро викривальні сюжетні лінії («Орсо», 1880), картини, що завдяки своїй проблемно-емоційній насиченості межують з притчами. Йдеться про алегоричний підтекст важливих з ідейного й морально-етичного погляду конкретних подій, про відточений до символів реалізм.

Саме в такому алегоричному ключі витримана одна з кращих новел Сенкевича «Сахем» (1883), у центрі якої трагічна постать останнього представника дощенту винищеного білими колонізаторами індіанського племені. У місто, що виросло на території колишнього табору своїх батьків, завітав а цирковою трупою артист-індіанець. Віртуозно балансуючи на натягнутому дроті, він співав пісню війни і помсти своїх предків. Жах і подив охоплюють усіх тих, хто чув цей могутній спів, хто дивиться на балансування з тичкою у близькому сусідстві з запаленими гасовими лампами. Нависла в повітрі загроза розвіюється, коли молодий циркач починав мирно збирати в бляшану миску гроші за своє мистецтво. Виявляється, що придуманий директором ефектний цирковий трюк, лоскочучи нерви глядачів, підносить виручку. Танок танцюючого заради втіхи своїх поневолювачів раба виступав зрозумілою читачам аналогією невільницького становища Польщі у межах царської Росії, Пруссії й Австрії.

Вагома позиція належить в американському циклі творам, присвяченим актуальному на той час питанню польської еміграції в Америку. Йшлося про селян-заробітчан, які в пошуках хліба ведуть виснажливу боротьбу з суворою природою й незвичними умовами життя («За хлібом», 1879), або ж про драматичну історію польських вигнанців, тих, хто покинув рідну землю після розгрому повстання 1831 і 1863 рр.

Сенкевичу пощастило досягти справжніх вершин трагізму при зображенні туги за батьківщиною у новелах «Зустріч в Маріпозі» (1882) і особливо в «Ліхтарнику» (1881). В обох творах виступав спільний сюжетний мотив — єдиним містком, що єднав героїв з назавжди втраченим рідним домом, є книга.

В новелі «Ліхтарник» її читає колишній борець за свободу й незалежність польського народу. Невблаганна доля кинула старого вже чоловіка на загублений в безмежному океані безлюдний острів. В обов’язки його входило запалювати щовечора світло на маяку. В спокійне й розмірене, по-своєму щасливе життя владно вривається зматеріалізований символ вітчизни — поема Міцкевича «Пан Тадеуш», Захопившись її читанням, поринувши в далекий світ минулого, герой твору забував запалити ліхтар. Викликана ним катастрофа позбавляє старого роботи, фатальним чином перекреслює все подальше його життя.

Герой новели з’являється перед читачем у момент, який конденсує в собі зміст його існування; згорьована душа отримує давно очікувану духовну поживу. Нанизуючи реалістичні деталі, ні в чому не відступаючи від дійсності, Сенкевич підніс сцену читання поеми геніального митця Польщі її нещасним сином-вигнанцем до вершини символу національної трагедії польського народу.

В датованому 1895 р. автобіографічному оповіданні-нарисі «Журавлі», хронологічно пов’язаному з перебуванням Сенкевича у США, почуття ностальгії в могутнім імпульсом письменницької творчої діяльності. Курликання журавлів, почуте на Тихоокеанському узбережжі, пробуджує спогади дитинства, в уяві виринають любі серцю картини — селянські оселі: «В наступні дні ці видіння ставали все виразнішими, врешті уява почала їх розмотувати, впорядковувати, висвітлювати й складати в єдиний художній задум. Я почав створювати собі власний світ… Ось так завдяки журавлям виникли на березі Тихого океану «Ескізи вугіллям».

Ця невелика повість Сенкевича спиралася на винесені з Польщі спостереження над відносинами, що склалися в селі після проведення земельної реформи 1864 р. Згідно з історичною правдою перо художника фіксує появу нових суспільних конфліктів у пореформеному польському селі,- йшлося про зміцнення позицій сільських багатіїв і адміністративної влади царських чиновників. При мовчазній згоді поміщика і костьолу чиниться насильство над довірливим, затурканим і темним селянином. У тенетах повного свавілля й байдужості б’ється і кінець кінцем гине прекрасна жінка й ніжна дружина героя твору, так і не виборовши справедливості.

Реалізм деталей, техніка контрастів, іронія і сарказм підпорядковані завданням типізації характерів і обставин у творі. Сповнений «сліз, крові, жовчі, та над усе життєвої правди», твір цей, за словами Б. Пруса, торкався важливої суспільної проблеми. Інакше поставились до нього критики консервативного табору, звинувачуючи письменника у згущенні фарб і песимізмі в оцінці селян. Сенкевич в одному з листів зазначав: «Я маю мужність писати про речі, яких досі ніхто не порушував. Я даю першу селянську повість, в якій виступає не ідеалізований мужичок, а справжній селянин, його життя».

Основні положення цієї самооцінки цілком можуть бути перенесені ще на три твори Сенкевича селянської тематики: «Янко-музикант» (1879), «Ангел» (1880) і невелику повість «Бартек-переможець» (1882). Всюди винуватцем трагічної долі чи то дітей, як у новелах «Янко-музикант» і «Ангел», чи то дорослих, як у «Бартеку-переможці», виступають суспільні відносини. В атмосфері неуцтва, жорстокості й байдужості гине величезний музикальний талант малого сільського хлопчика, зустріччю з вовком у лісі завершується картинка з селянського життя «Ангел», героїня якої маленька дівчинка-сирітка може розраховувати лише на божу опіку.

Обидві новели об’єднує характерна для класичної новелістики зосередженість на одній визначальній події, лаконічність оповіді.

Щодо «Бартека-переможця», то ця багата ідейним змістом розвідка задавленої неуцтвом і злиднями селянської психіки відзначається динамікою дії й влучністю контрастних ефектів. Гіркою іронією й уболіванням перейнятий опис пригод польського селянина Бартека Словіка під час франко-прусської війни і картина зневажання його прав і гідності після повернення додому. Найбільшим здобутком цього твору є образ головного героя, вся сума художніх деталей, які мають свідчити про його дивовижну затурканість, простодушність та беззахисність.

Окреме місце серед реалістичних новел Сенкевича займає твір «Татарська неволя», який неначе провіщав подальше звернення письменника до історичної тематики.

Найвищий ступінь радикалізації своїх поглядів Сенкевич виявив у новелістиці, дальший його творчий шлях позначений іноді консервативно-ідеалістичною обмеженістю. Це було викликано причинами об’єктивного й суб’єктивного характеру.

Надії, що їх покладав письменник на так званий варшавський позитивізм, не справдилися: ця течія неспроможна була протистояти класовим суперечностям буржуазного суспільства, що вступало в імперіалістичну стадію. Подвійне — соціальне й національне — поневолення, в умовах якого доводилося жити польському народові, соціальні контрасти ставили перед літературою завдання, одним з яких, на думку Сенкевича, було підбадьорювати і гартувати дух народу. Інтерес до суворої дійсності, яка досі була предметом зображення, брався під сумнів у зв’язку з тим, що «людина, аж надто стомлена реальним життям, рада була б хоч па хвилину від нього відійти і хоч в літературі знайти втіху, забуття, надію».

На щастя, для Сенкевича і для всього польського письменства цієї своєї програми письменник дотримувався не завжди і не в усіх творах, але повністю ігнорувати пошуки ним історичних фактів, які б розкривали простір для незавжди виправданого оптимізму й вільної гри фантазії, не можна.

Періоди тяжких випробувань і героїчних звершень Польщі в минулому Сенкевич прагне залучати для пробудження віри в вільний завтрашній день; історія, з його погляду, покликана виховувати мужність, гартувати волю. Досвід минулого має вчити реально зважувати свої сили, має вчити, як вважає письменник, «відмовлятись від нездійсненних завдань». «Чи не краще, не здоровіше, — пише він, — замість того, щоб малювати сучасний стан умів, сучасних людей, їхню бідність, незгоду з самими собою, даремні силкування й безсилля, — показати суспільству, що були часи ще гірші, страшніші, сповнені відчаю, але, незважаючи на це, прийшли відродження й порятунок. Перше може остаточно розхолодити й кинути у відчай, друге додає сил, живить надію, пробуджує бажання жити».

1883 р. на сторінках варшавського журналу «Час» Сенкевич починає друкувати свою трилогію, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888).

Сюжетним ядром роману «Вогнем і мечем» виступали події 1647–1651 рр. а отже запекла боротьба шляхетсько-магнатської Польщі з повсталим під проводом Богдана Хмельницького українським козацтвом. Визвольна війна українського народу, однак, не одержує в творі польського письменника історично достовірного відбиття. В ідеалізованому світлі постають деякі історичні особи — це стосується передусім романного образу справжнього ката українського народу Яреми Вишневецького. Вузько тенденційно, а то й просто спотворено змальовані окремі історичні битви.

Дуже показово, що ці, безперечно слабкі, місця твору Сенкевича різко засуджувались його сучасниками. Так, відразу ж після виходу роману у світ Прус публікує рецензію на нього. Високо оцінюючи барвистість мови, колоритність характерів персонажів і досконалу композицію, рецензент звинувачував автора у відступі від історичної правди. На його думку, ідеалізація шляхетського середовища, спрощення й неправильне висвітлення історичних подій у цьому творі не перекриваються рушійним стимулом писати задля «підкріплення сердець». «В його романі,-писав майбутній автор «Фараона», — ми не бачимо ані гнобленого люду, ані зневажених священиків… Не бачимо жадібних до грошей панів і підпанків. Не бачимо тих, кого били, в кого забирали маєтки, жінок або дочок. Тільки іноді натрапляємо на незначні згадки. Тим часом ріка козацької ненависті створилася власне з тих крапельок і струмочків. Ці крапельки і струмочки зосереджували в собі геть усю справу, і саме вони, а не якась п’яна й безіменна маса, заливали двори, нищили малочислені війська Речі Посполитої».

Кращою, найбільш довершеною ідейно й художньо частиною трилогії справедливо вважається «Потоп», у центрі якого боротьба із шведською навалою в 1655–1656 рр. На відміну від «Вогнем і мечем», герої тут відстоюють справедливу справу, ведуть національно-визвольну війну з загарбниками. Цей момент спричинився до того, що типово пригодницький колорит і піднесена романтична тональність цього твору проймаються справжнім історизмом. Наскрізь класово егоїстичній, зрадницькій політиці магнатської верхівки протистоїть у романі відданість вітчизні середньої й дрібної шляхти, широких народних мас. Розвиток подій і багата образна система твору покликані утверджувати дорогу письменникові думку, що і в найтяжчих історичних умовах єдність, відданість і мужність народу здатні перемагати, творити справжні чудеса.

Набагато глибшим у порівнянні з центральним героєм першого тому трилогії є головний персонаж «Потопу» Кміціц. На відміну від ідеально піднесеного й одностороннього Скшетуського, Кміціц зосереджує в собі багатшу палітру душевних спонук і зумовлених ними вчинків. Характер головного героя тут поданий у динаміці розвитку, його духовне і громадсько-політичне змужніння тісно пов’язується з поступовим подоланням в собі рис стихійного бунтарства і свавільності. Виховує й гартує героя власний гіркий життєвий досвід, боротьба за справедливу справу, велике, всевладне почуття до дівчини. Тут, як і в усій трилогії, сповнене пригод і всіляких перешкод кохання багатьма лініями пов’язується з історичним тлом твору, сильне почуття до однієї жінки рицарів обох протилежних політичних таборів рухає сюжет, вносить ліричний струмінь у сувору й жорстоку дійсність.

Дія останньої частини трилогії Сенкевича «Пан Володийовський» охоплює період від 1668 р. до 1672 р. Центральним героєм твору виступав знайомий з попередніх частин трилогії хоробрий офіцер Міхал Володийовський.

Герої твору, подібно до персонажів роману «Вогнем і мечем» (в набагато меншому, звичайно, масштабі), ведуть засуджену історією боротьбу з «опришками» — повсталими селянами на Україні і відстоюють, як у «Потопі», свою державну й національну незалежність у зіткненнях з зовнішніми ворогами — султанською Туреччиною і її татарськими васалами. Роман неначе об’єднує в собі слабкі й сильні риси двох попередніх частин трилогії. В художньому відношенні «Пан Володийовський» дещо поступається їм, хоча і тут чимало оригінальних індивідуалізованих образів і пластичних історичних епізодів. Значно зростає різко критичне ставлення письменника до феодальних і релігійних чвар, до проявів жорстокості.

1891 р. виходить друком роман Сенкевича «Без догмата», який свідчив про помітну видозміну письменницьких зацікавлень. Після заглибленої в минуле, барвистої й динамічної, гостросюжетної трилогії з’являється сповідальний роман, типова психологічно-аналітична розвідка цікавого людського феномену в його зв’язках в певним укладом громадсько-культурних відносин Польщі кінця XIX століття.

«Буде це шматок душі складної, хворої, але правдивої. У мене принаймні таке почуття, що я цієї своєї нової дитини не дуже соромлюсь — і що у нас, можливо, хтось інший навіть і не написав би так». Такими словами в одному із своїх листів Сенкевич характеризує творчий задум роману «Без догмата». Письменник сподівався, що читачі його нового твору «знайдуть поле для роздумів над душею людини, оскільки саме тут людська особистість розглядається глибше, ніж її взагалі розглядають, зокрема у польських романах».

Філософсько-психологічний струмінь роману, його спрямованість на відтворення діалектики душі нового «героя часу» підпорядковувались відверто публіцистично-виховавчій меті: «Роман мав бути і буде дуже виразним застереженням, до чого призводить життя без догмата, скептичний, рафінований, позбавлений простоти розум, який ні на що не спирається».

Письменник стилізує свою оповідь під щоденник, що його веде герой — тридцяти п’ятилітній польський граф Леон Плошовський, людина заможна й освічена. Розпочатий в чітко окреслений час — 9 січня 1883 року — щоденник охоплює неповні два роки життя, яке трагічно обривається самогубством героя. День за днем подається детальна, мало не клінічна історія кохання Леона Плошовського до дівчини, а згодом заміжньої жінки Анелі. Критичній оцінці піддано життя без певних занять і ідеалів, без чітко окресленої мети, аналізуються думки й почування, позначені скепсисом, роз’їдаючою душу рефлексією, нерішучістю.

Твір простежує витоки й безпосередні прояви душевного стану, який виходить за межі особистої драми Плошовського. Йдеться про ознаки виродження цілої суспільної верстви, яка самоусунулась від активної участі в житті. «На мені,- вважає герой, — можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мені типового характеру». Плошовський певен, що подібних до нього людей багато, що «ім’я їм легіон».

Чим же характеризується цей «легіон» в особі одного з типових його представників? Передусім ізольованістю від світу праці. Освіта, яку герой твору здобув, закінчивши університет у Польщі та сільськогосподарську школу в Парижі, не знаходить свого практичного застосування. Накопичене предками багатство усуває необхідність працювати заради шматка хліба. Леон являє собою класичний приклад нероби за традиціями, звичаями, вихованням, покликанням. Духовний аристократизм, який здавна плекався в родині, живиться тепер віяннями епохи, позначеними остаточною кризою позитивістських ідеалів, декадентською втечею від земних справ у герметично ізольований внутрішній світ. Йдеться, по суті, про новітній варіант «зайвих людей».

Плошовськпй весь у полоні питань, на які неспроможний відповісти. Причину власної безпорадності він починає шукати в новітній науці та в матеріалістичній філософії, які, на його думку, керуючись законами діалектики, примушуючи людину шукати й сумніватися, породили скептицизм. Виною обтяжується об’єктивна спрямованість передової філософії нового часу — все піддавати сумнівам: «Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою».

Плошовський не вміє й не хоче збагнути позитивної, життєстверджувальної матеріалістичної філософської думки, зате він добре усвідомив ознаки неминучого занепаду, загибелі свого класу, своєї суспільної верстви: «Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо».

Свою приреченість, відчуженість Леон Плошовський тяжко переживає, але подолати не в силі. Не знаходить він в довколишньому житті справи, яка б стала для нього життєвою необхідністю, пристрастю, ідеалом. Поміж ним і реальним світом пролягла прірва, яка раз по раз нагадує про себе, яка мучить, бентежить, болить: «Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль, — життя, страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море, — а ми вічно сидимо собі на якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок, далекі від того життя, чужі йому…»

Існуючі соціальні контрасти й національні утиски абсолютно Леона не обходять. Він страждає передусім від власної відрубності, бездіяльності, лишаючись в усьому егоїстом і індивідуалістом, естетом, що проголошує культ краси й самозаглиблення, яке межує із звичайнісінькою самозакоханістю.

Сторінки щоденника героя рясніють тонкими спостереженнями й оцінками, афоризмами, парадоксальними, ефектними зіставленнями, які мають характеризувати їх автора, як людину розумну, освічену, витончену й дотепну. Критика довколишнього світу (без проникнення в його соціально-класову природу) йде в парі з надзвичайно самокритичним ставленням до себе. Раз по раз Леон впадає в своєрідне анатомування свого внутрішнього світу. Сполучаючи в собі двох людей, які постійно резонують і критикують один одного, він позбавляється відчуття безпосередності поривань і переживань, не може виробити остаточного судження. Бездіяльність, нерішучість, вічний самокритицизм породжують інертність душі, яка без сильних збуджуючих засобів загрожує перерости із часом у повну атрофію почуттів.

Весь у владі всеохоплюючого скепсису й розчарування, не спираючись па жодні догмати-оріептири — ані релігійні, ані громадсько-політичні, ані філософсько-етичні, Плошовський неначе повисає в повітрі. Непересічному розумові й нерозтраченим життєвим силам та пристрастям потрібний був якийсь вихід, і герой знаходить його у сфері особистих переживань. В ім’я своєрідного самозахисту він починає відчайдушно вірити лише в правду і право кохання, вільного, нічим не стримуваного. Але і тут, у колі суто інтимних переживань, Плошовський залишався самим собою — звичка потурати своїм примхам, почуття вседозволеності, егоїзм вихолощували з почувань закоханого сердечність і теплоту. До зустрічі з Анелькою та й після цього — досить згадати взаємини з Лаурою-почуття до жінки асоціювалось в уяві Леона із чисто спортивним випробуванням сил, з чимось подібним до фехтування…

Ставлення до Анельки теж спочатку не віщувало ані глибини, ані тривалості. Превалювала звична для Леона «гра на струнах душі», флірт досвідченого донжуана, часті переходи від закоханості до майже повної байдужості і навпаки. Коли ж Анеля вийшла заміж, почуття до неї набувають рис якоїсь маніакальності: «Моє кохання — це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення». Як таке воно владно переростає в непорушний догмат, можливість появи якого у своєму житті герой твору досі категорично заперечував.

Цей беззастережний, близький до примхи, хворобливий догмат, як і попереднє бездогматство, ятрить душу, позбавляє душевного спокою і внутрішньої рівноваги. Думку про те, що всяка крайність шкідлива, поділяє, очевидно, зі своїм героєм і сам письменник. Про це свідчить також різко негативна оцінка, що дається в романі Кроміцькому і тому єдиному богові, якому той молився, — богові наживи: «Якщо моє кохання — невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним».

Леону-скептикові, «бездогматцеві» протистоїть у творі Анеля. Вічний сумнів і водночас тверда впевненість у правомірності своїх власних, хай навіть сильних та щирих, почувань розбиваються перед непорушною чистотою й цілісністю її натури, її внутрішнього світу. Не кохаючи чоловіка, Анеля лишається йому вірною; люблячи Леона, вона неспроможна на найменші компроміси із власним твердим уявленням про порядність. Героїня виявляє духовну близькість із пушкінською Татьяною, як і та, вона не може відступитися від вироблених і освячених віками традиційних норм поведінки заміжньої жінки.

Чистоту Анелі, силу її переконань, жіночу гордість високо підносив Л. Толстой, вважаючи цю лінію твору прикладом «слов’янського тлумачення кохання до жінки». Під впливом роману польського письменника він думав навіть «написати роман цнотливого кохання».

Водночас не можна відмовити певної рації і Леонові Плошовському, який гадає, що введена в абсолют ідея подружньої вірності заради вірності, якої дотримується Анелька, суперечить сама собі. Шлюб з таким чоловіком, яким був Кроміцький, він вважав за аморальніший вчинок, аніж своє до неї грішне за законами святенницької моралі почуття: «… не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе».

Промовляв тут у героєві цілком зрозуміле бажання виправдати себе й своє почуття, водночас знову ж таки рис догмату набував проголошуване ним право на вільне кохання. Золота середина так і не вимальовується. Та чи в вона взагалі? Роман не дав на це вичерпної відповіді.

Кохання й пов’язані з ним переживання помітно перероджують Леона. В заключних розділах роману він став набагато благороднішим, чистішим, добрішим. Суто егоїстичні поривання якось стишуються, драматичні обставини гартують його. Самогубство, па яке він наважується, парадоксально переростав в своєрідний вияв волі й рішучості, в бажання покарати себе за колишній егоцентризм і слабість, за заподіяну коханій жінці кривду, в непереборний потяг бути з нею разом до кінця.

Ювелірна витонченість психологічного аналізу, переконливо представлений процес засудження героєм власних хиб і хворобливого стану цілої суспільної верстви, багатство образної системи і мовностильових засобів, — всі ці моменти зумовили успіх роману як у Польщі, так і поза її межами. Як і Л. Толстой, тепло відгукнувся на твір Сенкевича А. Чехов. Він писав: «Прочитав «Без догмата» з великим задоволенням. Річ розумна й цікава…» О. Купрін, у свою чергу, дуже високо оцінював майстерність психологічного аналізу: «Ледве відчутні, надзвичайно складні й примхливі відтінки душевних порухів передані тут з витонченістю й виразністю просто дивовижними. Взагалі майстерністю виконання і відступами, часто глибокими й оригінальними, цей психологічний роман ставить автора поруч з найвидатнішими письменниками нашого часу».

В радянський час роман Сенкевича вийшов у заснованій М. Горьким серії «Історія молодої людини XIX століття» (1932). Леона Плошовського російський письменник зараховував до числа створених європейськими літературами образів «зайвих людей». Спільним, що їх об’єднує, є, за Горьким, «крім соціальної сліпоти й глухоти, — пристрасть до безплідних роздумів в умовах повної бездіяльності».

Образ Леона Плошовського цікавий та промовистий і як продукт соціальних відносин певної доби і як просто характерний людський тип вічного скептика, резонера. Копирсання у власній душі, філософствування з будь-якого приводу й без приводу, повна пасивність при наявності непересічних інтелектуальних можливостей, — це риси, що в своїй сукупності, у будь-який час і за будь-яких умов помітно гальмують розвиток особи, до мінімуму знижують її громадянську активність. В особистому житті такі люди нещасні самі і несуть страждання близьким. Трагічна історія Плошовського, відтворена рукою великого майстра, — яскраве свідчення цього.

Наступний роман Сенкевича «Родина Поланецьких» (1894) продовжує й розвиває деякі лінії «Без догмата», що дало підстави вважати обидва твори за дилогію. Однак центральний герой цього твору Станіслав Поланецький докорінно відрізняється від Плошовського. Це людина ділова, рішуча, цілеспрямована. Письменник не відмовляє йому в напруженому внутрішньому житті, підкреслюючи, що й він носив у собі неспокій і хитання занепадницької епохи, і йому не чужий був скептицизм: «І він завагався, чи раціоналізм, спотикаючись на кожному кроці, спроможний замінити віру». Однак із часом гору бере в героєві практицизм, життєва хватка: «Від сучасних «декадентів» він однак відрізнявся тим, що не розчарувався в собі, у своїх нервах, сумнівах, у своїй душевній драмі і не вважав їх за патент на неміч і неробство. Навпаки, у нього було більш або менш усвідомлене почуття, що життя, — яким воно є,-загадкове чи не загадкове, має бути виповнене працею і дією».

Станіслав Поланецький неначе поєднує в собі риси Плошовського і Кроміцького без прикрих, вражаючих крайнощів, які були їм властиві. Замість детального психологічного аналізу письменник звертається до створення широкої панорами життя. Густо населений героями роман відбиває особливості сприйняття окремими персонажами процесу, пов’язаного з розвитком капіталістичних відносин у країні. Поланецький мав репрезентувати тип шляхтича — буржуазного ділка, в якого прагнення наживати капітали (герой не зупиняється перед спекуляцією в голодний рік хлібом) поєднуються нібито з піклуванням про добропорядність та моральну чистоту. При всій пластичності зображення польського шляхетського суспільства в романі в елементи ідеалізації новонароджуваної буржуазії. Це не пройшло повз увагу польської критики, консервативні тенденції роману різко засуджував А. Чехов. Він писав: «Мета роману: заколисати буржуазію в її золотих снах. Будь вірним дружині, молись з нею за молитовником, наживай гроші, люби спорт — і все буде гаразд і на тому, й на цьому світі».

Як свідчить статистика, однією з найбільш читабельних книжок зарубіжного світу кінця XIX — початку XX століття був історичний роман Сенкевича «Quo vadis», надрукований 1896 р. Цього ж року він був перекладений російською мовою і за короткий час витримав 20 видань.

Дія твору переносить читача у перше століття нашої ери, в Римську імперію часів Нерона. На різних рівнях простежуються ознаки історичної приреченості державної влади, що спирається на насильство й свавілля, злочин і брехню, на гноблення широких верств населення. «Я неодноразово відчував спокусу, — писав Сенкевич про творчий задум свого роману, — зобразити в художньому творі два протилежних один одному світи, один з яких являє собою правлячу силу, всевладну адміністративну машину, а другий — виключно силу духу».

«Quo vadis» і справді відтворює процес зіткнення двох стихій: з одного боку виступає очолювана самозакоханим жорстоким тираном Нероном язичницька рабовласницька держава, а з другого — християни, прихильники нового релігійного вчення, яке виникло в цей час у Римській імперії в умовах рівного загострення соціальних суперечностей. Енгельс писав, що «християнство виникло як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і безправних, підкорених або розсіяних Римом народів»[1] .

Зосередивши основну увагу на показі розкладу велетенської імперії, на змалюванні зловісної особи Нерона — убивці, розпусника, деспота, що претендував на славу геніального поета й музиканта, Сенкевич не поступився історичною правдою в зображенні тих сил, які протистояли утискові й деспотизму. Це християни, римський плебс і раби. Щоправда, образи християн змальовані в романі менш виразно, аніж представники язичницького Риму. До того ж, створюючи свою «християнську епопею», Сенкевич не уникнув певної ідеалізації основ нового релігійного вчення.

Спираючись на численні історичні джерела, на пам’ятки літератури й мистецтва, на власну інтуїцію й уяву, Сенкевич відтворив картину давньої епохи з незвичайною барвистістю й глибоким відчуттям тенденцій суспільного розвитку. Це чудово скомпонований, гостро сюжетний роман, що вражає багатством конкретних історичних реалій. Як і в інших історичних романах письменника, через увесь цей твір проходить лінія, пов’язана з повним перешкод і страждань вірним і відданим коханням. Закоханих цього разу, крім усього іншого, розділяє й різниця віросповідань-молодий римський язичник Вініцій кохає християнку Лігію.

Роман «Хрестоносці» (1900), подібно до трилогії, був підпорядкований ідеї піднесення національної самосвідомості народу. Перебіг подій у творі мав засвідчити, що і в найдраматичнішій історичній ситуації перемогу святкує єдність патріотичних помислів, мужність і самовідданість.

Цей твір, присвячений довготривалій боротьбі Польщі з Тевтонським орденом хрестоносців, що завершилася 1410 р. переможною Грюнвальдською битвою, набував великого політичного звучання, оскільки у час його появи дуже активізувалась на захоплених Пруссією польських землях політика германізації, ганебна практика, що дістала назву «Drang nach Osten». Експансіоністські зазіхання Пруссії, асиміляція польського населення, до якої вдавалися її правителі, вже одержували з боку Сенкевича відсіч, художньо трансформуючись у повісті «Барток-переможець» та новелі «Щоденник познанського вчителя» (1879). Перемога над рицарями Тевтонського ордену, яких ідеологи пангерманізму всіляко прославляли як своїх героїчних попередників, дістала в романі ідейно-художнє втілення, цілком співмірне з величчю цієї події.

У своїй рецензії на повість Ю.І. Крашевського «Хрестоносці», надрукованій ще 1881 р. Сенкевич висловив зауваження, основна думка якого не лише позначилась згодом на його власному романі, присвяченому Грюнвальдській битві, а й визначила почасти шлях його шукань як історичного романіста взагалі. Молодий письменник закидав загальновизнаному на той час майстрові художньої прози недооцінку творчої фантазії й інтуїції: «Грюнвальд затискає там все своєю величчю, всюди політична історія превалює над археологією й побутовою стороною тогочасного життя, — всюди виступає на перший план».

На відміну від Крашевського Сенкевич значне місце відводить побутовим сценам, старанно шліфує, насичуючи цікавими подробицями, сюжетну канву твору, письменницька уява заселяє документально підтверджене історичне тло справді живими людьми, виразно окреслює сповнені експресії життєві ситуації. І в порівнянні зі згаданою трилогією роман «Хрестоносці» являв собою безперечний крок уперед передусім у принципах розкриття характерів героїв. Переважна більшість персонажів вирізняється внутрішньою динамікою розвитку. Історія визначає їхню долю, водночас вони самі виступають її активними творцями. Закономірності історичного розвитку, торжество справедливої справи знаходять своє безпосереднє втілення і в батальних сценах (великим надбанням художника є створена ним картина Грюнвальдської битви), і, що особливо важливо, у внутрішній еволюції цілого ряду героїв. «Хрестоносці» по праву вважаються одним із найбільш історично конкретних, реалістичних романів Сенкевича, присвячених минулому.

«Хрестоносцями» Сенкевич гідно відзначив двадцятип’ятилітній ювілей своєї письменницької діяльності. Після виходу в світ цього роману у творчому житті його автора помічається спад, часто-густо беруть гору консервативні погляди в оцінці політичної ситуації країни. Це знайшло свій вияв у його ставленні до революції 1905 р. та її рушійних сил.

Перша світова війна перервала роботу письменника над розпочатим 1911 р. романом «Легіони», присвяченим драматичній історії польських легіонерів, що брали участь у походах Наполеона.

Помер Г. Сенкевич 1916 р. в Швейцарії, 1924 р. його останки були перевезені на батьківщину.

Твори видатного польського письменника виходили в перекладах багатьма мовами світу. Поява українською мовою «Без догмата», одного з кращих соціально-психологічних романів, що їх подарувало світові польське письменство XIX ст. сприятиме дальшому ознайомленню нашого читача а творчістю Генрика Сенкевича.

Валерія Вєдіна

БЕЗ ДОГМАТА

Роман

Рим, 9 січня 1883

Кілька місяців тому я зустрівся з моїм колегою і приятелем Юзефом Снятинським, який останнім часом зайняв визначне місце серед наших письменників. Коли ми розмовляли про літературу, Снятинський сказав, що він взагалі надає величезного значення мемуарам. Він вважав, що людина, котра залишила після себе щоденник, байдуже як він написаний, погано чи добре, аби щиро, передає майбутнім психологам і романістам не тільки картину своїх часів, а й єдино правдиві людські документи, яким можна довіряти. На його також гадку, у майбутньому мемуари й щоденники стануть головною формою роману; і, нарешті, твердив він: той, хто веде щоденник, тим самим працює для свого суспільства і мав право на визнання.

Оскільки мені вже тридцять п’ять років, а я не пам’ятаю, щоб досі зробив щось для свого суспільства, — хоча б тому, що після закінчення університету майже постійно, лише з невеликими перервами, жив за кордоном, — і тому що — хоч згадую я про це з гумором і скептицизмом, яким просякнутий, мов губка, — в усвідомленні своєї непотрібності є немало болючої гіркоти, я вирішив писати щоденник. Якщо це справді праця для суспільства і заслуга перед ним, то нехай я хоч таким чином буду йому корисним.

Хочу бути, однак, цілком щирим. Я починаю вести цей щоденник не тільки з таких міркувань, а й тому, що це мені цікаво. Снятинський каже, що коли звикаєш записувати свої враження й думки, то згодом це став найулюбленішим заняттям у житті. Якщо зі мною станеться протилежне, то бог з ним, з тим моїм щоденником! Не буду обманювати себе, — я вже передбачаю, що тоді він обірветься, як занадто натягнута струна. Я ладен багато що витерпіти заради суспільства, але нудьгувати заради нього — оце вже ні! На це я не здатний.

Зате я вирішив не лякатись перших труднощів; спробую звикнути й добрати смаку в цьому занятті. Снятинський під час наших розмов усе повторював: «Тільки не шукай жодного стилю, не пиши літературно». Легко сказати! Я й сам добре розумію, що чим письменник знаменитіший, тим у його творах менше «літературності»; але ж я дилетант і не володію формою. Знаю з власного досвіду, що людині, яка багато думає і глибоко відчуває, часто здається, ніби треба просто викласти свої думки й почуття, і вийде щось путяще; а проте, коли візьмешся за це, відразу починаєш наслідувати якісь стилістичні зразки і навіть, якщо пишеш сам для себе, стаєш у якусь позу, впадаєш у банальне фразерство. Думка не хоче передаватись через руку й перо на папір, і, так би мовити, не голова керує пером, а перо — головою, і при цьому перо виводить на папері порожні, штучні слова. Саме цього я боюся найбільше, тому що коли в мене не вистачає навиків красномовності, художньої простоти тощо, то смаку в мене не бракує, і мій стиль може так остогиднути мені, що я просто не зможу писати. Але це виявиться згодом. А зараз я хочу зробити до свого щоденника короткий біографічний вступ.

Звати мене Леон Плошовський, і мені, як я вже казав, тридцять п’ять років. Походжу я з заможного роду, який зберіг до останнього часу досить великі статки. Я певен, що родинного багатства не примножу, але й не розтринькаю його. Становище моє в суспільстві таке, що мені не треба видряпуватись нагору чи купувати собі якісь привілеї. А що стосується дорогих і руйнівних розваг, — то я ж скептик і знаю, скільки що варте, точніше кажучи, знаю, що все в житті ніякого біса не варте.

Мати моя померла через тиждень після того, як народила мене на світ. У батька, який кохав її понад усе, після її смерті почалися напади меланхолії. Вилікувавшись від неї у Відні, він не захотів повертатись до свого родинного маєтку, де спогади розривали йому серце; він віддав Плошів своїй сестрі, моїй тітці, а сам у 1848 році оселився в Римі, звідки більш ніж тридцять років нікуди не виїздив, не бажаючи розлучатися з могилою моєї матері. Я забув сказати, що труну з тілом матері він перевіз із Польщі в Рим і поховав її на Кампо Санто.

У Римі в нас на Бабуїно власний дім, що зветься «Каза Озоріа» — від назви нашого родинного герба. Цей будинок трохи схожий на музей, у батька тут зібрані незвичайні колекції, особливо широко представлені перші віки християнства. Тепер ці колекції стали сенсом його життя. В молоді роки батько відзначався своєю зовнішністю й розумом. А тому, що знатність і велике багатство відкривали перед ним усі шляхи, йому передрікали велике майбутнє. Я чув про це від його колег по Берлінському університету. В той час він дуже захопився філософією, і всі твердили, що згодом його ім’я стане принаймні таким же видатним, як імена Цєшковського[2]. Лібельта[3] та інших. Світське життя й надзвичайний успіх у жінок відволікали його від серйозної наукової роботи. У світських салонах його називали Leon l’Invicible[4]. Незважаючи на такий успіх, він не перестав займатись філософією, і всі сподівались, що не сьогодні-завтра він опублікує чудову книгу, яка прославить його на всю Європу.

Проте ці сподівання не здійснились. Від колишньої блискучої зовнішності ще дещо залишилось, — я ніколи в житті не бачив красивішої й благороднішої голови, ніж у нього. Художники теж так вважають, зовсім недавно один із них казав мені, що більш досконалий тип патриція важко собі уявити. А в науці мій батько був і залишився дуже здібним і високоосвіченим шляхтичем-дилетантом. Я гадаю, що дилетантизм притаманний усім Плошовським, докладніше напишу про це тоді, коли розповідатиму про самого себе.

А про батька ще скажу, що він зберігає в своєму письмовому столі вже пожовтілий філософський трактат «Про троїстість». Я переглядав той рукопис, і він видався мені нудним. Пам’ятаю тільки, що там зіставляється реальна трійця — кисень, водень і азот — з трійцею трансцедентальною, висунутою християнським ученням як поняття про бога-отця, бога-сина й святого духа; крім того, там наведено багато аналогічних трієць, починаючи з добра, краси та правди й закінчуючи логічним силогізмом, що складається з засновку більшого, меншого і висновку, — дивна суміш гегелівських ідей з ідеями Гене-Вронського[5]. теорія дуже складна, але зовсім безплідна. Я певен, що батько ніколи не надрукує свого рукопису хоча б тому, що він розчарувався в умоглядній філософії ще раніше, ніж вона збанкрутувала в усьому світі.

Причиною цього розчарування була смерть моєї матері. Батько, всупереч своєму прізвиську «l’Invicible» і репутації серцеїда, був людиною надзвичайно чутливою і мою матір просто обожнював. Після її смерті він, напевно, шукав у своїй філософії відповіді на багато страшних питань, але, так і не знайшовши в ній ні відповіді, пі розради, збагнув, яка вона порожня й безсила перед життєвими злигоднями. Мабуть, це справді була страшна трагедія в його житті, коли він одразу втратив дві опори, коли одразу були розтерзані його серце і мозок. Як я вже згадував, він тоді впав у меланхолію, а вилікувавшись від неї, вернувся до релігії. Мені розповідали, що був час, коли він молився день і ніч, ставав на вулиці навколішки перед усіма церквами й доходив до такого релігійного екстазу, що в Римі одні вважали його божевільним, а інші — святим.

Та, напевно, в цьому він знайшов більшу розраду, ніж у своїх філософських трійцях, бо поступово заспокоївся й став жити як звичайно. Всю ніжність свого серця він віддавав мені, а його розумові інтереси й естетичні замилування зосередились на перших віках християнства. Його живий, гострий розум потребував поживи. Через рік після приїзду до Риму він почав займатись археологією та іншими науками, які знайомили з культурою стародавніх часів. Мій перший гувернер, патер Кальві, великий знавець Риму, настійно схиляв батька до вивчення Вічного Міста, Років кільканадцять тому батько познайомився, а згодом і подружився з великим Россі, і вони удвох проводили цілі дні в катакомбах. Завдяки своїм незвичайним здібностям, батько невдовзі так вивчив Рим, що часто дивував своїми знаннями самого Россі. Кілька разів він починав писати про Рим, але чомусь ніколи не доводив розпочатого до кінця. Може, весь час витрачав на поповнення колекцій, і, мабуть, він не залишить після себе нічого, крім колекцій, бо не обмежився вивченням якоїсь однієї епохи, не обрав собі якогось одного фаху в своїх дослідженнях. Поступово середньовічний Рим баронів зацікавив його не менше, ніж перші віки християнства. Був період, коли він тільки й займався історією Колоннів і Орсіні; потім почав вивчати епоху Відродження і теж захопився нею. Від вивчення написів, гробниць, перших історичних пам’яток архітектури християнської доби вій перейшов до вивчення пізніших часів, від візантійського живопису — до Ф’єзоле і Джотто, потім — до інших художників XIV і XV століть тощо. Батько збирав скульптури, картини; його колекції поповнювались, але задуманий ним великий твір польською мовою про три Рими, що про нього він стільки мріяв, так і залишився нездійсненим наміром.

У батька виникла цікава ідея стосовно його колекцій. Він хоче відписати їх Риму, але з тією умовою, щоб вони були розміщені в окремому валі, над входом до якого був би напис: «Музей Озоріїв-Плошовських». Звичайно, його бажання буде виконано. Мене тільки дивує батькова впевненість у тому, що, вчинивши так, він робить значно більшу послугу своєму народові, аніж коли б він перевіз колекції до Польщі.

Зовсім недавно він сказав мені:

— Знаєш, там їх ніхто не побачив би, нікому не було б з них ніякої користі, а сюди приїздять з усього світу, і кожен, хто побуває в музеї, вважатиме заслугу одного представника суспільства заслугою всього польського народу.

Мені не годиться доскіпуватися, чи немає в цьому трохи родового марнославства і чи думка про те, що прізвище Плошовських буде викарбуване па мармурі у Вічному Місті, не вплинула на батькове рішення. Коротко кажучи, я вважаю, що саме так і було. Та мені майже однаково, де міститимуться ці колекції.

Зате моя тітка, до якої, між іншим, я виїжджаю найближчими днями у Варшаву, обурюється цим батьковим наміром, а оскільки нічого в світі не може змусити її говорити не те, що вона думає, то в кожному листі до батька вона висловлює своє обурення. Кілька років тому тітка була в Римі, й вони щодня сварилися з батьком з цього приводу і, може, зовсім розсварилися б, якби безмежна любов тітки до мене не стримувала її запальності.

Тітка на кілька років старша за батька. Після нещастя, яке його спіткало, батько виїхав з Польщі, взявши при розподілі спадщини свою частину грішми, а їй залишив родовий маєток Плошів. Тітка хазяйнує там уже більше тридцяти років, і хазяйнує дуже добре. Вона людина непересічна, тому я хочу сказати про неї кілька слів. У двадцять років вона була заручена з одним юнаком, який помер за кордоном саме тоді, коли тітка збиралась їхати до нього. З того часу вона відмовляла всім, хто сватався до неї, і залишилася старою панною. Після смерті моєї матері вона супроводжувала мого батька до Відня й Рима, де прожила кілька років, дуже ніжно піклуючись про брата, а згодом перенесла свою любов на мене. Це в повному розумінні справжня знатна дама, трохи деспотична, гордовита й вередлива, сповнена тієї самовпевненості, яку дає багатство й високе суспільне становище, і при всьому тому — втілення благородства й порядності. Під суворою зовнішністю в неї ховається золоте, лагідне серце, сповнене любові не лише до мого батька, до мене, до своїх близьких, а взагалі до всіх людей. Вона настільки благородна, що я, власне кажучи, не знаю, чи в цьому є якась її заслуга, — вона просто не здатна бути іншою. Її добродійність ввійшла в прислів’я. Вона ганяє старців і сільських бабів, як поліцейський, а опікується ними, як святий Вінцент а Пауло. Тітка дуже побожна. В її душу ніколи не закрадалось навіть найменшого сумніву. Все, що вона робить, робить на підставі непорушних принципів, тому вона ніколи не вагається у виборі шляху, тому вона завжди спокійна й дуже щаслива. У Варшаві тітку за її різкість прозивають «le bourreau bienfaisant»[6] .

Деякі люди, особливо жінки, не люблять її; однак загалом вона користується великим авторитетом серед усіх суспільних верств.

Плошів розташований поблизу Варшави, а в Варшаві у тітки є власний дім. Тому зиму вона проводить у місті. І щозими намагається затягти мене до себе, щоб оженити. От і зараз я одержав від неї листа з таємничими натяками, в якому вона благає мене приїхати. Мабуть, таки доведеться поїхати, бо вже давно не був у Польщі, та й тітка пише, що старіється й хоче мене побачити, поки жива.

Відверто кажучи, я неохоче їду до Польщі. Знаю, що найзаповітніша тітчина мрія — оженити мене; отож під час кожного свого приїзду я гірко розчаровую її. Мене огортає страх від думки про такий рішучий вчинок, після якого треба буде розпочати якесь ніби інше життя, а я й від того, що прожив, уже досить стомився. Врешті щось обтяжливе є в моїх стосунках з тіткою. Як колись знайомі бачили в моєму батькові, так вона тепер бачить у мені людину з винятковими здібностями, від якої треба сподіватись великих звершень. Якщо я й надалі підтримуватиму в ній таку думку, то ніби зловживатиму її довір’ям; коли ж поясню їй, що не тільки великих звершень, а взагалі нічого не можна від мене сподіватись, то цим немовби наперед вирішуватиму своє майбутнє й завдам старенькій тяжкого удару.

Може, на моє нещастя, більшість близьких мені людей поділяє тітчину думку. Якщо я вже вгадав про це, то можу сам висловити і свою власну точку зору, хоч це буде нелегкою справою, оскільки я справді істота надзвичайно складна.

Я родився з дуже вразливими нервами, витонченими культурою цілих поколінь. У перші роки мого дитинства мене виховувала тітка, а після її від’їзду, як заведено в наших родинах, — бонни. Ми жили в Римі, в чужому середовищі, а батько хотів, щоб я добре знав свою мову, тому одна з моїх бонн була полька. Вона й досі мешкає в нашому будинку на Бабуїно й веде домашнє господарство. Батько теж приділяв мені багато уваги, особливо коли мені виповнилося п’ять років. Я приходив до нього в кабінет, і ми вели з ним довгі розмови, які дуже розвивали мене, може, навіть передчасно. Пізніше, коли наукова робота, археологічні пошуки та поповнення колекцій забирали в батька весь час, він знайшов мені вчителя, патера Кальві. Це був уже старий чоловік з надзвичайно добрим серцем. Над усе він любив мистецтво. Я гадаю, що навіть релігію він сприймав насамперед з її естетичного боку. Дивлячись у музеях па шедеври мистецтва або слухаючи музику в Сікстинській капелі, він забував про все на світі. Проте в цій глибокій пристрасті до мистецтва не було нічого язичницького, бо вона була викликана не сибаритством, не чуттєвою втіхою, а духовним почуттям. Патер Кальві просто любив мистецтво тією чистою і світлою любов’ю, якою могли її любити Ф’єзоле, Чімабуе чи Джотто, причому любов його була смиренною, бо сам він не мав найменшого таланту. Але чим менше він міг щось створити, тим глибше відчував красу, створену іншими людьми. Важко сказати, якому з мистецтв він поклонявся найбільше, мені здається, що в усьому він насамперед любив гармонію, яка відповідала його душевній гармонії.

Не знаю чому, але щоразу, коли я пригадую патера Кальві, я пригадую дідуся на картині Рафаеля, що стоїть перед святою Цецілією, заслухавшись у музику сфер.

Між моїм батьком і патером Кальві швидко зав’язалась приязнь, яка тривала аж до смерті Кальві. Це він підтримував у батькові зацікавленість археологічними розкопками і любов до Вічного Міста. Крім того, їх об’єднувала прив’язаність до мене. Обидва вважали мене надзвичайно обдарованою дитиною, яку чекає бозна-яке майбутнє. Мені часто спадає на думку, що я був для них також своєрідною гармонією, що доповнювала світ, у якому вопи жили, і їхня любов до мене була подібна до того почуття, яке викликали в них Рим та його історичні пам’ятки.

Така атмосфера, таке оточення не могли не вплинути на мене. Виховували мене досить оригінально. Я бував з патером Кальві, а часто й з батьком, у галереях, музеях, на околиці Рима, у віллах, на руїнах, у катакомбах. Краса природи так само глибоко вражала патера Кальві, як і мистецтво. Він і мене навчив дуже рано відчувати меланхолійну поезію римської Кампаньї, гармонійність арок і ліній зруйнованих водопроводів, які вимальовуються на тлі неба, чистоту обрисів піній; ще до того, як я добре оволодів чотирма арифметичними діями, мені траплялося в галереях виправляти англійців, котрі плутали Карраччі з Караваджо. Я рано вивчив латину, вона далась мені легко, завдяки тому, що я як житель Рима вільно володів італійською мовою. В одинадцять років я висловлював свою думку про італійських і закордонних майстрів живопису, і, незважаючи на наївність моїх суджень, батько й Кальві, слухаючи мене, обмінювалися здивованими поглядами. Так, приміром, я не любив Рібери, його надто різкі контрасти чорного й білого трохи лякали мене, і любив Карло Дольчі; одне слово — батько, патер Кальві й наші знайомі вважали мене вундеркіндом. Часто я чув, як мене хвалили, і це розпалювало моє марнославство.

До того ж моя нервова система в тому оточенні, в якому я ріс, сформувалась рано й назавжди залишилася надзвичайно вразливою. Та все ж дивно, що той вплив не був ані таким глибоким, ані таким вирішальним, як можна було б сподіватись. Те, що я не став митцем, пояснюється, напевно, відсутністю в мене таланту, хоч мої вчителі музики й малювання були про це іншої думки; але я не раз замислююсь над тим, чому ні батько, пі патер Кальві не змогли мені прищепити навіть того захоплення мистецтвом, що було в них самих. Чи я розумію мистецтво? Так, Чи воно потрібне мені? Також відповім ствердію. Але вони любили його, а я ставлюсь до нього як дилетант, воно потрібне мені так само, як інші різні приємні й прекрасні життєві втіхи. Взагалі мистецтво — одне з моїх уподобань, а не моїх пристрастей. Може, я не зміг би обійтися в житті без нього, але всього життя не присвятив би йому.

Тому що навчання в італійських школах залишає бажати кращого, батько віддав мене вчитись до колегії в Метці, я закінчив її без особливих зусиль, з усіма відзнаками її нагородами, які там можна було одержати. Щоправда, за рік до закінчення я втік до Дон-Карлоса і два місяці бродив з загоном Трістана в Піренеях. Мене знайшли за допомогою французького консула в Бургосі и відправили до Метца спокутувати провину; хоча слід визнати, що покута не була надто тяжкою, тому що і мій батько, і духовні наставники в глибині душі пишались моєю подорожжю. Та й, зрештою, своїми блискучими успіхами на екзаменах я скоро заслужив у них прощення.

Звісно, в такій школі, як наша в Метці, де симпатії всіх моїх колег були на боці Дона-Карлоса, мене вважала героєм, а що я був першим учнем, то й верховодив у школі, і нікому не спадало на думку сперечатися зі мною за першість. Я ріс, мимоволі впевнений, що і в майбутньому, на більш широкому полі діяльності, буде так само. Цю впевненість поділяли мої вчителі й колеги; а насправді сталося так, що багато з моїх шкільних товаришів, які в той час і гадки це мали, що вони коли-небудь зможуть змагатися зі мною, тепер у Франції зайняли помітне місце або в літературі, або в науці чи політиці, а я досі навіть не обрав собі фаху, — відверто кажучи, дуже вагався б, якби мені звеліли обрати його. В мене чудове становище у світському товаристві; я одержав спадок після смерті матері, одержу колись і після батька; хазяйнуватиму в Плошові, розпоряджатимусь — добре чи погано — великим маєтком, але вже самі ці заняття виключають можливість відзначитись, відіграти якусь роль у житті.

Гарного господаря чи адміністратора з мене теж ніколи не вийде, це я знаю напевно, то хоч я не збираюся відмовлятись від цих занять, але присвятити їм своє життя теж не маю бажання — з тієї простої причини, що мої духовні запити значно ширші.

Іноді я запитую себе: чи ми, Плошовські, не помиляємось, не переоцінюємо наших здібностей? Але, якби це було, то помилялися б тільки ми самі, а не чужі, безсторонні люди. Зрештою, мій батько був і є людиною непересічною, винятково обдарованою. Про себе самого я не хочу говорити, бо це може видатись дурним марнославством, однак я глибоко переконаний, що міг би стати чимось значно більшим, ніж став.

Ось, приміром, у Варшавському університеті (батько й тітка захотіли, щоб я закінчив університет на батьківщині) я вчився разом зі Снятинським. Обидва ми вважали літературу своїм покликанням і пробували свої сили па цьому полі діяльності. Не кажучи вже про те, що мене вважали здібнішим студентом за Снятинського, але, їй-богу, все, що я тоді писав, було краще й більш обіцяюче від того, що писав Снятинським. І що ж тепер? Снятинський досягнув відносно багато чого, а я залишився тим самим «багатообіцяючим» паном Плошовським, про якого люди, похитуючи головами, кажуть: «От якби він за що-небудь узявся!»

Люди не беруть до уваги того, що треба вміти захотіти. Я не раз думаю, що коли б у мене не було ніякого маєтку, мені довелося б чимось зайнятись. Це напевно. Необхідно було б якось заробляти на хліб. Але я глибоко переконаний, що і в такому випадку не використав би й двадцятої частини своїх здібностей. Але ж Дарвін і Бокль були багатими людьми; сер Джон Леббок — банкір, більшість видатних людей Франції купаються в розкоші; отже, багатство не тільки не перешкоджає, а допомагав людині відзначитись на будь-якому полі діяльності. Я навіть гадаю, що мені особисто воно зробило велику послугу, бо вберегло мій характер від багатьох вивихів, якими загрожувала б йому бідність. Я цим зовсім не хочу сказати, що в мене слабкий характер; до того ж боротьба могла б навіть загартувати його — та нехай би там що було, але чим менше натрапляєш на дорозі на каміння, тим менше ризикуєш спіткнутися чи впасти.

І не через лінощі з мене нічого не вийшло. Я однаково легко все засвоюю і всім цікавлюсь. Я багато читаю і багато знаю. Може, я й не здатний до залізної стійкості, до тривалої, клопіткої, серйозної роботи, але це могла б компенсувати легкість, з якою мені все дається. Та й, зрештою, ніхто не зобов’язує мене укладати словники, як Літтре[7]. Коли не можеш світити постійно, як сонце, то можеш принаймні блиснути, як метеор. А ця бездіяльність у минулому і, напевно, в майбутньому… Мені став гірко й сумно, тому я сьогодні більше не писатиму.

Вчора на вечорі в князя Малатеста я почув вислів: «l’improductivite slave»[8]. І відчув полегшення, так заспокоюються люди з хворими нервами, довідавшись від лікаря, що їхня хвороба відома і від неї багато хто так само страждає. Справді, справді! В мене багато товаришів по нещастю — не знаю, чи у всіх слов’янських країнах, бо я там не бував, — але скільки їх у Польщі! Всю ніч я думав про цю «l’improductivite slave». Не дурний був чоловік, який це сказав. Так, є в нас щось таке; якась неспроможність виявити в житті все те, що в нас закладено. Можна сказати, що бог дав нам лук і стріли, але не дав уміння натягати тятиву й пускати стріли. Хотілося б поговорити про це з батьком, тим більше, що він полюбляє такі розмови, але боюсь роз’ятрити його болячки. Зате в моєму щоденнику буде повно міркувань на цю тему. Може, це й добре, може, саме в цьому й полягатиме його найбільше достоїнство? Немає нічого дивного, коли я писатиму в ньому про те, що мене найбільше цікавить. Кожна людина приховує в собі якусь свою трагедію. І моя трагедія в «improductivite» Плошовських. У наш час немає звичаю ділитися з іншими людьми такими таємницями. Ще зовсім недавно, коли романтизм процвітав у серцях і в поезії, людина закутувалась у свого трагедію, наче в мальовничо задрапірований плащ, а тепер вона носить її, немов єгерську камізельку: під сорочкою. Але щоденник — це зовсім інше, в щоденнику можна й треба бути щирим.

Я залишуся тут ще кілька днів, тож хочу скористатися цим часом, щоб, перше ніж почну записувати події день за днем, оглянути минуле й назавжди покінчити з ним. Я вже казав, що не збираюсь писати докладну біографію; моє майбутнє покаже, хто і який я. Докладне дослідження минулого суперечне моїй натурі. Це щось на зразок арифметичного додавання: пишеш окремі цифри, одну під другою, потім підкреслюєш їх і додаєш. Усе життя я не терпів чотирьох арифметичних дій, а найбільше не терпів додавання.

Однак я хочу мати якесь, хоча б найзагальніше уявлення про суму, щоб стати самому собі більш зрозумілим, — тому я в загальних рисах пишу далі.

Після університету я закінчив ще сільськогосподарську школу у Франції; вчився добре, проте без особливого захоплення, як людина, яка знає, що в майбутньому їй, напевно, доведеться займатися сільським господарством, але вважав, що це не відповідає ні моїм здібностям, ні духовним запитам. Та все ж навчання в сільськогосподарській школі принесло мені подвійну користь. По-перше, сільське господарство перестало бути для мене чимось незбагненним і ніякий управитель тепер мене не обдурить; по-друге, працюючи в полі, на свіжому повітрі, я накопичив значний запас здоров’я й сили, завдяки чому досить успішно витримував той спосіб життя, який я вів пізніше в Парижі.

Тому що наступні роки я прожив у Римі й Парижі, якщо не рахувати коротких поїздок до Варшави, куди час від часу викликала мене тітка, чи то скучивши за мною, чи бажаючи оженити мене на якійсь пустунці, що її вона вибрала для мене. Париж і паризьке життя надзвичайно подобались мені. В той час я був високої думки про себе, більше вірив у свій розум, ніж тепер, і відчував упевненість, яку дає незалежне становище в товаристві. Проте певний час я грав наївну роль на сцені великого світу. Насамперед шалено закохався в мадемуазель Рішемберг, акторку театру Comedie Francaise, і дуже хотів одружитися з нею. Не буду описувати всіх трагікомічних ситуацій, бо тепер мені трохи соромно за ту історію і трохи смішно. Згодом мене ще не раз шили в дурні або доводилося й самому приймати фальшиву монету за справжню. Француженки, як зрештою й польки, навіть тоді, коли вони належать до найкращого товариства і при цьому цнотливі, поки ще молоді, нагадують мені фехтувальника на шпагах. Фехтувальник змушений щодня тренуватися, щоб не втратити навичок у володінні зброєю, так і вони фехтують почуттями — просто для тренування. Тому що я був молодим, не потворним і належав до вищого товариства, мене часто запрошували для таких вправ, а я через свою наївність ставився до цього фехтування серйозно, і мені частенько добряче діставалося. Щоправда, рани були не смертельні, але досить болючі. Зрештою, я переконаний, що в такому товаристві і в такому житті, як наше, кожен має віддати свою данину наївності. Мої випробування тривали відносно недовго. Потім настав період, який можна назвати «реваншем». Я відплачував за себе, а якщо мене інколи ще обдурювали, то лише тому, що я хотів бути обдуреним.

Маючи до всіх легкий доступ, я міг ознайомитися з колами світського товариства, починаючи з салонів легітимістів, де я завжди нудьгував, і закінчуючи новоспеченою, високо титулованою аристократією, створеного Бонапартами й Орлеанською династією і яка становила так званий «вищий світ»… якщо не Парижа, то хоча б, приміром, Ніцци. Дюма-син, Сарду й інші беруть своїх героїв, графів, маркграфів та князів саме з людей цього кола, котрі не мають великих історичних традицій, зате мають повно титулів, грошей і ганяються тільки за життєвими втіхами. До цього кола належать і великі фінансисти. У такому товаристві я бував головним чином заради жінок. Вони там делікатні, з витонченими нервами, прагнуть вражень і втіх, а насправді не мають жодних ідеалів. Часто серед них трапляються розпусниці, такі ж аморальні, як і романи, що їх вони читають, бо їхня моральність не має опори ні в релігії, пі в обов’язкових традиціях. І все ж це товариство дуже блискуче. «Години фехтування» в ньому такі довгі, що тривають цілі дні й ночі і бувають небезпечними, бо там немає звичаю надівати ковпачки на вістря рапір. Я й там діставав жорстокі уроки, аж поки сам досить натренувався. Якби я почав хвалитися своїми успіхами, це було б виявом марнославства, а ще більше — поганого смаку, тому скажу лише, що я намагався, як міг, підтримати традиції батьківської молодості.

Найнижчі верстви цього товариства стикаються певного мірою з найвищими колами півсвіту. Той півсвіт небезпечніший, ніж це здається на перший погляд, — бо він зовсім не стандартний. Його цинізм ховається під певною артистичністю. Якщо мене там не дуже общипали, то лише тому, що коли я прийшов туди, в мене вже був досить міцний дзьоб і добре нагострені пазурі.

Але взагалі, говорячи про паризьке життя, можна сказати, що кожен, хто вийде з цього млина, почуває себе трохи стомленим, особливо коли він, як я, виходить лише для того, щоб знову туди повернутись. Тільки згодом починаєш розуміти, що твої успіхи — це піррові перемоги.

Мій міцний від природи організм досить успішно опирався тому життю, але нерви виснажились.

Париж, проте, має одну перевагу над усіма іншими центрами культурного життя. Я не знаю іншого міста в світі, де зародки науки, мистецтва, різних загальнолюдських ідей так витали б у повітрі і всотувалися в людські уми, як там. У Парижі не лише мимоволі засвоюєш усе найновіше з розумової діяльності людства, але водночас стаєш багатогранним, більш інтелігентним і культурним. Так, повторюю, — більш культурним, бо в Італії, Німеччині й Польщі я зустрічав дуже розумних людей, які проте не хотіли припускати, що може існувати щось за межами їхнього благотворного впливу; вони були настільки замкнутими, що для тих, котрі не хотіли відмовлятися від власного світогляду, спілкування з ними було просто неможливим.

У Франції ж, точніше кажучи — в Парижі, такого немає. Як стрімкий потік обточує камінці, тручи їх один об одного, так течія життя шліфує тут розум людей, робить їх вільнодумними. Природно, що під таким впливом і мій кругозір став кругозором освіченої людини. Я можу багато що зрозуміти; я не здіймаю крику, мов той павич, коли почую щось суперечне моїм поглядам або зовсім нове для мене. Може, така терпимість до різних поглядів призводить до якоїсь байдужості і позбавляє бажання діяти, але я вже не зможу стати іншим.

Розумові течії захоплювали мене. Світське життя, салони, будуари, клуби забирали значну частину мого часу, але не поглинали його повністю. Я завів багато знайомств у світі науки й мистецтва і жив життям цього світу, та, мабуть, живу ним і досі. Через вроджену допитливість я дуже багато читав, а тому що легко засвоюю прочитане, можу сказати, значно поповнив свою освіту і йду більш-менш у ногу з розумовим прогресом свого століття.

Я теж людина, що глибоко пізнала саму себе. Іноді я подумки посилаю до біса своє друге «я», яке стежить за мною, критикує мене, не дає віддатись повністю жодному враженню, жодній дії, жодному почуттю, жодній насолоді чи пристрасті. Може, самопізнання є ознакою вищого розумового розвитку, але разом з тим воно дуже ослаблює сприймання. Завжди займатися прискіпливою самокритикою — це означає вилучити з внутрішнього життя частину душі, яка цим зайнята, тобто відчувати й сприймати життя не всім єством, а лише його другою частиною.

Це так само болісно, як для птаха — літати на одному крилі. Крім того, занадто розвинена самосвідомість позбавляє людину здатності діяти. Якби не це, то Гамлет одразу ж у першому акті проштрикнув би шпагою свого дядечка й цілком спокійно успадкував би королівський престол.

А моя самовідданість хоч іноді оберігає мене і втримує від нерозважливих вчинків, але значно більшою мірою набридає мені, не дає можливості зосередитись на якомусь одному занятті. В мені наче сидять двоє людей, і коли одна людина завжди все зважує і критикує, то друга живе тільки наполовину і втрачає будь-яку рішучість. Мене гнітить і та думка, що я вже ніколи не звільнюся від цього ярма, тому що, безсумнівно, чим ширшим ставатиме мій кругозір, тим глибшою ставатиме самосвідомість, і навіть на смертній постелі я не перестану критикувати вмираючого Плошовського, якщо тільки гарячка не затуманить моєї свідомості.

Напевно, я успадкував від батька синтетичний розум, бо завжди намагаюсь узагальнювати всі явища; і жодна наука не захоплювала мене так, як філософія. Але за часів мого батька філософія охоплювала не більше й не менше, як всесвіт і всесвітнє буття, і тому в неї були готові відповіді на всі питання. Тепер вона стала настільки розсудливою, що визнає: всеохоплюючої філософії у колишньому загальному значенні немає, а існує лише філософія окремих галузей знання. їй-право, думаючи про це, мені хочеться сказати, що й людський розум пережив свою трагедію, і почалась вона для нього саме тоді, коли він визнав своє безсилля. Оскільки я веду особистий щоденник, я говоритиму в ньому про такі речі лише з власної точки зору. Я не вважаю філософію своїм фахом, бо, як я вже казав, у мене немає ніякого фаху, однак, як усі мислячі люди, я цікавлюся найновішою течією в філософії, був і зараз перебуваю під її впливом і маю повне право говорити про те, що вплинуло на мій розумовий і духовний розвиток.

Насамперед треба відзначити, що мої релігійні вірування, які я виніс незайманими з колегії в Метці, не вистояли, коли я став читати природничо-філософську літературу. Хоча це й не означає, що я став атеїстом. О, ні! Це було добре колись, у давні часи, — тоді, коли хтось не визнавав «духа», він казав собі: «матерія» — і на цьому заспокоювався. А тепер тільки доморослі філософи займають таку відсталу позицію. Тепер філософія таких питань не вирішує, сьогодні вона відповідає на них «не знаю» і це «не знаю» наполегливо підказує нам. Сучасна психологія займається дуже точним аналізом різних психологічних явищ, проте на запитання про безсмертність душі теж відповідає «не знаю»; і вона справді не тільки цього не знає, а й не може знати.

А тепер мені буде легше охарактеризувати стан моєї свідомості. Отож: не знаю, не знаю, не знаю! У цьому усвідомленні безсилля людського розуму полягає трагедія. Не кажучи вже про те, що наша душа завжди волатиме, вимагаючи відповіді на такі питання, бо це надзвичайно важливі питання, які мають величезне значення для людини. Якщо на тому світі є щось і воно вічне, то нещастя і втрати в земному житті — ніщо. Про них можна було б сказати словами Гамлета: «Біс забирай жалобу, я вдягну соболину мантію». «Я згоден померти, — каже Ренан, — якщо знатиму, що смерть для чогось мені потрібна». А філософія відповідав «не знаю».

Людина борсається в цій страшній невідомості, відчуваючи, що коли б вона могла повірити в що-небудь одне, їй було б легше й спокійніше. Та що ж поробиш? Звинувачувати філософію, що вона більше не створює теорій, які щодня розпадались, наче карткові будиночки, а визнала своє безсилля і зайнялась вивченням та систематизуванням явищ у межах, доступних людському розуму? Ні! Однак гадаю, що я і кожна інша людина мали б право сказати їй: «Я захоплююсь твоєю тверезістю, схиляюсь перед точністю твоїх аналізів, але разом з тим ти зробила мене нещасним. Ти сама зізнаєшся, що неспроможна відповісти на найважливіші для мене питання, зате в тебе знайшлося досить сили, щоб підірвати мою віру в науку, яка відповідала мені на ці питання не тільки рішуче, а заспокійливо й лагідно. І не кажи, що, нічого не стверджуючи, ти дозволяєш мені вірити геть у все. Неправда! Твій метод, твоя душа, сама сутність твоя — це сумніви й критика. Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою. Наче розпеченим залізом ти випалила в мені всі ті фібри душі, якими люди вірять некритично і просто, тому, якби я тепер і захотів вірити, то вже не маю чим. Ти дозволяєш мені ходити на месу, якщо я хочу, але ти настільки отруїла мене скептицизмом, що тепер я ставлюсь скептично навіть до тебе, навіть до власного скептицизму, й не знаю, не знаю, нічого не знаю! І мучуся, і шаленію в цій темряві. »

Учора я писав трохи роздратовано. Але мені здається це тому, що я доторкнувся виразок і моєї власної, і взагалі людської душі. Бувають періоди, коли я байдужий до цих питань, однак часом вони мене немилосердно терзають, — тим більше, що їх приховуєш у собі. Може, краще було б не думати про них, та вони надто важливі. Бо, зрештою, людина хоче знати, що її чекає і як їй влаштувати своє життя! Правда, я не раз пробував казати собі: «Досить! Із цього зачарованого кола не вийдеш, тому й не вступай у нього!» Я маю все для того, щоб зробитися ситою й веселою твариною, — однак я не завжди можу цим задовольнятись. Кажуть, що в слов’ян вроджений нахил до містицизму, до потойбічного світу. Я помітив, приміром, що всі наші великі письменники врешті впадали в містицизм. Що ж дивного, коли іноді трохи мучаться і звичайні люди? Щодо мене, то я був змушений написати про цю свою внутрішню тривогу, щоб намалювати собі ясну картину стану своєї душі. До того ж людині часом треба виправдатись перед самою собою. Ось, приміром, я, з тим великим «не знаю» в душі, все ж дотримуюсь релігійних приписів і не вважаю себе людиною нещирою. Я був би нещирим, якби замість «не знаю» міг сказати: «Знаю, що нічого цього немає». Але наш скептицизм не є прямим запереченням: скоріше це болісно-нестерпна підозра, що, може, нічого немає; це густий туман, який оповив наші голови й давить на груди, затуляє нам світло. Отож я простягаю руки до сонця, яке, може, й світить за цим туманом. І думаю, що не лише я один у такому становищі й що молитви багатьох, дуже багатьох із тих, хто ходить у неділю на месу, можна виразити словами: «Боже, розжени морок!»

Я не можу спокійно писати про такі речі. Релігійних приписів я дотримуюсь ще й тому, що прагну віри, бо в мене виховували впевненість, що наслідком віри є божа благодать. Отож я чекаю, коли мій душевний стан буде таким, що я зможу вірити так глибоко й без тіні сумніву, як вірив у дитинстві. Такі мої благородні устремління; в них немає корисливості, адже значно вигідніше бути лише ситою й безтурботною твариною.

Якби йшлося про те, щоб я пояснив свою зовнішню релігійність менш благородними й більш практичними мотивами, — їх у мене безліч. Виконування певних релігійних обрядів стало для мене майже звичкою. Так як Генріх IV говорив, що Париж вартий меси, я кажу собі: «Спокій близьких вартий меси»; люди нашого кола дотримуються релігійних приписів, і моє сумління протестувало б проти цього лише в тому випадку, якби я міг сказати собі щось більш категоричне, ніж «не знаю». Зрештою, ходжу до церкви ще й тому, що я скептик у квадраті, тобто скептично ставлюсь навіть до власного скептицизму.

І мені тяжко. Душа моя тягне одне крило по землі. Але мені було б ще гірше, якби я ці проблеми завжди брав так близько до серця, як тепер, коли писав ці дві останні сторінки. На щастя, для мене це не так. Я вже згадував, що в мене бувають періоди збайдужіння. Часом життя хапає мене в свої обійми, і, хоч я знаю, як треба ставитись до його принад, проте віддаюсь йому повністю — тоді те філософське «бути чи не бути?» не має для мене жодного значення. І ось дивне й досі мало вивчене явище — яке величезне значення відіграє при цьому громадська думка. В Парижі, наприклад, я спокійніший не тільки тому, що мене оглушає шум життєвого виру, в якому киплю разом з усіма, що мої серце й розум зайняті «фехтуванням», а тому, що там люди, може, й підсвідомо, живуть так, ніби кожен глибоко впевнений, що в це життя варто вкласти всі сили, бо після нього не буде нічого, лише хімічний розклад. І мій пульс починає битися разом із загальним пульсом, я настроююсь відповідно до загального настрою. Розважаюсь я чи нудьгую, перемагаю чи зазнаю поразок, — але маю відносний спокій.

Рим, Бобуїно, 13 січня

До від’їзду лишилося всього чотири дні, а я хочу ще встигнути підсумувати все те, що я сказав про себе. Я людина, трохи втомлена життям, дуже вразлива й нервова. Я великою мірою розвинув у собі самоусвідомлення, чому сприяє порівняно широка освіта, отже загалом можу вважати себе людиною розумово розвиненою.

Мій скептицизм — скептицизм у квадраті — виключає наявність у мене будь-яких твердих переконань. Я дивлюся, спостерігаю, критикую і часом здається мені, що вловлюю сутність речей, однак я завжди готовий і в всьому засумніватися. Про моє ставлення до релігії я вже писав. Що ж стосується політичних переконань, то я — консерватор остільки, оскільки зобов’язаний бути в моєму становищі й оскільки консерватизм певною мірою відповідає моїм уподобанням. Не буду говорити, який далекий я від того, щоб ставитись до консерватизму як до догмата, що його не можна критикувати. Я людина надто цивілізована, щоб стати беззастережно на бік аристократії чи демократії. Такими речами бавиться ще тільки наша дрібна шляхта чи люди в далеких країнах, куди ідеї доходять, як і моди, з запізненням на кільканадцять років. Відколи немає більше привілеїв, питання, по-моєму, вичерпане; а там, де через відсталість суспільства воно ще існує, то це вже стало питанням не принципів, а марнослав’я і нервів. Про себе можу сказати, що я люблю людей розвинених, з витонченою сприйнятливістю, а шукаю їх там, де мені їх легше знайти.

Я люблю їх так, як люблю твори мистецтва, красу природи й чарівних жінок. Я не тільки люблю красу, а навіть занадто витончено відчуваю її. Винні в цьому і моя вроджена вразливість, і виховання, яке я дістав. Ця естетична сприйнятливість приносить мені стільки ж радощів, скільки й прикрощів, але вона робила й робить мені одну велику послугу, а саме: оберігає від цинізму, тобто від остаточного розбещення, і певною мірою заміняє мені моральні засади. Багато чого я не вчинив би не тому, що це погано, а тому, що некрасиво. Моя чутливість до краси є також джерелом моїх витончених почуттів. Взагалі мені здається, що я людина хоч і трохи зіпсована, але порядна, проте, відверто кажучи, я інколи повисаю в повітрі, бо не опираюсь ні на які догмати, ні на релігійні, ні на суспільно-політичні. Немає в мене й мети, якій я міг би присвятити своє життя.

На закінчення цього синтезу скажу ще кілька слів про свої здібності. Батько, тітка, колеги, а часом і сторонні люди вважають їх просто надзвичайними. Я припускаю, що мій розум не позбавлений певного блиску. Але чи «l’improductivite slave» не розвіє надій, що їх покладають на мене? Враховуючи те, що я досі зробив, точніше те, чого я досі не зробив не тільки для інших, а навіть для самого себе, слід гадати, що ці надії не збудуться.

Усвідомлення цього коштує мені значно більше, ніж це може здатися. Іронія, з якою я ставлюсь до себе, має гіркий присмак. Напевно, безплідна та глина, з якої бог створив Плошовських, якщо на ній все так легко й буйно сходить, але не дає зерна. Якби справді при такій безплідності й нездатності до діяльності в мене були навіть геніальні здібності, я став би якимсь своєрідним типом «генія без портфеля», як бувають міністри без портфеля.

Це визначення «геній без портфеля» здається мені досить точним. Я міг би взяти патент на цей винахід. Ох, і знову маю чим утішатись! Бо ж не я один, їй-богу, не я один заслуговую на таку назву. Ім’я нам легіон! «l’improductivite slave» нехай існує сама по собі, а «геній без портфеля» — сам по собі, він виключно наш, надвіслянський продукт. Ще раз повторюю, що ім’я нам легіон. Я не знаю жодного куточка на землі, де гинуло б стільки блискучих обдарувань, де навіть ті, котрі щось дають, дають так мало, так нечувано мало, порівняно з тим, що їм дарував Господь.

Рим, Бабуїно, 14 січня

Одержав другого листа від тітки, в якому вона наполягає, щоб я швидше приїздив. Їду, дорога тітонько, їду і, бачить бог, роблю це лише з любові до тебе, бо інакше волів би залишитися тут. Батько мій нездужає; час від часу в нього дерев’яніє вся ліва половина тіла. На моє прохання він викликав лікаря, але я певен, що приписані йому ліки заховав у шафу, як, зрештою, робить вже кільканадцять років. Якось він відчинив шафу і, показуючи мені сотні пляшок, пляшечок, банок, баночок та коробочок, сказав: «Змилуйся наді мною! Якби найздоровіша людина проковтнула й випила оце все, то вона не витримала б, а що вже казати про хвору!» Досі таке ставлення батька до ліків не дуже йому шкодило, але мене тривожить його майбутнє.

Другою причиною, через яку мені не хочеться їхати додому, є заміри моєї тітки. їй, звісно, хочеться мене одружити. Не знаю, чи вона вже має когось на прикметі; дав би бог, щоб не мала, але вона навіть не приховує своїх намірів. «Легко передбачити, що за такого жениха, як ти, відразу ж почнеться війна Білої й Червоної троянд», — пише вона. Але я стомився й не хочу бути приводом до будь-якої війни, а головне, не хочу, як Генріх VII, закінчити війну Троянд одруженням. Крім того, звичайно, я не можу про це сказати тітці, але сам собі можу признатись: я не люблю польок. Мені тридцять п’ять років, як у кожного чоловіка, що вже пожив на світі, в мене були різні любовні історії; зустрічався я і з польками — і від тих зустрічей та зв’язків склалося враження, що польки найвередливіші, найнестерпніші жінки на світі. Не знаю, чи вони загалом цнотливіші від француженок чи італійок, знаю лише, що вони значно патетичніші. Мене кидає в дрож, коли я подумаю про це. Я розумію елегію над розбитим жбаном, коли вперше побачиш біля своїх ніг його черепки; але декламувати цю елегію з таким самим пафосом над жбаном, який уже багато разів зв’язували дротом, це вже справді скидається на оперетку. Приємна роль «зворушеного слухача», який заради пристойності змушений сприймати це серйозно! Дивні, незбагненні жінки з палкою уявою і риб’ячим темпераментом! У їхньому коханні нема ні радості, ні простоти. Вони захоплюються зовнішньою формою почуття, мало дбаючи про його внутрішній зміст. Тому ніколи не можеш угадати, як полька буде поводитись. Маючи справу з француженкою чи італійкою, якщо ти логічно зробив висновки, можеш більш-менш точно передбачити наслідки. З полькою ж — ніколи! Хтось сказав: коли чоловік помиляється, він твердить, що двічі по два — п’ять, і його можна виправити; а жінка, помиляючись, запевняє, що двічі по два — лампа, і тоді хоч головою об мур бийся! Отож за логікою польок найчастіше виходить, що двічі по два — не чотири, а лампа, любов, ненависть, кіт, сльози, обов’язок, горобець, презирство — одне слово, ніколи не можна нічого передбачити й розрахувати, ні від чого не можна себе застрахувати. Може, завдяки цим вовчим ямам цнотливість польок у більшій безпеці, ніж цнотливість інших жінок, хоча б тому, що обложники незабаром починають смертельно нудьгувати. Але ось що я помітив і що не можу простити полькам, це те, що їхні вовчі ями, огорожі, пастки, їхня затята самооборона — все це застосовується не так для рішучого опору противникові, як заради сильних відчуттів, що їх викликає у них боротьба.

Якось я завів мову про це — звичайно, намагаючись позолотити проедмет, — з однією дуже розумною жінкою, полькою тільки наполовину, тому що її батько — італієць. Вислухавши мене, вона сказала:

— Ваш погляд на цю справу такий самий, як у лисиці па голубник. їй не подобається і псує настрій те, що голуби живуть так високо й літають вище від курей. Вас дратує це саме. Все, що ви кажете, скоріше, є похвалою для польок.

— А чому ж це так?

— Бо чим полька нестерпніша для вас, коли вона — чужа дружина, тим вона бажаніша як ваша власна.

Мене, як то кажуть, приперли до стіни, і я не знав, що відповісти. До того ж, може, й справді мій погляд трохи скидається на погляд лисиці на голубник. Безперечно й те, що коли б я взагалі збирався одружитись, зокрема одружитися з полькою, то я шукав би ту польку не тільки між голубами, що високо літають, а й поміж білими голубами.

Я мов та риба, яка на запитання, з яким соусом вона хоче бути приготовленою, відповідав, що насамперед вона взагалі не хоче, щоб її готували. Тепер я знову повертаюсь до докорів вам, милі співвітчизниці. Вам більше подобається драма в коханні, ніж саме кохання. В кожній з вас сидить королева — і цим ви дуже відрізняєтесь від інших жінок; кожна з вас вважає, що вже тільки тим робить велику ласку й благодіяння, що дозволяє кохати себе, жодна не погодиться бути лише частиною, доповненням життя чоловіка, перед яким усе ж стоять ще й інші цілі. Ви хочете, щоб ми існували для вас, а не ви для нас. Зрештою, дітей своїх ви любите більше, ніж чоловіка. Його доля — доля сателіта. Я це спостерігав не раз — усі ви такі; лише зрідка трапляються винятки, мов діаманти серед піску. Ні, мої королеви, дозвольте мені поклонитися вам здалеку.

Раз і назавжди відсунути на другий план всі цілі, всі ідеали, щоб день у день курити фіміам перед вівтарем жінки, до того ж власної жінки, о, добродійки, це трохи замало для чоловіка!

Щоправда, голос моєї самокритики відразу ж запитує мене: «А що, власне, ти можеш краще робити? Які в тебе наміри, які цілі? Якщо хтось створений для того, щоб бути принесеним у жертву всеспалення на вівтарі, то це саме ти.

Та ні, хай йому біс! Одружившись, треба настільки змінити спосіб життя, відмовитись від своїх звичок, зручностей, уподобань, нахилів, що тільки справжнє велике кохання могло б за це винагородити. Зі мною такого не станеться. Для того, щоб одружитись, необхідна безмежна віра в жінку й сильна воля, а в мене цього ніколи не буде. Повторюю ще раз: «Не хочу, щоб мене з’їли з будь-яким соусом».

Варшава, 21 січня

Я приїхав сьогодні вранці, але тому, що зробив зупинку в Відні, дорога не дуже стомила мене. Вже пізно, та нерви не дають мені заснути, дому я беруся за писання. Воно справді став моєю звичкою і дає мені певне задоволення. Яка радість у домі! Яка славна моя тітонька! З радощів вона, мабуть, теж не спить, а за обідом не могла нічого їсти. В Плошові вона завжди свариться з паном Хвастовським, своїм управителем, дуже впертим шляхтичем, який не дає їй слова сказати проти нього й огризається на кожне її зауваження. Але коли вони так посперечаються, що розрив здається неминучим, тітка замовкав й починає з великим апетитом, навіть з якимсь завзяттям, їсти. Сьогодні вона змушена була задовольнитися тільки тим, що вилаяла слугу, а цього їй було замало. Та все ж настрій у неї був пречудовий, і в поглядах, які вона кидала на мене по обіді з-під окулярів, було стільки безмежної ніжності, що неможливо й описати. В колі знайомих мене називають її кумиром, і це дуже гніває тітку.

Звичайно, мої передбачення й побоювання справдились. Не тільки є намір оженити мене, але вже когось і підшукали для мене. Тітка мав звичку після обіду походжати великими кроками й думати вголос. Отож, хоч як вона старалася зберегти все в таємниці, я почув такий монолог:

— Молодий, гарний, багатий, геніальний — дурна буде, якщо не закохається в нього з першого погляду.

Завтра ми їдемо на свято, яке молодь влаштовує для дам. Сподіваються, що буде чудова забава.

Варшава, 25 січня

Як homo sapiens, я часто на балах нудьгую; не зношу їх, як кандидат у женихи, але інколи люблю їх як художник без портфеля. Які гарні, наприклад, широкі, яскраво освітлені й прикрашені квітами сходи, по яких піднімаються жінки в бальних вбраннях! Усі вони в цей час вдаються дуже високими, а коли дивишся на них знизу, коли вони йдуть і тягнуть за собою довгі шлейфи, то скидаються на ангелів, що їх бачив уві сні Іаків. Я люблю цей гамір, світло, квіти, ці легкі тканини, які ніби світлим серпанком окутують молодих дівчат; а що вже казати про оголені шиї, груди й плечі, коли з них знято накидки і вони немов застигають і здаються твердими, як мармур. Мій нюх теж розкошує. Я обожнюю гарні парфуми.

Свято вдалося чудово. Треба визнати, що Сташевський уміє влаштовувати такі бали. Я приїхав з тіткою, але в вестибюлі нас відразу розлучили, бо Сташевський навмисне збіг зі сходів, щоб подати їй руку й повести нагору. Бідна моя тітонька має довгу горностаєву накидку, яку надягає на всі урочисті оказії і яку всі жартівливо називають «заслуженою пелериною». Ввійшовши до залу, я став неподалік від дверей, щоб роздивитись навкруги. Дивно почуваєш себе, коли після багаторічної відсутності опинишся серед земляків. Тоді глибоко усвідомлюєш, що вони тобі ближчі, ніж ті люди, яких ти зустрічав в інших країнах, та однак придивляєшся до них, вивчаєш і спостерігаєш за ними, ніби чужоземець. Особливо привернули мою увагу жінки.

Що не кажи, а товариство в нас у Польщі вишукане. Я бачив вродливі чи негарні обличчя, але всі вони мали на собі відбиток багатовікової, витонченої культури. Шиї і плечі жінок, незважаючи іноді на деяку округлість форм, нагадували мені севрський фарфор. У них є якась витонченість і довершеність. А які ніжки я бачив, які руки, які лінії голови! Правда, тут не наслідують Європи, тут справжня Європа.

Так я стояв з чверть години, роздумуючи ще й над тим, яку з тих голівок і з тих фігурок тітка призначає для мене. Тим часом приїхали Снятинські. Його я бачив кілька місяців тому в Римі, з нею теж був знайомий раніше. Вона мені дуже подобається, в неї надзвичайно миле обличчя, і вона належить до тих виняткових польок, які не поглинають життя своїх чоловіків, а віддають їм своє. За хвилину до нас підійшла якась молода дівчина; привітавшись зі Снятинськими, вона простягла мені ручку, обтягнуту білою рукавичкою, і спитала:

— Не впізнаєш мене, Леоне?

Це запитання трохи збентежило мене, бо в першу хвилину я справді не знав, хто вона, однак, щоб не здатись нечемним, я потиснув їй ручку, закивав головою і, всміхаючись, повторював:

— Чому ж! Аякже! Звичайно, звичайно!

Мабуть, у мене при цьому був досить дурний вираз, бо пані Снятинська розсміялась і сказала:

— Та ви справді не впізнали її, це ж Анелька, Анелька П.!

Моя двоюрідна сестра! Не дивно, що я її не впізнав! Я бачив її років десять чи одинадцять тому, ще в сукенці до колін. Пригадую, що це було в саду в Плотові; тоді вона була в рожевих шкарпетках, комарі страшенно кусали їй ніжки, і вона тупала ними, мов коник. Як же я міг тепер здогадатися, що ці груди, прикрашені фіалками, ці білі плечі, це чарівне личко з темними очима, одне слово, ця дівчина в повному розквіті — та сама плиска на тоненьких ніжках! Ох, яка ж вона гарна! Який метелик випурхнув з тієї личинки! Звичайно, я привітався з нею вдруге й дуже сердечно. Коли Снятинські відійшли, вона сказала мені, що її мама й тітка послали її по мене. Я взяв її під руку, і ми разом пішли в глиб залу.

Раптом у мене в голові сяйнула думка. Мабуть, тітка має на оці Анельку! Оце й увесь секрет, оце та несподіванка, приготована для мене! Тітка завжди дуже любила цю дівчину і завжди переймалася матеріальними клопотами її матері, пані П. Мене тільки дивувало, що мати й дочка не зупинилися в домі моєї тітки, але я не став про це розмірковувати, бо хотів придивитись до Анельки, яка тепер зацікавила мене більше, ніж будь-яка інша жінка. Я мав досить часу і для розмови, і для «екзамену», тому що ми йшли в другий кінець залу, а товкотнеча ставала все більшою. Цього року були модні рукавички середньої довжини, які не сягали ліктя, і я перш за все побачив, що оголена Анельчина рука, сперта на мою, вкрита досить густим пушком, який надавав шкірі темнуватого відтінку. Проте Анелька не брюнетка, хоч на перший погляд може здатися брюнеткою. Волосся в неї відливає бронзою. Очі світлі, але видаються чорними від надзвичайно чорних вій; а брови справді зовсім чорні й дуже гарні. Характерною особливістю її маленької голівки з невисоким лобом, власне, і є ця пишність волосся, брів, вій, пушку на щоках, дуже ніжного, мов шовк, і зовсім світлого. Все це разом може з роками трохи зіпсувати її вроду, однак тепер, коли вона ще така молода, це тільки означає буяння життєвих сил і робить її не холодною лялькою, а живою, палкою, чарівною жінкою.

Не можу не признатися, хоч я вибагливий і мої нерви не відгукуються на будь-які враження, Анельчина привабливість дуже на мене вплинула. Вона в моєму стилі. Тітка, якщо й чула про Дарвіна, то, мабуть, вважає його якимсь «паскудником», а сама мимоволі користується його теорією природного добору. Так! Вона в моєму стилі! Цього разу на гачок, наживлено неабияку принаду.

Наче електричний струм перебігав з її руки в мою. Зрештою я помітив, що і я справив на неї гарне враження, а це завжди підбадьорює. Екзамен, який я зробив їй як художник, теж мене задовольнив. Є обличчя, в рисах яких ніби відбиваються музика чи поезія. Саме таке обличчя в Анельки. В ньому немає нічого шаблонного. Дівчатам з шляхетських родин вихованням прищеплюють скромність, так як дітям прищеплюють віспу, — і в Анельці помітна така скромність і цнотливість, а за тією цнотливістю відчувається палкий темперамент. Що за поєднання! Це так, якби хтось сказав «невинне чортеня»!

Можливо, зрештою, що при всій своїй цнотливості Анелька трошки кокетлива; я вже помітив, що вона усвідомлює силу своїх чар. Так, приміром, знаючи, що в неї чудові вії, вона весь час без потреби то опускав їх, то піднімає. У неї також дуже мила манера піднімати голову й дивитись на співрозмовника. В перші хвилини нашої зустрічі вона ніяковіла й поводилася трохи вимушено, але незабаром ми вже розмовляли так, наче ніколи й не розлучалися відтоді, як зустрілися в Плошові,

Тітонька просто чудова зі своєю простодушністю, але бути з нею у змові мені не хочеться. Тільки-но ми з Анелькою наблизились, тільки-но я встиг привітатись і перемовитися кількома словами з її матір’ю, як тітка, помітивши, що я повеселішав, вся аж засяяла і голосно звернулась до Анельчиної матері:

— Як їй личать ці фіалки! Може, ми добре придумали, щоб він побачив її вперше на балу.

Анельчина мати дуже зніяковіла, Анелька теж, а я зрозумів, чому вони не зупинилися в тітчиному домі. Мабуть, так захотіла пані П. Напевно, вона вже давно про все домовилася з тіткою. Думаю, що Анельку вони не втаємничували у свій задум, але дівчата звичайно в таких випадках бувають проникливими, і вона могла про все здогадатися.

Щоб вийти з незручного становища, я звернувся до Анельки:

— Наперед застерігаю, що я танцюю погано, але тому, що тебе весь час будуть запрошувати інші кавалери, пообіцяй один вальс мені.

Анелька простягла мені свій carnet[9] і рішуче сказала:

— Запиши, що хочеш.

Признаюсь, я не люблю ролі маріонетки, яку смикають sa мотузочки, не люблю, коли мене примушують щось зробити; отже, щоб одразу рішуче втрутитись у політику старших дам, я взяв карнет і написав: «Ти зрозуміла, що нас хочуть одружити?»

Прочитавши, Анелька змінилась на лиці, потім трошки зблідла. З хвилину вона мовчала, немов боялася, що голос зрадить її, а може, не знаючи, що відповісти; нарешті підняла свої чарівні вії і, глянувши мені просто у вічі, промовила:

— Так!

Але тепер вона почала запитувати, щоправда, не словами, а поглядом. Я вже казав, що теж справив на неї гарне враження, а до того ж, якщо вона здогадувалась про тітчині плани, думки її були зайняті мною. От і зараз я читав у її очах: «Знаю, що мама й тітка хочуть, щоб ми ближче пізнали одне одного, отже?…»

Отже замість того, щоб відповісти, я обняв її за стан, злегка пригорнув до себе і повів танцювати вальс. Мені пригадались мої «уроки фехтування».

Така німа відповідь могла вселити надію в дівчину, особливо після того, що я написав їй у карнеті. Однак я подумав: «А чому б не дати їй трохи помріяти? У будь-якому випадку я не піду далі, ніж захочу, а як далеко зайде вона, це мене ще мало обходить». Анелька чудово танцює, і цей вальс вона танцювала саме так, як жінка повинна танцювати вальс, — самозабутньо підкоряючись партнерові. Я помітив, що фіалки в неї на грудях тремтять сильніше, аніж це міг викликати повільний темп вальсу. Я зрозумів, що в ній щось прокидається. Кохання — це просто фізіологічна потреба, і хоча дівчата з вищих кіл суспільства старанно гамують її,- вона непереборна. Тому, коли дівчині кажуть: «Оцього тобі можна кохати», — часто буває так, що вона дуже квапиться скористатися дозволом.

Анелька, мабуть, сподівалася, що коли я наважився написати таке в її карнеті, то після вальсу далі говоритиму про те ж саме. Та я навмисне відійшов убік, залишивши її в чеканні.

Мені хотілось також придивитись до неї здалеку. Вона справді в моєму стилі. Такі жінки притягають мене, як магніт. Ох, якби їй було років тридцять і якби вона була не панною, яку мені сватають!

Варшава, 30 січня

Анелька з матір’ю перебрались до нас. Учора я цілий день був з Анелькою. В її душі більше сторінок, ніж звичайно буває у дівчат її віку. Багато з тих сторінок заповнить лише майбутнє, але там є місце для дуже гарних речей. Вона відчуває і розуміє все, до того ж слухав зосереджено, дивлячись широко відкритими розумними очима на співрозмовника. Жінка, яка вміє слухати, володіє ще одним способом подобатись чоловікові, бо така уважність лестить його самолюбству. Не знаю, чи Анелька це усвідомлює, чи це просто щасливий жіночий інстинкт. А може, вона стільки наслухалась про мене від тітки, що кожне моє слово сприймає як пророцтво. Хоч вона трошки й кокетлива. Сьогодні на моє запитання, чого їй найбільше хотілося б у житті, вона, опустивши свої бахромчаті вії, відповіла: «Побачити Рим», — і була в цю мить невимовно гарною. Вона чудово розуміє, що подобається мені, й дуже радіє цьому. Її кокетування чарівне, бо воно від сповненого щастям серця, яке хоче сподобатись іншому, обраному ним серцю. Я вже анітрохи не сумніваюсь, що ця душа летить до мене, як метелик на світло. Бідне дитя, відчуваючи згоду старших, користується нею занадто поквапливо. Це з години на годину стає помітнішим.

Мабуть, мені варто було б запитати себе: якщо ти не збираєшся одружуватись, то навіщо робиш усе, щоб закохати в себе цю дівчину? Але мені не хочеться відповідати на це запитання. Мені зараз так добре й затишно! Та, власне, що я таке роблю? Не намагаюся здаватись ані дурнішим, ані менш приємним, антипатичнішим, аніж є насправді,- та й годі.

Сьогодні Анелька вийшла до ранкової кави в якійсь широкій матроській смугастій блузці, під якою обриси її постаті лише вгадувались, але від цього здогаду можна було втратити голову. Очі в неї були трошки заспані, і в ній ще відчувалося якесь сонне тепло. Як же вона мені подобається!

Тітка влаштовує вечір для Анельки. Я роблю візити. Побував у Снятинських і довго сидів там — мені в них добре. Снятинські весь час сперечаються між собою, але зовсім не так, як інші подружжя. Звичайно сваряться, коли мають одне пальто на двох, і кожне тягне його собі; Снятинські ж сперечаються тому, що він хоче віддати все їй, а вона — йому. Я їх дуже люблю, бо, тільки дивлячись на них, переконуюсь, що щастя буває не тільки в книжках, але і в житті. До того ж Снятинський — людина з гострим розумом, він чутливий, мов скрипка Страдіваріуса, і вміє цінувати своє щастя. Він його хотів і домігся. В цьому я заздрю йому. Мені завжди приємно розмовляти з ним. Вони почастували мене чудовою чорною кавою — мабуть, тільки літератори п’ють таку, — і почали розпитувати, якою здалась мені Варшава після довгої відсутності, як живуть мої близькі. Розпитували й про останній бал, особливо Снятинська, вона, здається, трохи здогадується про тітчині плани, а тому, що вона родом з Волині, як і Анелька, і добре знайома з нею, то охоче встромила б свій рожевий носик у цю справу.

Я, звичайно, ухилився від розмови про особисті справи, однак ми багато говорили загалом про наше товариство. Я сказав, що вважаю його вишуканим, і в Снятинського — хоча сам він часто гостро критикує це товариство, але так жадібно, що це межує з шовінізмом, ловить кожне схвальне слово про нього, — одразу став чудовий настрій і він почав мені підтакувати.

— Я люблю чути такі речі з таких вуст, як твої, бо, по-перше, ти більше за інших мав можливість порівнювати, а, по-друге, ти значною мірою песиміст.

— Не знаю, любий, — відказав я, — чи й це моє судження не песимістичне.

— Я не розумію, чому.

— Бачиш, на такій рафінованій культурі можна написати те, що пишуть на ящиках зі скляним чи фарфоровим посудом: «Fragile!»[10] Тобі, духовному сину Афін, мені, другому, третьому, десятому добре й приємно жити серед людей з такою тонкою духовною організацією; але якщо ти захочеш щось збудувати на цих підвалинах, то застерігаю: балки впадуть тобі на голову. Чи ти гадаєш, що ці витончені дилетанти не програють у боротьбі за існування з людьми, які мають міцні нерви, розвинені м’язи й грубу шкіру?

Снятинський — він дуже поривчастий — зірвався з місця й забігав по кімнаті, а потім люто напав на мене.

— Це тільки одна сторона, і сторона позитивна, як ти сам визнаєш, але не думай, що в нас більше нічого немає. Ти приїхав із-за моря, а говориш так, наче все життя тут прожив.

— Не знаю, що є у вас, але знаю, що ніде в світі не відчувається такої відсутності рівноваги між культурами різних класів, як у Польщі. З одного боку розквіт чи, може, вже відцвітання культури, а з другого — абсолютне варварство і темрява.

Ми довго сперечались, і я пішов додому, як уже смеркало. Снятинський сказав, що коли я частіше приходитиму до нього, то він обіцяє показати мені середні верстви нашого суспільства, вони не надто вишукані, не страждають дилетантизмом, але й не такі темні, як я собі їх уявляю, одне слово, він покаже мені здорових людей, які щось роблять і знають, чого вони хочуть. Ми сперечалися, перебиваючи один одного, тим більше, що після кави випили по кілька чарочок коньяку. Коли я вже вийшов надвір, Снятинський, стоячи на сходах, ще кричав мені вслід:

— З таких, як ти, нічого вже не вийде, але з твоїх дітей можуть бути люди; для цього ти і всі подібні до тебе повинні спершу збанкрутувати, бо інакше і внуки ваші ніколи не візьмуться ні за яку роботу!

Та все ж мені здається, що я маю слушність. Власне тому я й записав нашу розмову, що від самого приїзду сюди думаю про цю відсутність рівноваги. Адже незаперечний факт, що в нас класи розділяє прірва, яка робить неможливим будь-яке порозуміння і співробітництво. Снятинському доведеться погодитись, що наше суспільство складається з людей у певному розумінні надто культурних і людей зовсім некультурних. Так принаймні мені здається! Вироби з севрського фарфору і сира глина, а між ними — нічого. Одні — «trus fragile»[11] а інші — Овідієві radis indigestaque moles»[12]. Звичайно, вироби з севрського фарфору рано чи пізно поб’ються, а з глини майбутнє виліпить те, що йому забагнеться.

Учора в нас був танцювальний вечір; Анелька справді привертала до себе загальну увагу. Її білі плечі виступали з хвиль газу, чи ще не знаю, з якого матеріалу, наче плечі Венери, що піднімається з морської піни. По Варшаві вже рознеслася чутка, ніби я женюся на ній. Я помітив, що вчора Анелька, танцюючи, на кожному повороті водила за мною очима і неуважно слухала те, що їй говорили кавалери. Бідне дитя, нічого не вміє приховати, вся на видноті, хіба, що тільки сліпий не помітив би того, що в неї на душі. А зі мною вона така покірна й тиха, така щаслива, коли я підходжу до неї! Все більше подобається вона мені, і я починаю здаватись. Адже Снятинським так добре разом! Не вперше я запитую себе: хіба Снятинський дурніший чи мудріший за мене? З усіх завдань, що їх ставило переді мною життя, я не впорався з жодним, я — ніщо; мене роз’їдає скептицизм, я не зазнав щастя, а відчуваю себе стомленим. У Снятинського не менше розвинутий інтелект, ніж у мене, і до того ж він працює; в нього вродлива дружина, він має певну життєву філософію, яка є основою його щастя. Справді, я дурніший за нього. Ключ до філософії Снятинського — його життєві догмати. Ще перед своїм одруженням він казав мені: «Є речі, перед якими відступає мій скептицизм, яких я не критикую й ніколи не критикуватиму: як для письменника — догматом для мене є суспільство; а як для чоловіка — кохана жінка». Тоді, слухаючи його, я думав: «Ні, мабуть, у мене сміливіший розум, якщо я не відступаю перед аналізом навіть таких почуттів». Але тепер бачу, що така сміливість ні до чого мене не привела. Крім того, він такий чарівний, отой мій догмат з довгими віями! Моя стійкість помітно слабне. Те, що так сильно приваблює мене до Анельки, не можна пояснити лише законом природного добору. Ні! В цьому є щось більше, я навіть знаю, що саме. Вона покохала мене так чисто й чесно, як мене ще ніхто не кохав. Ох, як же це не схоже на ті «години фехтування», коли я завдавав і відбивав удари! Жінка, яка дуже подобається і сама дуже кохає, якщо буде витривалою, може перемогти. «Заблукалий птах», як каже Словацький, напевно, повернеться до неї, як повертаються до своєї тиші й спокою, повернеться тим скоріше, чим важче буде для нього його самотність і блукання. Ніщо так не підкорює, не зворушує й не приваблює чоловічого серця, як усвідомлення того, що його кохають. Трохи вище я написав бозна-що про польок, але дуже помиляється той, хто подумав, ніби через якусь одну дурну сторінку чи від страху бути звинуваченим у непослідовності я не зроблю того, що вважатиму в даному випадку за краще.

Аж дивно, як ця дівчина відповідає моєму художньому почуттю! Після балу настала найприємніша хвилина, коли всі гості роз’їхались, ми вчотирьох сіли пити чай у вітальні. Щоб побачити, що відбувається надворі, я підійшов до вікна й трохи розсунув штори. Була вже восьма година ранку, тому крізь шибки в кімнату раптом проникло денне світло, яке при блиску ламп здавалося таким синім, що я аж здивувався. А ще більше я був здивований, побачивши в цьому синьому світлі Анельку. Здавалося, ніби вона стоїть у Блакитному гроті на Капрі. Які тони були на її оголених плечах! І, що поробиш, така вже моя вразлива натура, в ту мить я був остаточно підкорений, Анелька так полонила моє серце, ніби це було її заслугою. Довго і якось по-іншому, ніж досі, я тиснув їй руку, бажаючи доброї ночі, а вона, не забираючи своєї руки, сказала:

— Добрий день, а не добраніч, добрий день!

І, або я зовсім осліп, або її очі промовляли те ж саме, що й музика дівочого голосу:

Я теж майже кохаю.

Тітка, дивлячись на нас, щось радісно й тихо пробурмотіла. Я побачив у неї на очах сльози.

Ми їдемо до Плошова.

Плошів, 5 лютого

Уже другий день ми в селі. Дорога була чудова. Погідно, мороз! Сніг рипів під полозами, іскрився на полях. Сонце вже заходило, й безмежна біла рівнина мінилася фіолетовими відблисками. На липах під Плошовом, голосно каркаючи, метушилися зграї ворон. Зима, сувора зима в нас, зате яка вона прекрасна! Є в ній якась сила і велич, а головне, щирість. Так як щирий друг ріже тобі правду в очі без натяків, так і вона, не питаючи, хапає за вуха. Зате її бадьорість передається людям. Усі ми були задоволені, що їдемо в село. Наші обидві старші дами радувалися, що їхня заповітна мрія близька до здійснення; я радів, бо відчував своїм плечем плече Анельки, що сиділа поруч зі мною; а вона теж, може, з того ж приводу відчувала себе щасливою. Разів зо два, ні з того ні з сього, просто від надміру почуттів, вона нахилялась і цілувала тітці руку. їй дуже личило якесь пухнасте боа і хутряна шапочка, з-під якої ледь видніли її темні очі, ще майже дитячі, і обличчя з рум’яними від морозу щоками. Від неї так і віє молодістю.

У Плошові гарно, затишно. Особливо я люблю тут величезні старосвітські каміни. Тітка береже ліс, мов зіницю ока, але палива не шкодує, тому в камінах топиться з ранку до вечора, полум’я гуде, тріщить, веселить душу. Вчора після обіду ми довго сиділи біля вогню. Я багато розповідав про Рим та його історичні пам’ятки, і мене слухали так благоговійно, що я аж сам собі здавався смішним. Коли я говорю, тітка не спускає очей з Анельки, прискіпливо стежачи, чи на її обличчі є вираз належного захоплення. А захоплення там аж занадто. Вчора Анелька сказала мені:

— Хтось інший міг би там усе життя прожити, але не побачити й половини тієї краси, яку бачиш ти.

А тітка відразу докинула з догматичним спокоєм:

— Я завжди це казала.

Добре, що тут немає іншого такого скептика, бо я опинився б у дуже незручному становищі.

Певний дисонанс вносить між нас Анельчина мати. Вона стільки пережила, в неї було стільки клопотів, що її веселість раз і назавжди була ніби прибита морозом. Вона просто боїться майбутнього і мимоволі підозрює, що навіть у благополуччі криється якась пастка. Вона була дуже нещаслива зі своїм чоловіком, а після його смерті мала безліч клопотів через маєток, який хоч і великий, але дуже занедбаний. Крім того, вона страждав від нападів мігрені.

Анелька ж, як мені здається, належить до категорії жінок — більш численної у нас, ніж хтось думає,- яких ніколи не турбують їхні матеріальні справи.

Цим вона мені подобається, бо це все-таки свідчить, що в неї в вищі інтереси. А втім, тепер мене все в ній захоплює. Ніжність виростає на грунті почуттєвого потягу, як трава після теплого дощу. Сьогодні вранці я зустрів у коридорі покоївку, яка несла Анельчині сукню й черевички; ті Черевички так мене зворушили, ніби те, що вони належали Анельці й вона їх носила, було вінцем усіх її чеснот.

Взагалі ми, чоловіки, страшенно слабі. Я тримаю палець на своєму пульсі й стежу за розвитком любовної гарячки. Пульс уже дуже частий.

Плошів, 8 чи 9 лютого

Тітка знову воює з паном Хвастовським. Це в неї така своєрідна звичка, що, мабуть, слід описати яку-небудь із цих суперечок. Тітці, безумовно, суперечки потрібні для збудження апетиту, а Хвастовський, який, до речі, дуже добре управляє Плошовом, шляхтич запальний, він спалахує, мов порох, нікому не дозволить наплювати собі в кашу, тому їхні сутички бувають жорстокими. Тільки-но зайшовши до їдальні, вони починають кидати одне на одного ворожі погляди: за супом перший випад робить звичайно тітка, починаючи, приміром, розмову так:

— Вже хтозна-відколи хочу дізнатися від вас, пане Хвастовський, як там наша озимина, а ви, як навмисне, говорите про що завгодно, тільки не про це.

— Пані графине, восени вона сходила добре, а зараз на ній лежить сніг у два лікті, то хіба я можу побачити? Я ж не Господь бог.

— Пане Хвастовський, не згадуйте імені божого марно.

— Я до нього під сніг не заглядаю, отож і його нічим не ображаю.

— То, може, це я ображаю?

— Напевно!

— Пане Хвастовський, ви нестерпні!

— Ой, стерпний, стерпний, тому що багато стерплюю!

Здебільшого так починається і розгоряється суперечка. Рідко який обід проходить без того, щоб вони не підшпигнули одне одного. Нарешті тітонька замовкає і починає сердито їсти, наче хоче зігнати свій гнів на їжі. І справді, в неї з’являється хороший апетит. З кожною новою стравою настрій у неї все кращає й нарешті стає чудовим. Після обіду ми переходимо до вітальні пити чорну каву. Я веду під руку Анельчину матір, Хвастовський іде з тіткою, і вони дуже мирно розмовляють між собою. Тітка розпитує його про синів, він цілує їй руки. Адже вони насправді люблять і шанують одне одного. Синів Хвастовського я бачив, коли вони ще вчилися в університеті. Здається, вони хороші хлопці, тільки затяті радикали.

Анеля спершу трохи лякалася цієї війни під час обіду. Я пояснив їй, що й до чого, і тепер, коли починається суперечка, вона поглядає на мене з-під довгих вій і посміхається кутиками вуст — при цьому вона така чарівна, що так би й з’їв її. В жодної жінки я не бачив таких майже алебастрових скронь з ніжними жилками.

Справжні Овідієві метаморфози відбуваються і в природі, і в мені. Мороз попустив, гарна погода скінчилась, і запанувала тьма єгипетська. Щоб описати, що відбувається надворі, я не можу підшукати влучніших слів, ніж «гнила погода». Все-таки жахливий клімат. У Римі в найгіршу негоду разів з десять на день визирає сонце; а тут уже два дні треба в кімнатах з ранку до вечора лампи світити. Ця чорна огидна вільгість проникає в мозок, робить думки чорними й пригнічує їх. На мене вона діє вбивчо. Тітка з Хвастовським сварилися сьогодні більше, ніж будь-коли. Хвастовський твердив, що тітка, не дозволяючи рубати ліс, нищить його, тому що старі дерева гинуть; а тітка казала, що й без її участі в нас досить вирубують лісів… «Я старію, нехай і мій ліс старіє!» Це нагадує мені анекдот про одного шляхтича, який, володіючи найкращими землями, обробляв тільки такий шмат, що його «собака може оббігти і обгавкати».

Та годі про це! Анельчина мати мимохіть завдала мені велику прикрість. Почала сьогодні в оранжереї з материнською, але неприємною хвалькуватістю розповідати мені, як один мій знайомий, Кроміцький, домагався Анельчиної руки. Я почував себе так, ніби в мене хтось колючку виколупував виделкою. Так само, як недавно блакитне ранкове світло викликало в мене ніжність до Анельки, хоч у цьому не було її заслуги, так само залицяння Кроміцького охолодили мої почуття до неї, хоч у тому й не було її вини. Оту мавпу Кроміцького я знаю вже кілька років і не можу його терпіти. Він походить з австрійської Сілезії, де, за його словами, Кроміцькі колись володіли подарованими їм величезними маєтками. В Римі він усім розповідав, що його прадіди ще в XV столітті мали графський титул, і в готелях записувався «граф фон Кроміцький». Якби не чорні маленькі оченята, що поблискують, мов двоє підсмажених кавових зернят, і таке ж чорне волосся, він скидався б на чоловічка, вирізаного після обіду із сирної кірки, бо в нього шкіра саме такого кольору. А обличчя — наче в трупа. Він завжди викликав у мене фізичну відразу. Фе! Як його залицяння принизили Анельку в моїх очах! Я розумію, що вона не може відповідати за Кроміцького та його наміри, однак вона мені стала неприємною.

Не знаю, навіщо її мати так докладно розповідала мені про це; бо, коли вона хотіла підстьобнути мене, то своєї мети не досягла. В пані П. звичайно, є великі достоїнства, якщо вона зуміла дати собі раду в скрутних життєвих обставинах і виховати таку дочку, але вона безтактна й набридлива зі своїми мігренями й макаронізмами.

— Признаюсь, — я була за цей шлюб, — сказала вона мені. — Часом я просто з ніг падаю під тягарем усіляких турбот; у справах не розуміюсь, якщо трошки й навчилась у них розбиратись, затративши на це багато сил і здоров’я, то тільки заради своєї дитини. А Кроміцький дуже спритний. В нього дуже важливі справи в Одесі, він робить якісь поставки, якісь оборудки з нафтою в Баку… que sais-je?[13] Але йому, мабуть, заважає те, що він не польський підданий. Отож я й подумала, що коли він жениться на Анельці, то очистить від боргів її маєток і, ставши його власником, зможе клопотатися, щоб змінити підданство.

— А що Анелька? — спитав я нетерпляче.

— Я бачила, що Анельці він не дуже подобається, але вона така славна дитина! До того ж, коли я вмру, вона залишиться сама, не буде кому потурбуватись про неї, отож…

Далі я не розпитував, тому що був страшенно роздратований, і, хоч розумію, що шлюб цей не відбувся тільки через те, що не захотіла Анелька, однак маю якийсь жаль на неї, що вона дозволила залицятись до себе такому огидному типові, а головне, що могла хоч секунду вагатись.

Якби я був на її місці, в мене просто нерви не витримали б. Але я забуваю про те, що не у всіх такі нерви як у мене, і що Кроміцького, незважаючи на його схожу на промокашку шкіру й подібність до трупа, жінки вважають «показним». Цікаво, які це в нього афери? Забув спитати, чи він тепер у Варшаві. Здається, він щозими сюди приїздить. А про його справи скажу лише одне: може, вони й блискучі, однак сумніваюся, що мають під собою міцний грунт. Я людина не ділова й не зумів би провести успішно жодної біржової операції, але в мене вистачає глузду, щоб розуміти це. До того ж я дуже спостережливий і можу досить легко робити потрібні висновки.

Тому я не вірю в геніальні здібності наших шляхтичів до комерції. І боюся, що спритність Кроміцького не успадкована чи вроджена риса, а лише особлива форма неврозу, яка розвивалася в цьому напрямку. Бачив я подібні приклади. Часом ні з того ні з сього вигулькне шляхтич-комерсант; буває, спершу йому навіть щастить, і він швидко наживає багатство. Але я не зустрічав жодного, який би перед смертю не збанкрутував.

Такі здібності або успадковуєш, або набуваєш, починаючи з азів. Сини Хвастовського, може, дадуть собі раду, тому що батько випадково все втратив, і вони починають в азбуки. Але той, хто, маючи багатство, береться за комерційні справи без торговельної підготовки, без фахових знань, той неминуче скрутить собі в’язи. Повторюю, у наших шляхтичів це просто грошовий невроз. Спекуляції не можуть триматись на ілюзіях, а скільки в тих шляхетських спекуляціях оманливості, один бог знає.

А втім, бажаю панові «фон Кроміцькому» щастя.

Pax! Pax! Рах![14] Вже те прикре відчуття минуло. Як же Анелька глибоко все відчуває! Я вдавав, що в мене гарний настрій, і в моєму ставленні до неї був ледь помітний новий відтінок, але вона вловила й відчула і цей відтінок. Сьогодні, коли ми, залишившись удвох, як, до речі, часто залишаємось, бо нам навмисне не перешкоджають, переглядали альбоми, вона раптом зніяковіла й змінилась на обличчі. Я вмить зрозумів, що вона хоче щось сказати, але вагається і побоюється. За хвилину в мене промайнула шалена думка, що вона хоче мені освідчитися. Та я одразу ж згадав, що маю справу з полькою. Така польська шмаркачка, чи, якщо хочете, така королівна скоріше вмре, аніж перша зізнається, що кохає. Вона виявить тобі велику ласку, коли на твоє запитання пробелькоче «так»! Зрештою Анелька швидко роз’яснила мені мою помилку, вона раптом згорнула альбом і, трохи затинаючись від збентеження, спитала:

— Що з тобою, Леоне? Здається, з тобою щось трапилось?

Я почав запевняти її, що все гаразд, сміючись, заспокоював її, але вона заперечно хитала голівкою і вела далі:

— Вже два дні я бачу, що з тобою щось негаразд. Я розумію, таку людину, як ти, може будь-що засмутити… І я все перевіряю себе, чи не дала я якогось приводу для цього, чи не сказала чогось такого, чи…

Голос її трошки затремтів, однак вона глянула мені просто у вічі.

— Я тобі нічого поганого не вчинила?… Правда ж?

У мене ледве не зірвалося з язика: «Коли мені чогось не вистачає, то хіба що тебе, моя люба Анелько». Проте якийсь страх, кажучи словами Гомера, вхопив мене за волосся. Я злякався не Анельки, а того рішення, що могло бути прийняте. Але я поцілував їй руку і сказав якомога веселіше:

— Ти дуже славна й мила, а про мене не турбуйся, зовсім нічого не сталося… Це я повинен турбуватися, щоб тобі було тут добре, адже ти — гість у Плошові.

Я знову поцілував їй ручку, цього разу навіть обидві. Все це ще можна було в крайньому випадку вважати виразом родинних почуттів, і — така жалюгідна людська натура — усвідомлення цього надавало мені сміливості, наче та хвіртка, за якою можна сховатись. Я називаю це боягузтвом, бо мені доведеться відповідати лише перед самим собою і більше ні перед ким, а себе вже ніяк не обдурю. Зрештою передчуваю, що не відповідатиму навіть перед самим собою, — почуття завжди заводили мене, куди самі хотіли, а мої почуття до Анельки цілком заволоділи мною. Я ще й досі відчуваю блаженство від дотику губами до її руки — й моєму жаданню немає меж. Раніше чи пізніше я сам зачиню хвіртку, через яку ще сьогодні міг би вирватись на волю. А чи я справді ще міг втекти? Так, якби мені щось допомогло.

А втім, цілком очевидно, що Анелька кохає мене. Все підштовхує мене до неї.

Сьогодні я запитав себе: якщо це неминуче, навіщо я відтягаю?»

І знайшов таку відповідь: я не хочу щось втратити з тих хвилювань, переживань, вражень, з чарівності недомовлених слів, запитальних поглядів, чекання. Хочу повністю навтішатися своїм романом. Я дорікав жінкам, що для них форма зовнішнього вияву почуттів важливіша, аніж саме почуття, а тепер і я намагаюсь не пропустити жодного з цих виявів. Коли чоловік уже не молодий, йому вони дуже потрібні. До того ж я часто помічав, що чоловіки з підвищеною вразливістю мають у своїх характерах щось жіноче. Я ж, крім усього, в коханні трохи епікуреєць.

Після розмови з Анелькою, про яку я розповів вище, в нас обох став чудовий настрій. Увечері я допомагав їй вирізати абажури, бо при цьому міг доторкатися до її рук та сукні. Я навмисне перешкоджав їй, а вона, розвеселившись, мов дитина, по-дитячому раз у раз вверталась до тітки, повторюючи монотонною скоромовкою, якою іноді скаржаться маленькі дівчатка:

Понесла ж мене лиха година до Варшави, на прийом до радника С. де зібралися самі чоловіки. Радник С. намагається збирати в себе представників різних таборів, щоб за чаєм з тартинками легше з ними порозумітися, хоч, власне кажучи, мабуть, він і сам добре не уявляє собі, в чому має полягати це порозуміння. Я як людина, що майже весь час живе за кордоном, приїхав на це зібрання, щоб дізнатися, що відбувається в головах моїх земляків, і послухати їхні розумування. Людей зібралось багато, тому було нудно і все було так, як звичайно бував на велелюдних зібраннях. Люди з однаковими поглядами збиралися групками в окремих кімнатах і розмовляли про те, що їх цікавило, підтакували один одному, обмінювались приємними словами тощо. Я познайомився з багатьма тутешніми радниками й представниками преси. За кордоном існує велика різниця між письменником і журналістом. Там письменника вважають художником і мислителем, а журналіста — ремісником (не можу підшукати іншого слова). Тут цієї різниці не існує, і представників обох категорій охрестили одним спільним іменем: літератор. Більшість із них займається одночасно і журналістикою і літературою. Загалом усі вони більш порядні люди, ніж іноземні журналісти. Я не люблю газет і вважаю їх лихом, від якого страждає людство. Швидкість, з якою вони ознайомлюють людей з подіями, не виправдовує поверховості цієї інформації і тієї нечуваної плутанини, яку вона породжує в громадській думці; цього не може не помітити будь-яка неупереджена людина. Через газети люди втратили здатність відрізняти правду від брехні, зникло почуття справедливості, поняття про законність і беззаконня, зло знахабніло, кривда почала говорити мовою справедливості,- одне слово, душа людства стала Аморальною і сліпою.

На тому зібранні був, між іншим, і Ставовський, якого вважають найрозумнішою головою в таборі крайніх прогpecиcтiв. Він говорив як людина здібна, але водночас хвора двома хворобами: хворобою печінки і ячества. Він носиться зі своїм «я», наче з повною склянкою води, і, здається, завжди каже: «Обережно, бо розіллю». Цей страх через навіювання передається всім, хто його оточує, настільки, що зі Ставовським ніхто не насмілюється сперечатись. Його авторитет підтримується ще іншим — він вірить у те, що каже. Цього чоловіка даремно вважають скептиком. Навпаки, в нього темперамент, як у давніх фанатиків. Якби Ставовський народився більш як сто років тому і засідав у трибуналі, він би засуджував людей до виривання в них язика за блюзнірство, як це робили в ті часи. Нині його фанатизм спрямований на інше — сьогодні Ставовський сповнений ненависті до того, що в ті часи відстоював би, але, по суті, це той самий фанатизм.

Я зауважив, що наші консерватори оточують Ставовського не тільки з цікавості: вони обережно заграють з ним. У нас, а може, і всюди, ця партія не визначається особливою відвагою. Кожен консерватор підходив до Ставовського, солодко дивлячись на нього, і на лобі в нього наче було написано: «Хоч я, пане, й консерватор, однак…» І це «однак» було немов переддвер’ям якогось розкаяння та всіляких поступок. Це було цілком очевидно, і коли я, скептично ставлячись до всіх партій, почав сперечатися зі Ставовським не як представник якоїсь партії, а просто як людина, що в даному питанні дотримується іншої думки, моя зухвалість викликала загальний подив. Ішлося про так звані експлуатовані класи. Ставовський почав розводитись про їхнє безвихідне становище, про їхню слабість, нездатність оборонятись, і навколо нього вже стовпилося чимало людей, коли я перебив його:

— Скажіть, будь ласка, ви визнаєте теорію Дарвіна про боротьбу за існування?

Ставовський, за фахом природознавець, охоче перейшов на цю тему.

— Звичайно! — відповів він.

— У такому разі дозвольте сказати вам, що ви непослідовні. От коли б я, як християнин, заступався за слабих, беззахисних, пригноблених, це було б слушно: мені Христос так велів. Але ви з позиції боротьби за існування повинні були б сказати собі: «Вони слабі й дурні, тому мають стати чиєюсь здобиччю, — такий основний закон природи, — отже, хай їм біс!» Чому ж ви цього не кажете?… Поясніть мені таке протиріччя!

Чи тому, що Ставовський оторопів від опозиції, до якої він не звик, чи справді ніколи не замислювався над цими речами, але він не знав, що відповісти, зніяковів і не здогадався навіть ужити слово «альтруїзм», яке теж, власне кажучи, досить беззмістовне.

Після цієї розмови почався масовий перехід консерваторів на мій бік, і я легко міг би стати героєм вечора, але був уже пізній час, мені стало нудно й хотілося на ніч повернутися до Плошова. Всі теж поволі починали розходитись…

Я вже був у шубі й трохи нетерпляче шукав своє пенсне, яке запропало кудись між шубою і сюртуком, коли Ставовський, мабуть, придумавши відповідь, підійшов до мене й промовив:

— Ви запитували мене, чому я…

Але я перебив його, бо все ще шукав пенсне і, не знаходячи, злився.

— Пане, відверто кажучи, це питання мене не цікавить, — сказав я. — Ви бачите, що вже пізно, всі розходяться, а, крім того, я приблизно здогадуюсь, що ви можете сказати, тому дозвольте побажати вам доброї ночі.

Здається, цією останньою відповіддю я нажив собі в ньому смертельного ворога.

До Плошова я приїхав о першій годині ночі і був дуже приємно здивований: Анелька дожидалася мене, щоб напоїти чаєм. Вона була в їдальні, зовсім одягнена, тільки волосся вже було зачесане на ніч. Радість, яку я відчув, побачивши її, показала, як глибоко Анелька закралася в моє серце. Яка мила істота, і яка вона була славна з косами, укладеними низько на потилиці!

Досить сказати мені лише одне слово, і через місяць чи два я матиму право розплести ці коси, розпустити їх на плечі! Не можу й думати про це спокійно. Аж не віриться, щоб щастя могло так легко дістатись.

Я почав картати її, що вона ще не лягла спати, але вона відповіла:

— Мені аніскілечки не хотілося спати, тому я впросила маму й тітоньку, щоб вони дозволили мені зачекати на тебе. Мама трохи опиралася, мовляв, так не годиться, але я пояснила їй, що ми ж із. тобою родичі, і знаєш, хто став на мій бік? Тітонька.

— Славна тітонька! Ти питимеш зі мною чай?

— Охоче.

І вона заходилася поратись коло столу, наливала чай у чашки. Я бачив її проворні й зграбні руки, які мені хотілося цілувати. Час від часу зводила на мене очі, але, зустрівшись з моїм поглядом, відразу опускала повіки. Стала нарешті розпитувати мене, як я провів вечір і яке в мене склалося враження від нього. Ми обоє розмовляли тихо, хоча спальні тітоньки й Анельчиної матері були далеко, і ми не могли розбудити їх. Між нами виникла якась сердечність і довірливість, як справді буває між родичами, котрі дуже люблять одне одного.

Я розповідав Анельці про те, що бачив і чув, так як розповідають другові. Потім говорив про загальне враження, яке справляв тутешнє товариство на людину, що приїздить з чужих країв. Анелька слухала мене мовчки, широко розкривши очі, щаслива, що я так втаємничую її в мої думки.

Потім вона сказала:

— Чому ти, Леоне, не напишеш про це? Що мені таке не спадало на думку — це не дивно, але ж воно тут нікому не спадає на думку.

— Чому я не пишу? — мовив я. — Та з багатьох, дужо з багатьох причин, про які я колись розповім тобі,- але, до речі, може, й тому, що немає в мене нікого, хто б мене частіше, так як оце ти, запитував: «Чому ти нічого не робиш, Леоне?»

Ми обоє замовкли. Ще ніколи Анельчині вії не опускались так низько на щоки, і я, здається, майже чув і бачив, як билося її серце під сукнею. Адже вона справді могла надіятись, що зараз я докінчу, скажу: «Ти хочеш бути завжди зі мною і отак запитувати?» Але мені надто подобалось так балансувати на схилах, коли все зависає, ніби на нитці, я так тішився тим серцем, яке билося наче в мене на долоні, що не хотів, щоб це закінчилося.

— Ну, добраніч, — сказав я через хвилину.

І це справді ангельське створіння нічим не виказало свого розчарування. Анелька встала і з легким смутком у голосі, але без ніякої досади відповіла:

— Добраніч!

І ми, потиснувши одне одному руки, розійшлися в різні боки. Але, вже взявшись за ручку дверей, я зненацька зупинився.

— Анельцю!

Ми знову зійшлися біля стола.

— Скажи мені, тільки щиро, ти в душі не осуджуєш мене, що я фантазер і дивак?

— Ні. Дивак? Ні! Часом мені здається, що ти дивний чоловік, та я одразу ж кажу собі, що такі люди, як ти, повинні бути дивними.

— Ще одне запитання. Коли тобі вперше спало на думку, що я дивний чоловік?

Анелька раптом почервоніла. Вона була чудова, коли рум’янець заливав її щоки, чоло, шию. За хвилину вона відповіла:

— Ні… Це так важко… Я не можу цього пригадати…

— То принаймні, коли я вгадаю, скажи мені «так», а я скажу тобі тільки одне слово.

— Яке? — спитала вона, помітно занепокоєна.

— Карнет. Так чи ні?

— Так, — сказала Анелька, опустивши голівку.

— Отже, скажу тобі, навіщо я тоді написав те: по-перше, для того, щоб між нами щось було, щоб ми відразу мали якусь спільну таємницю, а по-друге…

Я показав на букет, що його приніс уранці садівник з оранжереї.

— А по-друге, бачиш, розмаїті квіти краще розцвітають у ясну погоду, отож мені ще хотілося, щоб між нами все було ясно.

— Я часом не розумію тебе, — трохи помовчавши, промовила Анелька, — але я так вірю в тебе. Так вірю.

І ми знову обоє замовкли. Нарешті я подав їй руку на прощання.

Біля дверей ми ще спинилися, одночасно обоє обернулись і подивились одне на одного. Ах, як цей потік все розливається і розливається. В будь-яку мить він може вийти з берегів.

Людина — як море: в неї є свої припливи й відпливи. Сьогодні в мене день відпливу сили волі, енергії, бажання робити що-небудь, бажання жити. Напало таке на мене без будь-якого приводу, а отак собі, зненацька! Справа в нервах. І саме тому я поринув у гіркі роздуми. Чи такий чоловік, фізично стомлений, постарілий душею, має право одружуватись? Мимоволі спадають на думку слова Гамлета: «Навіщо тобі плодити грішників — іди в монастир!» Я, звісно, в монастир не піду; нащадки мої, ці майбутні «грішники», будуть схожі на мене, тобто будуть нервові, хворобливо-вразливі, ні до чого не здатні, одне слово, генії без портфеля, та хай їм біс! Зараз ідеться не про них, а про Анельку. Чи я маю право на ній женитись? Чи можна зв’язувати це молоде, свіже життя, повне віри в людей і бога, з моїми сумнівами, з моїм духовним безсиллям, безнадійним скептицизмом, з моєю критикою і з моїми нервами? Що з того вийде? Адже я не зацвіту біля неї другою душевною молодістю, не відроджуся. Мозок мій не зміниться, нерви не зміцняться. То що ж? Вона повинна засохнути, живучи зі мною? Хіба це не жахливо? Хіба я можу стати поліпом, який висмоктує свою жертву й живиться її кров’ю?

У мене аж наморочиться в голові. Бо, з другого боку, якщо це так, — то навіщо я дозволив принадити себе до тієї межі, на якій стою тепер? Що я робив з тієї хвилини, коли познайомився з Анелькою? Клав руки на струни її душі й влаштовував собі концерт. Але якщо для мене це соната Quasi una fantasia[15] ,то для неї, може, соната Quasi un dolore[16]. Так! Я граю на струнах цієї душі з ранку до вечора — більше того! — незважаючи на докори, які я зараз роблю собі, я знаю, що не зможу від цього втриматись, що так само гратиму завтра й післязавтра, як грав учора й позавчора, тому що мене це приваблює так нездоланно, як ніщо інше в світі, бо я прагну володіти цією дівчиною, бо я кохаю її. Навіщо обманювати себе? Я кохаю!

Але що ж робити? Відступити, втекти в Рим? Це означає — розчарувати її, зробити її нещасною. Хто знає, як глибоко запало це почуття їй у серце? Одружитися з нею — означає зробити її своєю жертвою і теж нещасливою, тільки на інший лад. От зачароване коло! Тільки люди з породи Плошовських можуть попасти в таку ситуацію. Зараз мене з біса мало втішає те, що таких Плошовських у нас багато, що ім’я їм легіон. Як же неминуче приречена на загибель ця порода людей, і як нам при всій нашій непристосованості ще й не щастить у житті! Адже таку Анельку я міг зустріти десять років тому, коли мої вітрила ще не були такими подібними до дірявих мішків, як тепер!

Якби моя добра, поштива тітонька Плошовська знала, яке зло заподіяла мені з кращих міркувань, вона душе засмутилася б. До мого трагічного усвідомлення власної нікчемності й того, що я блукаю в мороці, тепер додалися ще нові страждання — «бути чи не бути?». Де там! Справи ще гірші.

Учора я знову їздив до Варшави, мав зустрітися там з Юліушем Кв. У його маєток я вклав частину грошей, які залишились мені у спадок від матері. Тепер він одержав позичку в Кредитному товаристві й хоче повернути мені мої гроші.

Хай їм біс, отим методам, якими залагоджують справи в цій країні! Кв. сам викликав мене, сам призначив час, і я марно чекав його цілий день. Він, мабуть, викличе мене ще разів із п’ять і ще п’ять разів не з’явиться. Кв. чоловік заможний, сам хоче повернути мені гроші й може виплатити їх на першу вимогу. Але так уже в нас заведено.

За моїми власними спостереженнями, я вже давно дійшов висновку, що ми в грошових справах найбільш легковажні й неточні люди. Тому що я завжди люблю в усьому дошукуватися причин, то не раз замислювався над цим явищем, і ось що я думаю. По-моєму, воно пояснюється тим, що головне заняття нашого народу — сільське господарство. Торгівлею в нас займалися євреї, однак і вони не змогли привчити нас до точності. Землеробові ж часто доводиться бути неточним, тому що земля надзвичайно неточна; доводиться не дотримуватись термінів, тому що земля не дотримується термінів. Ця її властивість передається і тим, хто в ній порпається, а потім стає характерною моральною рисою всього народу й поволі перетворюється на спадкову ваду. Однак таке пояснення не поліпшило мого настрою, бо через Кв. мені довелося на цілий день розстатися з Анелькою, а більше того, що те ж саме може повторитися ще через кілька днів, — але на це нема ради.

На квартирі в тітки були візитні картки Кроміцького, одна для мене, дві — для тітки й Анельчиної матері? Побоюючись, щоб йому не спало на думку приїхати до Плошова, я вирішив завезти йому свою візитну картку — однаково не мав чого робити у Варшаві. Та, на лихо, я застав Кроміцького вдома й мусив посидіти в нього з півгодини.

Він сказав, що збирається до Плошова, на що я відповів, що ми поїхали туди лише відпочити й найближчими днями повернемось до Варшави. Потім він спитав про Анельчину матір і, дуже обережно, про Анельку. Мабуть, хотів дати мені зрозуміти, що запитує зовсім безкорисливо, тільки як знайомий. Але я такий вразливий, що навіть це мене шпигнуло, який же огидний мені цей тип! Напевно, татари Батия після перемоги під Лігніцею багато наколобродили і в сучасній австрійській Сілезії, бо очиці Кроміцького, схожі на кавові зернята, безсумнівно не сілезького походження.

Він був зі мною надзвичайно люб’язним, оскільки я людина заможна. Хоч власне йому від мене нічого не потрібно, та я нічого й не дам, отож йому ніколи нічого з мого багатства не дістанеться, але він уже перейнявся тям поклонінням грошам, яким відзначаються фінансисти. Спершу ми поговорили про клопоти, що їх мала, точніше, ще й досі має Анельчина мати. На думку Кроміцького, багато можна було б урятувати, якби пані П. погодилась продати маєток. Її впертість він вважає чистісіньким романтизмом. Це, мовляв, можна було б ще зрозуміти, якби пощастило уникнути продажу маєтку, але якщо справи і далі йтимуть так, як зараз, то однак доведеться продати, хіба що звідкілясь появляться якісь гроші. «Якщо появляться гроші, тоді інша справа».

Кроміцький, чоловік балакучий, весь час скаржився на нашу безпорадність. На його думку, гроші валяються у нас під ногами, досить лише нахилитись. Як найкращий приклад Кроміцький наводив себе. Батько його жив, як усі великі пани: мав стільки боргів, що залишив у спадок не більше ста тисяч гульденів, — а тепер що?

— Тепер, якщо мені пощастить уладнати одне діло в Туркестані, я одразу розбагатію й зможу ліквідувати всі свої справи. Євреї і греки нажили мільйони на поставках; то я вас запитую: чому ми не можемо цього робити? Я не ставлю себе за приклад, а тільки запитую! Там для всіх місця вистачить, — тому й запитую!

Мені здається, що в Кроміцького є певна ділова кмітливість, але взагалі він дурний. Що ми безпорадні — це давня історія; що якийсь один чоловік може заробити мільйони на поставках, я вірю, але весь народ повинен працювати в себе на батьківщині, а не шукати мільйонів у Туркестані.

Слава богу, що Анелька не зв’язала життя з тим чоловіком. Може, в нього є свої достоїнства, проте в нього зовсім інше моральне обличчя. А якщо вона й справді може обрати собі когось гіршого за мене, то чи слід мені вагатись?

Наші старенькі дами вже починають трохи непокоїтись, що справа посувається не так швидко, як їм хотілося б. Особливо це засмучує, мабуть, тітоньку, бо в неї нетерпляча натура. Однак обох їх заспокоює і підбадьорює спокійний і щасливий вираз Анельчиного обличчя. Вона вірить мені, як тільки можна вірити, й дивиться на мене з безмежною довірою в очах. Усі мої думки сповнені нею, я з ранку до вечора не можу від них відірватись. Мене все більше вабить до неї. Я вже не хочу грати на струнах її душі, вона необхідна мені сама.

Сьогоднішній день скінчився для мене так, що я мушу взяти себе в руки, щоб розповісти все по черзі, а не починати з кінця. Але я не можу стриматись. Отож жереб кинуто, чи все одно що кинуто. Я не зміг би нічого далі написати, якби насамперед не написав цього.

А тепер можу почати. Десь під обід приїхав Снятинськии з дружиною. Сьогодні в театрі йде його нова п’єса, і їм треба було на вечір повернутись до міста. Хоч як нам добре в плошовській глушині, проте ми зраділи їхньому приїзду. Анелька щиро любить Снятинську, — мабуть, їй теж хотілося вилити перед кимсь душу. Снятинська вмить збагнула, що й до чого, і, як могла, підставляла й свої плечики під наш віз, щоб він якнайшвидше рушив з місця. Тільки-но вони приїхали, почалася розмова про наше відлюдне сільське життя, вона відразу сказала тітці:

— Ах! Як тут мило й затишно! Звичайно, цій молодій парі тут добре бути вдвох, і вони не нудьгують за Варшавою.

І я, і Анельця чудово зрозуміли, що, називаючи нас «молодою парою», Снятинська має на увазі не наш вік. Згодом те ж саме вона навмисне повторила разів із десять під час обіду; то «молода пара», то «молоді», ніби протиставляючи нас старшим — тітці й Анельчиній матері.

Однак в очах Снятинської було стільки симпатії до нас, стільки чисто жіночої цікавості до всього, про що ми з Анелькою говорили між собою, і так це все в неї гарно виходило, що я охоче прощав їй цю дружню настирливість. Я вже дійшов до того, що таке навмисне сполучення наших імен не дратує мене, а скоріше гладить по серцю.

Анелька, здавалося, теж задоволено все слухала. В її привітності до Снятинських, у тому, скільки вона приділяла уваги їм під час обіду, було щось таке, що робило її схожою на молоду господиню, яка вперше приймає дорогих гостей у своєму домі. Тітонька помітила це, душа її радувалась, і вона весь час говорила Снятинським милі слова. При цьому я спостеріг нечувану річ, нізащо б цьому не повірив, якби не бачив на власні очі: у Снятинської щоразу червоніють вуха, коли хто-небудь хвалить її чоловіка. Червоніти, пишаючись своїм чоловіком, після восьми років подружнього життя… Ні. Чи не було страшенною дурницею те, що я написав раніше про польок?

Обід пройшов чудово. Одна така подружня пара може схилити до одруження безліч людей, бо кожен, дивлячись на них, скаже собі: «Еге, якщо так, то й я одружусь!» Уперше я побачив одруження не в сірому мороці житейської прози, буденщини, більш чи менш прихованої байдужості, а в такому радісному світлі. Анелька, мабуть, теж уявляла собі наше майбутнє таким ясним; я бачив це по її сяючому обличчю.

По обіді ми залишилися зі Снятинським у їдальні, я знав, що він полюбляє випити одну чи дві чарочки коньяку після кави; тітка й Анельчина мати перейшли до бічної вітальні, Анелька ж із пані Снятинською побігли нагору по якісь альбоми з краєвидами Волині. А я почав розпитувати Снятинського про його п’єсу, за яку він непокоївся. Потім розмова перейшла на наше минуле, коли ми обидва пробували злітати на ще не оперених крилах. Снятинський розповідав мені, як поступово приходило до нього визнання, як він не раз часто сумнівався в собі, ще й тепер іноді сумнівається, хоч уже певною мірою визначився.

— Скажи, що ти робиш зі своєю славою? — спитав я,

— Як це, що роблю зі славою?

— Ну, чи носиш її, як митру, на голові, чи на шиї, як золоте руно, чи вона стоїть на твоєму письмовому столі, чи висить у вітальні? Я запитую тебе як людина, котра не має уявлення, що таке слава і що з нею роблять ті, котрі її мають.

— Припустімо, що я її маю, отож відповім тобі так: треба бути людиною з дуже ницими духовними запитами, щоб так звану славу носити на голові, на шиї, ставити її на письмовому столі чи вішати у вітальні. Скажу відверто, спочатку це лестить самолюбству, але тільки духовному парвеню лестощі можуть заповнити життя й замінити решту видів щастя. Інша річ — усвідомлювати, що створене тобою заслуговує на визнання, викликає відгуки, — від цього людина, яка служить суспільству, може діставати задоволення. Невже мене могло б ощасливити, якби хтось у світському салоні з дурною міною сказав: «Ми завдячуємо вам стількома приємними хвилинами!», або, коли я з’їм щось нестравне, якась газета відразу надрукувала б: «Сповіщаємо читачам смутну новину: в нашого видатного X. X. болить живіт». Хіба таке могло б ощасливити мене? Фе, за кого ти мене маєш?

— Послухай, — сказав я. — Я теж не марнославний, але кожен хоче, щоб люди його поважали. Це вроджена потреба. їй-богу, я не пуста людина, та скажу тобі щиро: коли люди помічають у мені якісь здібності, говорять про них, жаліють, що вони марнуються, то, хоч тоді я ще виразніше усвідомлюю свою нікчемність, проте це мені трохи лестить, приносить якусь, хоч і гірку, радість.

— Це так тому, що ти жалієш себе, хоч зрештою маєш для цього достатні підстави. Але ти не перекручуй питання. Я зовсім не збираюсь доводити, що кому-небудь може бути приємно, коли його називають віслюком.

— Таж людська повага йде за славою!

Снятинський дуже жвавий і має звичку під час розмови бігати по кімнаті, сідати на всі стільці й столи, цього разу він сів на підвіконня й відповів:

— Повага? Помиляєшся, мій любий. Ми — дивне суспільство. В нас панує чисто республіканська заздрість. Я пишу комедії, працюю для театру — гаразд! Я став певною мірою відомим — ще краще. Отож ти думаєш, що через ті комедії мені заздритиме лише інший драматург? Зовсім ні! Мені заздритимуть інженер, банківський чиновник, педагог, лікар, залізничний агент, одне слово, люди, які самі ніколи не писали б комедій. Всі вони у стосунках з тобою намагатимуться показати, що, на їхню думку, ти нічого не вартий, а позаочі зневажливо говоритимуть про тебе, навмисне применшуватимуть твої достоїнства, щоб завдяки цьому надати собі більшої ваги. Якщо хтось із них замовив пошити собі сюртук у мого кравця, то при першій-ліпшій нагоді він, знизуючи плечима, скаже: «Снятинський? Велике діло! Він шиє в того ж Пацикевича, що і я!» Отак воно в нас, ось що тягне за собою твоя слава!

— Все ж, мабуть, вона чогось варта, коли люди заради неї ладні скрутити собі в’язи.

Снятинський трошки замислився, потім серйозно сказав!

— В особистому житті слава дечого варта, з неї можна зробити стільчика під ноги коханій жінці.

— Цим висловом ти здобудеш собі нову славу.

Снятинський підбіг до мене й випалив:

— Авжеж, авжеж! Склади лаври в чохол, іди з ними до коханої і скажи їй: «Ось через це люди скручують собі в’язи, це вони вважають щастям, цінують нарівні з багатством, і я його здобув, а зараз став на нього свої лапки!» Якщо ти так зробиш, то тебе кохатимуть усе життя — зрозуміло? Ти хотів знати, чого варта слава — отож тепер знаєш.

Поява дружини Снятинського й Анельки, які збиралися йти в оранжерею, перервала його мову.

У пані Снятинській таки сидить якийсь бісик! Вона прийшла ніби для того, щоб попросити в чоловіка дозволу піти в оранжерею, а коли він дозволив, звелівши їй тепліше вдягтися, вона повернулась до мене і з котячою хитрістю спитала:

— А ви дозволите Анельці?

Те, що Анелька почервоніла по самі вуха, цілком природно, але що я, бувалий чоловік, відточений, мов бритва на різних брусках, у першу мить теж зніяковів, цього не можу собі простити. Однак я із вдаваною сміливістю підійшов до Анельки, підніс до губів її руку й сказав:

— Тут, у Плошові, наказує Анелька, а я перший готовий підкорятися її наказам.

Мені хотілося, щоб ми зі Снятинським теж пішли з ними до оранжереї, але стримався. Я відчував потребу поговорити про Анельку, про моє майбутнє одруження, адже я знав, що Снятинський нарешті зачепить це питання. Я навіть полегшив йому завдання, спитавши, як тільки дами вийшли:

— Отже, ти несхитно віриш у свої життєві догмати?

— Більше ніж будь-коли, а точніше — завжди однаково. Немає на світі більш затертого слова, ніж «любов», тому аж неприємно його повторювати, але тобі, віч-на-віч, я скажу: любов у широкому значенні цього слова, любов у вузькому значенні — і геть критику! Так! Це мої життєві канони. Моя філософія полягає в тому, щоб на цю тему не філософствувати — і нехай мене грець поб’є, якщо я вважаю себе дурнішим за інших. З любов’ю життя чогось варте; без неї не варте й дірки з бублика.

— Поговоримо про любов у вузькому значенні слова, або, простіше кажучи, про любов до жінки.

— Гаразд, нехай буде «до жінки».

— Дорогий мій, невже ти не бачиш, на якому крихкому фундаменті будуєш своє особисте щастя?

— На такому ж крихкому, як і життя, не більше.

Говорячи це, я не мав на увазі розлуки, тієї прірви, що її розкриває перед нами смерть. І я сказав Снятинському:

— Даруй, не узагальнюй свого особистого щастя. Тобі пощастило, а комусь може не пощастити.

Але Снятинський не хотів про це й слухати. Він запевняв, що в дев’яноста випадків із ста шлюби бувають вдалі. Він вважає, що жінки кращі, чистіші, шляхетніші від нас, чоловіків.

— Ми просто негідники порівняно з ними! — кричав він, розмахуючи руками й струшуючи своїм русявим чубом. — Авжеж, справжні негідники, та й годі! Це я тобі кажу, а я спостерігаю життя і вмію спостерігати, хоча б тому, що я комедіограф.

Він сів верхи на стілець і, напираючи на мене бильцем, говорив далі з не меншим запалом:

— Дюма каже, що є мавпи з країни Нод, яких не можна приборкати, але для цього в тебе є очі, щоб не вибрати собі мавпи з країни Нод. А взагалі жінка не обдурить чоловіка, не врадить його, якщо сам він не зіпсує її чи не розтопче її серця, не обдурить і не відштовхне її своєю нікчемністю, егоїзмом, обмеженістю, своєю гидкою, ницою натурою. При цьому кохай її! Нехай вона відчуває себе не лише твоєю самкою, а й твоєю найдорожчою істотою, твоєю дитиною, твоїм другом. Носи її за пазухою, щоб їй було тепло, тоді можеш бути спокійним, з кожним роком вона міцніше горнутиметься до тебе, і ви зрештою зростетеся, наче сіамські близнюки. Якщо не даси їй цього, зіпсуєш її, відштовхнеш своєю нікчемністю, — вона від тебе піде! Піде, як тільки простягнуться до неї чиї-небудь більш благородні руки, вона муситиме піти, бо потребує ніжності й поваги, як повітря.

І він так натискав на мене стільцем, що я мусив весь час відсуватись, і незабаром ми присунулись аж до вікна. Там він зірвався на ноги й говорив далі.

— Які ж ви дурні! Щоб у наш вік духовної посухи, у вік без загального щастя, без устоїв і перспектив не створити собі принаймні особистого щастя, не створити цієї опори? Мерзнути на форумі — та ще й удома собі не натопити! Немає нічого дурнішого! Кажу ж тобі — женися!

Він показав мені крізь вікно на Анельку, яка поверталася з його дружиною з оранжереї.

— Онде твоє щастя! Отам воно дрібоче в хутряних чобітках по снігу! Повторюю тобі — женися! Цінуй її на вагу золота, ні, на карати, зрозуміло? Просто в тебе немає постійного місця проживання не тільки в фізичному, але і в духовному, і в моральному розумінні; в тебе немає опори, немає спокою, вона все це дасть тобі. Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й свої тридцять п’ять років життя!

Він не міг сказати мені нічого кращого, благороднішого, що більше відповідало б моїм бажанням, тому я потиснув йому руку й сказав:

— Ні, її я не профілософствую, бо я її кохаю.

І ми по-дружньому обнялися.

У цей час ввійшли жінки. Снятинська, побачивши, що ми обіймаємося, сказала:

— Коли ми виходили, то чули якусь суперечку, але бачу, що вона закінчилась мирно. Можна дізнатися, про що йшла мова?

— Про жінок, — відповів я.

– І які наслідки?

— Як бачите — обійми, а дальші наслідки будуть незабаром.

Та скоро по них приїхали сани. Короткий зимовий день кінчався, вечоріло, і їм був час повертатись додому: тому що погода була гарна, тиха, а сніг в алеї був утоптаний і рівний, мов паркет, ми з Анелькою вирішили провести їх аж до турнікету на шосе.

Так ми й зробили. Попрощавшись з милим подружжям, повертались додому. Уже смеркалось, але вечірня зоря ще не згасла, і я добре бачив Анельчине обличчя. Вона була чимось схвильована. Я здогадався, що в неї відбулася відверта розмова зі Снятинською; а може, вона сподівалася, що саме зараз я промовлю очікуване слово? Те слово було вже в мене на кінч